Віктор Балога: «Будь-які спроби перешкодити Президенту ухвалювати ключові державні рішення зустрічатимуть жорстку відсіч»

Автор: Наталія Ромашова, День

20.02.07 12:33

2845

В інтерв'ю «Дню» керманич Секретаріату Президента говорив про серйозний розкол у владній системі та спроби з боку коаліції зробити заявку на арифметичну «більшість» та «меншість». А ще Віктор Іванович розповів чому, на його думку, — Президенту Віктору Ющенку та прем'єру Віктору Януковичу поки що не вдається поєднати «обидва береги Дніпра». — 15 вересня минулого року ви очолили Секретаріат Президента. Відтоді минуло більш як півроку. Які головні успіхи і невдачі оновленої команди Секретаріату? — Перше і найголовніше завдання, що стояло перед нами — налагодити функціонування інституту президентства в нових умовах. Тобто в умовах зміни владних повноважень. Упевнений, що це нам вдається. Віктор Ющенко є найініціативнішим в Україні політичним гравцем. За його ініціативою часто відбувається діалог між політичними силами, між гілками влади. І нерідко цей діалог є результативним — тобто приносить конкретні позитивні рішення. Тому головними успіхами я вважав би формування професійної і згуртованої президентської команди, а також напрацювання нової стилістики президентства в Україні. Ми вчимося працювати в умовах обмежених владних повноважень, коли Віктор Ющенко є главою держави, але вже не може реалізовувати свої ініціативи, як то кажуть, одним розчерком пера. Ми маємо постійно домовлятися, шукати точки дотику з парламентом, урядом, лідерами політичних сил. Основною проблемою стало впровадження ініціатив та рішень, і тому у цій площині ми докладаємо найбільше зусиль. Водночас було б неправильним заперечувати достатньо напружені відносини між Президентом та Кабміном, які іноді переростають в гострі конфлікти. Це ми розцінюємо як свої невдачі. Але, маю надію, що вони тимчасові. — Чи не свідчить поєднання вами двох посад — глави Секретаріату і голови Ради НСНУ про певну кадрову обмеженість президентської команди, а також про адміністративну загрозу партійній діяльності? — Я прийшов до Секретаріату Президента у період, коли в ньому виникла потреба структурних перетворень й очолив партію НСНУ, що зазнавала певних кризових труднощів. Що хочу цим сказати? Я — менеджер, а не політик, отож маю чітко визначені практичні завдання. В Секретаріаті — якісно скоординувати діяльність всіх його підрозділів, вивести на новий рівень оперативність і ефективність роботи. Моя місія в партії — підготувати грунт для глибоких змін, які, запевняю вас, незабаром відбудуться. Я не згоден, що президентська команда має обмежений кадровий потенціал. Навпаки, останнім часом Секретаріат і РНБО стали найпотужнішими кадровими ресурсами в системі центральних органів державної влади. Як ви пам'ятаєте, нещодавно заступника голови Секретаріату Президента Олександра Чалого багато політиків та експертів називали претендентом на посаду міністра закордонних справ. Окрім того, в керівному складі Секретаріату працюють екс- міністри — транспорту та економіки. Ці люди зарекомендували себе на посадах як високі професіонали, причому з надійною перспективою. Немає дефіциту фахівців і у РНБО. Тому на сьогодні команда Секретаріату могла б задовольнити кадрові потреби будь-якої вищої управлінської структури, в тому числі, й наприклад, уряду. Водночас, на моє переконання, кадрова політика того ж Кабміну спонукає замислитися над питанням дефіциту кадрів, або принаймні — нових і молодих облич у його команді. — Як ви, голова Ради НСНУ, прокоментуєте ініціативи щодо підвищення прохідного бар'єру на майбутніх парламентських виборах? Чи доцільно вдаватися до цього за нинішніх політичних умовах? — Якщо виходити з позицій партії НСНУ, то нам, напевне, був би вигідним підвищений виборчий бар'єр. Партія без труднощів подолає будь-який можливий прохідний бар'єр. Але ми до цього не прагнемо. У високій прохідній межі зацікавлені насамперед великі політичні сили — Партія регіонів і БЮТ. Отож ні для кого не є секретом, що згадана ініціатива має загалом політичне кон'юнктурне підґрунтя. Водночас, треба усвідомлювати, що саме пропорційна виборча система — це політична форма найширшого представництва суспільних інтересів різних соціальних груп. Я вважаю, що перехід до цієї системи сприяє становленню, насамперед, інститутів громадянського суспільства в Україні, тобто її громадяни вже почали усвідомлювати та публічно виступати на захист власних інтересів. Але головне, на мій погляд, те, що українське суспільство отримує більш розмаїту соціальну й культурну мозаїку, її неможливо тепер укласти в два