Есть ли у нас радио и телевидение?

Автор: Улас Золотоноша, Киев

05.09.07 08:58

23356

Уявляю, як наш читач, прочитавши заголовок нотаток на «Фразі», спочатку обуриться чи бува саркастично посміхнеться й подумає, що в автора принаймні щось із клепками в голові. Але не поспішайте зі своїми максималістськими висновками. Тема ця, котра винесена в заголовок, сьогодні настільки серйозна, що навіть уявити не можна собі, як на сімнадцятому році нашого самостійного «плавання» таке може статися з радіо та телебаченням в незалежній Україні, а також, чого вже там гріха таїти, й з переважною більшістю наших інших ЗМІ — газетами, журналами, інтернет-виданнями і таке інше... Зізнаюсь вам відверто, що телевізор я здебільшого не включаю. Правда, раніше по «ящику» любив інколи вестерни іноземні дивитися, а відтепер зрідка дивлюся переважно новини та почасти деякі сучасні пригодницькі фільми чи так звані бойовики іноземного виробництва, бо своїх ми не маємо. Зате постійно слухаю радіо. У мене стоїть триканальний приймач, де є перша та друга програми українського радіо, а також радіоканал «Культура».Тож маю деяке уявлення про дійсний стан нашого радіо та телебачення. Мимохіть чую різні радіо-ФМ — у таксі, маршрутках, а інколи й у поїздах далекого сполучення, коли кудись подорожую або ж поспішаю у справах. Колись, ще за часів пріснопам’ятного Совєтського Союзу (70-80-і роки минулого сторіччя), я багато виписував газет, журналів, а саме: «Аргументы и факты», «Известия», «Огонек», «Новый мир», «Знамя», «Вокруг света», «Роман-газета», обов’язково одну-дві найкращі республіканські україномовні газети, журнали «Всесвіт», «Прапор», купував регулярно ще кілька різних часописів у кіосках «Союздрук»... Та все згодом, на біду чи на щастя, кануло в Лету, пов’язане з розпадом совєтсько-більшовицької імперії. Прийшла інша доба й народилася інша держава — незалежна Україна. Ось тут і почалося... Моя підписка на совєтські журнали чи газети була анульована, оскільки не стало імперії, а тут ще й розпочалася галопуюча тотальна інфляція. Та почала було поступово відроджуватись національно-патріотична українська періодика, але й вона згодом зникла відтепер уже з кіосків «Преса». Скажімо, сьогодні якийсь солідний вітчизняний літературно-художній журнал марно знайти навіть у столиці, не кажучи вже про провінції. Причина банально-прозаїчна: в нашій країні кільканадцять років поспіль проводиться непродумана фінансово-економічна й фіскальна політика щодо періодичних україномовних видань, а також вітчизняного книговидавництва. Проте я б сказав навіть відвертіше — антидержавницька, антиукраїнська. В чому ж її головна причина? А вона вельми проста — у нашій владі. Ніхто, починаючи з Президента й до останнього клерка у виконавчих органах, не переймається цією болючою національною проблемою, залишеною нам у спадок ще від важкого й сумнозвісного імперського минулого. Зате коли в нас розпочинається якась чергова чи позачергова передвиборча вакханалія, обов’язково на поверхню піднімають питання статусу російської мови. І це в одномовній державі згідно Конституції, де численні національні меншини, здавалося б, також надійно захищені нашим законодавством! Наданням державного статусу мові великої сусідньої держави недолугі політики дражнять наших виборців щоразу, коли їм реально загрожує втрата влади. Однак, що цікаво: їхні обіцянки не виконуються зі стійкою регулярністю, з якою й даються. А наші громадяни все менше звертають свою увагу й перестають перейматися мовним питанням. Отже, з кожним роком ця «проблема» втрачає свою суспільну актуальність. А головне, в активне життя вступають ті, хто отримав освіту вже за часів незалежності і позбавлені жодних комплексів щодо української мови. Стверджую не з чуток, а бачу на яскравому прикладі своїх дітей чи багатьох моїх знайомих, які вільно володіють кількома мовами. Та й переважна більшість громадян активного працездатного віку зовсім не переймається цими мовними проблемами. Вони здатні, за потреби, послуговуватися українською мовою. Лише здебільшого будь-який чиновник у нас, або ж депутати всіх рівнів абсолютно не соромляться того, що неспроможні зв’язати й двох слів українською, тож послуговуються російською, зовсім не переймаючись її «недержавним статусом». Натомість проблема державної російської мови в Україні є актуальною для тих вітчизняних і закордонних політиків, які прагнуть створити для Росії додаткові важелі впливу з метою утримання України в сфері культурно-інформаційного тяжіння північно-східного сусіда й колишнього «старшого брата». Саме на це останнім часом націлена й політика офіційної Росії, яка значно підсилює свою мовно-інформаційну експансію на країни СНД, у такий своєрідний спосіб розширюючи свій «русскій мір». І навіть більше, тотальне засилля іншомовної — як американської, так і російської — переважно низькопробної в культурному значенні інтелектуальної продукції у нас на радіо та телебаченні формують у нашого нового покоління негативне ставлення до свого — вітчизняного, кволі паростки якого пробиваються через міцні чиновницькі мури. Я вже не кажу про моральні норми, які елементарно нівелюються. Навіть такі кінострічки, як талановитий і високохудожній фільм «Брат-2» російського кінорежисера Сергія Бодрова продемонстрував виразне й зневажливе ставлення до українців, не кажучи вже про серіал «Менты» та його численних клонів, що крутять безперестанно на наших телеканалах. Подібних прикладів безліч не тільки на нашому-не нашому телебаченні чи радіо, а й у сучасній художній літературі, що випускається в Росії та масово продається в Україні. Тож створення і надійний захист свого національного інформаційно-культурного простору є одним з головних обов’язків держави. У випадку ж законодавчого зрівняння статусів української і російської мови, кволий процес поширення першої зведе остаточно нанівець усі наші потуги. Тривожить і те, що останнім часом злива звернень, заяв, відозв і таке інше широкої громадськості до нашого Президента Віктора Ющенка з вимогою захистити багатостраждальну українську мову, поки що не отримали відповідної реакції. На щастя, політичні спекуляції навколо мовного питання знаходить дедалі менший відгук у виборців, що безперечно тішить. Але цього, звичайно, замало...