Война памятников...

Автор: Василий Горелов, член украинской диаспоры в России

21.05.07 08:38

21560

Дивлячись на останні події у Східній Європі можна сказати, що війна пам’ятників продовжується та набуває нові обороти. Спочатку події в Естонії, потім заяви Варшави, рішення львівської облради, події у Підмосков’ї … Отже можна сказати, що політикум знайшов новий інструмент боротьби. На це можна би було подивитися як на дитячу гру, якби мова йшла про демонтаж пам’ятників різним „робітникам та колгоспницям”, але сьогодні ми бачимо зноси та перенесення військових пам’ятників, пам’ятників солдатам, і це вже значить що мова йде про гру з історичною пам’яттю. Безумовно народи колишнього СРСР та Варшавського Блоку не можуть оцінити своє історичне минуле об’єктивно, різні історичні події, різних історичних діячів вони оцінюють по різному. Ніхто не може однозначно сказати, хто був героєм, а хто злочинцем в історії тієї чи іншої країни. Коли же мова йде про військові меморіали, то імовірно треба дотриматися якихось загальних принципів. Але де вони, ці принципи? Хто має вирішувати, який пам’ятник має стояти, а який – ні? Зрозуміло, що це насамперед питання домовленостей і ніякими пікетами коло посольств, гучними заявами політиків нічого зробити не можна. І заяви законодавчих органів, таких як Держдума Росії також нічого не вирішують. Але приймаючи до уваги те, що країни Східної Європи залишаються на сьогодні багатонаціональними, треба сказати що серйозну допомогу в процесі домовленості між державами можуть надати національні діаспори. Адже члени діаспор є представниками окремих народів, а значить не тільки носіями його мови та культури, але й бачення історії. І водночас вони є громадянами тої країни в якій вони мешкають і значить особливо зацікавлені в присутності там пам’ятників, що відповідають їхньому історичному баченню. Країна, яка не чує серед своїх громадян представників діаспор інших народів та не ураховує їхню думку фактично відмолюється від гарної можливості будувати зв’язки з іншою країною (в тому числі і в галузі розглядання спільного минулого) через представників її діаспори. Через людей, які виключно зацікавлені у нормальних взаємовідносинах між двома державами. Як член української діаспори в Росії можу сказати що особисто знаю людей, які більшу частину свого життя працювали в Росії, а окремі з них булі військовослужбовцями російської армії, але зараз є свідомими українцями, які і історію бачать під тим кутом під яким її бачать всі українці. Але ці люді поважають право країни в якій вони мешкають та працюють на своє бачення історичних подій. І вони зацікавлені щоб кожен міг мати свою історичну правду. Зрозуміло, що нас не можна вважати ворогами України чи Росії або будь-якою „п’ятою колонною” Таким чином наша діаспора, як, хочеться вірити і інші діаспори є своєрідним голосом України в Росії. І цей голос треба чути. На жаль, не всі це розуміють. І, здається, цього поки що не розуміють в Естонії. Поки що ультранаціоналістичні настрої, викликані злочинами комунізму в минулому там дуже міцні. А людей що спроможні почути голос російської діаспори небагато. Можливо, для такого порозуміння потрібно ще багато часу. Але тре сказати і те, що діаспора повинна бути сильною і повинна бути спроможною відстоювати історичну пам’ять свого народу навіть в чужій країні. Вона має стати тверезим голосом в поличній грі з історичною пам’яттю народу і з пам’яттю окремих людей.