чи три кольори. Причому, суспільство може вже подбати про збереження свого соціально-культурного різноманіття. З іншого боку, якщо взяти чисто політичний зріз, то вочевидь треба пов'язати два фактори: пропорційне представництво інтересів у Верховній Раді та ефективність роботи парламенту. Цю функцію й виконує виборчий бар'єр. Тому принциповим тут може бути лише певний оптимум. За статистичною виборчою шкалою, він має бути десь на рівні 3— 4% або близько 1 млн. виборців, що віддають свої голоси за певну партію. Існує ще один зріз проблеми. Як відомо, за пропорційною системою голоси тих виборців, які проголосували за партії, що не подолали бар'єр, або «проти всіх», перерозподіляються серед партій-переможців. Це спричиняє певні диспропорції у представництві. Звісно, що за наявності будь-якого бар'єру уникнути деформації неможливо, справа лише за їх питомою вагою. Й було б дуже прикро, якби ця справа залагоджувалася кон'юнктурно, лише в інтересах парламентських партій. — Нещодавно ви заявили, що в поточному році команда Президента України діятиме в системі гілок влади за принципом «трьох к» — компромісу, конкуренції і консолідації. Зважаючи на останні публічні конфлікти в системі державної влади, ця формула, на вашу думку, все ще є дієвою? — Так. До такого підходу ми дійшли тоді, коли здавалося, що досягли принципових домовленостей про спільну конструктивну роботу, в якій зацікавлені не лише Президент, але й інші гілки державної влади. Погодьтеся, що така б формула була оптимальною і для нас, і для урядовців, і, що найважливіше, — для країни і громадян. Ми не пропонували скажімо «дружбу і братерство», бо, будемо відверті, наші команди мають різні погляди і на перспективи країни, і на відмінності її соціально-економічного розвитку. Тому ми запропонували запровадити найбільш продуктивну в таких умовах форму співіснування — інтелектуальну, програмну і стратегічну конкуренцію. Країна повинна мати альтернативу урядовій стратегії, має бути конкуренція ідей. Це корисніше, ніж перетягування владного каната. Поки ж з боку уряду ми бачимо лише відверте намагання розширювати свої повноваження й надалі. Але що робитиме Кабінет Міністрів хоча б з уже наявним обсягом можливостей? Уряд працює півроку і все ще бореться з якоюсь фантомною кризою в державі, не маючи ні стратегічного плану дій, ні навіть протокольної програми уряду. А цілеспрямованій команді повноваження потрібні, як відомо, під певну стратегію, її ж в уряду, на жаль, досі немає. Безумовно, після останніх подій вести мову про компромісну формулу стає важче. Але вважаю, що закопати сокиру війни не пізно ніколи — а якщо мати державницьке мислення, то це слід робити якнайшвидше, бо мова йде не про «гру в солдатиків», а про серйозний розкол у владній системі. Лукавлять ті політики, які кажуть, що в Секретаріаті Президента не можуть змиритися із втратою повноважень. Ми сприймаємо це як даність і вже працюємо в нових умовах, шукаємо і знаходимо нові способи роботи. З іншого боку, я хотів би, що б і в парламенті, і в уряді усвідомлювали — статус Президента як глави держави ніхто не скасовував. Змінилися лише механізми реалізації рішень. Але, втрачаючи частину важелів, ми не збираємося відмовлятися від ініціативи та від курсу і цінностей, які, нагадаю, підтримала більшість українців на минулих виборах. Саме тому будь-які спроби перешкодити Президенту ухвалювати ключові державні рішення зустрічатимуть жорстку відсіч. Що стосується формули, запропонованої Секретаріатом, то вона залишається актуальною, але лише за умов, що її дотримуватиметься не лише Президент, але й чільні представники інших гілок влади. — Як ви вважаєте, правляча більшість удається до спроб перетворити повноваження Президента на номінальні? — За Конституцією України, Президент не є та не може бути номінальної фігурою. Він має достатньо повноважень, які підкреслюють, що він ключова постать у державі. Можу твердо заявити, що Президент в Україні один — це Віктор Ющенко, обраний на цю високу посаду під час безпосереднього волевиявлення мільйонів наших громадян. Якщо говорити про «правлячу більшість», то сьогодні дійсно мають місце спроби з боку коаліції зробити заявку на арифметичну більшість та меншість. Вважаю, що такий підхід за українських обставин не може бути обгрунтованим. Якщо в парламенті з депутатів можна скласти арифметичне рівняння, то подібного варіанту не може існувати на рівні всього суспільства навіть апріорно. Стосовно Закону «Про Кабінет Міністрів України». Ми вважаємо, що він відчутно звужує повноваження Президента, більше того — не узгоджується з чинною Конституцією України. Тому глава держави й звернувся до Конституційного Суду як гарант дотримання Основного Закону. І саме КС має розтлумачити, які статті згаданого закону суперечать конституційним повноваженням Президента. — Яка ваша особиста точка зору: політична реформа має право на життя чи нам все ж потрібно повернутися до президентсько-парламентської конституційної моделі? — Справа не в тому — якщо неефективно працює «нова» система, то треба повертатися до «старої». Хочу нагадати, що конституційна реформа бере свій початок ще з 2002 року. Саме тоді було проведено всеукраїнський референдум й політичні зміни зазнали певної еволюції, щоб закріпитися у положеннях нової Конституції. Це був процес, до якого доклали зусиль різні політичні сили. Та навряд чи коректно говорити, що потреба у політреформі постала лише тому, що президентська форма правління недосконала, а колишній президент Леонід Кучма був занадто авторитарним керівником. Треба дивитися глибше. Україна протягом своєї незалежності прокладає шлях від пострадянської адміністративної системи управління, що ґрунтується на вертикальних зв'язках, до демократичної системи, що передбачає, передусім, механізми взаємоконтролю та відповідальності. «Помаранчеві» події 2004 року також викликали попит на нову, відповідальнішу модель влади, що й забезпечило стимули до вдосконалення конституційного процесу. — Чому, на вашу думку, нині, згідно із соціологічними опитуваннями, Президент України посідає лише третю сходинку в рейтингу суспільної довіри? Чи відомо вам про наміри Президента на 2009 рік: буде Віктор Ющенко ще раз балотуватися на найвищу державну посаду чи, радше, представить суспільству вже свого наступника? — По-перше, лише в демократичній країні можлива ситуація, коли Президент не завжди є лідером рейтингів політичної популярності. По-друге, є різниця між рейтингом довіри та електоральним рейтингом. По-третє, принципово важливим є не лише рейтинг, а й складові, що його визначають. Що приховується за соціологічними висновками? Особисті симпатії, оцінка діяльності, підтримка курсу тощо. Наведу звичайний приклад. Віктор Ющенко виступав за визнання Голодомору 1932— 1933 рр. геноцидом. І це була його принципова позиція. За опитуваннями соціологів, її підтримували дві третини суспільства. Звідси — та кореляція, яка важлива для реальних соціологічних оцінок. Мушу також зауважити, що владні інституції не можуть отримати високі показники довіри, коли респонденти вважають економічну ситуацію в країні поганою, не задоволені рівнем свого життя чи вважають політичну обстановку не стабільною. Скажімо, рівень довіри до Віктора Януковича вищий, ніж рейтинг оцінки його діяльності як голови уряду. Президент же оцінюється комплексно: він політик, державний діяч та найвища посадова особа. Що стосується виборів 2009 року, то робити якісь прогнози ще зарано. Можу тільки впевнено заявити, що в демократичній країні не може бути наступників чи спадкоємців. Але важливо інше — через два роки суспільний попит на демократичні європейські цінності, які асоціюються з Президентом Віктором Ющенком, буде значно вищим. — У доповіді спостерігачів ПАРЄ по Україні зазначається, що наразі «між суспільством і владою збільшується прірва». Якщо це, на ваш погляд, так — то, власне, чому? — Як я розумію, мова йде про інформаційні зауваження шановних співдоповідачів моніторингового комітету ПАРЄ. Цей документ пані Ренати Вольвенд і Ханне Северинсен оприлюднили в січні за результатами свого візиту в Україну наприкінці минулого року. Речення, яке ви пропонуєте мені прокоментувати, має дуже метафоричний характер. У зауваженнях йшлося про непрозорість перемовин партій-переможниць парламентських виборів під час створення коаліції. А також про те, що результатом цих перемовин стала ситуація, коли люди не знають, за кого вони голосували. Це твердження правильне лише частково. Я теж вважаю, що сучасний розподіл парламентських фракцій на більшість і меншість не відображає справжньої картини поглядів виборців. Бо в результаті всенародного голосування «помаранчеві» сили отримали більшість, але внаслідок політичних домовленостей у парламенті виникла коаліція іншого формату. У цьому сенсі можна сказати, що прірва між народом i владою збільшилася, бо після вибору громадян ситуацію змінював ще й вибір керівництва політичних партій. На відміну від цього в президентських республіках, наприклад, уряд формується і керується главою держави, якого безпосередньо обирає народ. Але в такому випадку також обраний народом парламент узагалі не бере участі у формуванні уряду. Якщо ми йдемо європейським політичним шляхом, а я в цьому впевнений, то подоланню прірви між народом і владою повинне сприяти таке вдосконалення законодавства, починаючи з Конституції та політичної системи, яке спонукатиме владу краще відповідати потребам і бажанням суспільства. Для цього слід подолати протиріччя всередині влади та конституційну кризу, спільно скласти такий формат парламентсько-президентської системи, щоб і парламент, і уряд, і глава держави відповідали уявленням суспільства про справді народну владу, дбали насамперед про інтереси суспільства. А не заважали один одному. Про це, до речі, теж йдеться в зауваженнях моніторингового комітету ПАРЄ. Я не вважаю адекватною реакцію деяких наших високопосадовців на ці висновки поважної європейської інституції. Слід нагадати, що не ПАРЄ було ініціатором запровадження спостережень за Україною, а саме наша держава цілком свідомо погодилася працювати над створенням справжніх європейських демократичних стандартів у суспільстві. Якщо ми є членами Ради Європи, то її правила на нас теж поширюються. Справжня патріотична позиція полягає не в тому, щоб напускати туману і стверджувати, що наша ситуація з демократією є внутрішньою справою України. — Нині великі сподівання ключові політичні гравці покладають на суддів КС. Як ви вважаєте, чи може зараз з боку представників тих чи інших політичних сил чинитися тиск на власників малинових мантій і чи вдасться суддям в умовах яскраво вираженого протистояння президентської та прем'єрської команд ухвалювати незаангажовані рішення? — Якщо на власників малинових мантій чинять тиск власники малинових піджаків, то виникає робота для власників малинових беретів. А якщо без жартів, то, дійсно, на суддів КС зараз покладають великі надії. І не так важливо, що їхніх вердиктів потребують якісь політичні гравці. Цих рішень потребує все наше суспільство. На Конституційний Суд зараз лягла дуже велика відповідальність. Велика — і з точки зору кількості подань, що чекають висновків Суду, і з точки зору якості цих рішень, бо вони значною мірою визначатимуть майбутнє країни. Частково так сталося з тієї причини, що політична система перебуває в процесі реформування. Частково — тому що не всі політичні сили сповна усвідомлюють власну роль у цьому реформуванні. А частково винна й недосконалість політичної реформи. Її автори не передбачили ситуації, коли такий обсяг владних повноважень і відповідальності концентрується в одній інституції. Щодо тиску на КС, то тут слід поглянути на факти. Відомо, які політичні сили тривалий час фактично блокували процеси доукомплектування Конституційного Суду, заважали йому розпочати роботу. Відомо, хто ініціює законопроекти, спрямовані на обмеження повноважень цієї поважної інституції. На мій погляд, головне, щоб Конституційний Суд не ставав на той чи інший бік у конфліктах, а керувався, насамперед, потребами законності й держави загалом. Упевнений, принцип добору суддів, їхні професійність і повноваження дозволяють їм ухвалювати незаангажовані рішення. А захист і незалежність суддів КС гарантує Конституція та закони України. Що ж до можливих спроб тиску на суддів, то в цьому випадку вже виникає загроза державній безпеці України. Тож цією справою повинні займатися відповідні силові структури. — Перед поданням кандидатури Віктора Януковича на посаду прем'єр-міністра Президент заявив, що такий крок поєднає «обидва береги Дніпра». Як бачимо, цього не сталося. Чому? — Мені доводилося не раз чути про те, що Президент вчинив неправильно, коли подав кандидатуру Віктора Януковича на розгляд Верховної Ради. Це ствердження можна було б вважати справедливим. Але лише у випадку, якби Віктор Ющенко захищав на Майдані не демократичні принципи та верховенство права, не Закон і Конституцію, а тільки владні повноваження для себе. Й те, що Президент усе-таки виконав свій конституційний обов'язок, свідчить: із вибором Глави держави народ не помилився. Якщо хтось хотів би мати президента, який не дотримуватиметься Конституції і законів взагалі або буде виконувати їх лише частково, коли це вигідно певному політично-бізнесовому угрупованню, то нехай і надалі вибудовує такі примарні плани. Проте вони, хочу підкреслити, ніколи не приведуть до «об'єднання двох берегів Дніпра». Та й взагалі консолідація нашого суспільства — тривалий процес, вольовим рішенням його не прискорити. А наш Президент робить усе, щоб в Україні була суспільна злагода, вдається до системних, виважених дій, що допоможуть врешті-решт подолати етнополітичний розкол у нашому суспільстві, а відтак — сформувати сучасну політичну націю, здатну побудувати заможне, справді демократичне суспільство.