Персонажи украинской политики

Автор: Виктор Ткаченко (Киев), журналист, кандидат исторических наук

09.02.07 17:09

51029

З того часу, як Україна набула цілком законного статусу самостійного гравця в усіх напрямках і сферах життя на світовій арені, пройшло начебто відносно небагато — якихось п’ятнадцять років. Що ж змінилося за цей короткий період у нашому житті — та чи й відбулися ці зміни? Зміни, зазвичай, є і вони помітні й неозброєним оком. Проте які вони? А ось тут слід розмежувати їхні позитивні і негативні наслідки, що безперечно наклали на наш розвиток незворотні й вельми помітні віхи. Як і слід, на наш погляд, охарактеризувати реальних дійових осіб, які відігравали й усе ще відіграють свою особливу роль у несподіваних і почасти болючих метаморфозах ще надто кволого державного організму України. Багатовікова колоніальна політика Росії наклала свій надзвичайно негативний відбиток на постколоніальну Україну. І донині ми не позбулися відчутного й гіпнотичного впливу колишнього північного сюзерена, який хоч і певною мірою ослаб за нових обставин, проте все ще міцно тримає нас у своїх кровожерних пазурах (надійно відреставрований новим режимом імперський герб Росії — двоглавий орел, хижо позираючи навсібіч, постійно нагадує нам про це) і ніхто з нас досі не скаже, коли ж він остаточно відпустить на свободу, омріяну мільйонами жертв українського народу, тобто у своє власне плавання, надане колись наївним Всевишнім (хіба ж він думав колись, що ми виявимося за якихось непередбачених обставин доволі недолугими й віддамо себе у лабета ворога, перетворившись на звичайнісіньких рабів). Склалася якась, відверто констатуємо, безвихідна ситуація. Але перш ніж перейти до характеристики портретів реальних дійових осіб на арені цирку, ім’я якому Україна, дозволю собі, бо мушу, забігти наперед і нагадати вам про одну вельми немаловажну деталь. Навіть доленосну. Йдеться про давно вже сформовану думку нашим значно помудрілим українським суспільством. Думка була для всіх тоді доволі проста (як усе геніальне завжди просте!) і водночас відома: щоб там нам не казали, а наше українське суспільство вже давно дозріло до розуміння свого поступального розвитку і дало зрозуміти всьому світові чого ми насправді хочемо. Перший потужний сигнал воно подало ще в грудні дев’яносто першого року минулого сторіччя, коли рішуче заявило про свій особливий самостійний статус. Тодішні наші еквілібристи-політики, в пори і фібри яких глибоко осів отруйний комуністичний пил, охоче погодилися і замість того, щоб іти магістральним шляхом, наміченим українським народом, заходилися шукати ...національну ідею, яка вже й так лежала на поверхні, тільки гола-голісінька. Як Даная в картині безсмертного Рембрандта. Її вже наш надзвичайно мудрий та розважливий народ давно визначив. Тож, здавалося, бери й одягай її, та наповнюй необхідним змістом. Але наші лукаві політики не помітили чи вдали, що не помітили... Якось ще на початку 2004 року я брав інтерв’ю у відомого українського філософа і керівника провідного академічного інституту академіка Мирослава Поповича. Серед переліку моїх запитань було й про болючу національну ідею, без якої нам ніяк не побудувати своє щасливе майбутнє. Так от, шановний мною академік як мудрий чоловік відповів дуже просто, чим здивував мене надзвичайною ясністю своєї думки (що значить бути справжнім логіком!): “Насамперед, давайте будемо думати про те, про що ми сперечаємося. Взагалі кажучи, під національною ідеєю завжди розумілася ідея державної самостійності нації. Я б сказав так, що сьогодні це повинно бути всім зрозуміло, що це, як кажуть, обов’язкова умова будь-якого варіанту прогресу в Україні. Якщо якийсь запропонований нами шлях приведе до можливої втрати самостійності, це вже перекреслить нам усе. Зрозуміло, що тут не йдеться про включення України в склад Польщі “від можа, до можа”, бо сьогодні це вже абсолютно тільки історична легенда. А йдеться про повернення в будь-якому вигляді до імперського лона Росії. В цьому розумінні треба твердо уяснити собі таку істину, що ми можемо пов’язувати свою майбутню долю тільки в рамках незалежної української державності. Це – вся національна ідея”... Проте наші політики вперто продовжували шукати її, аж поки... Другий надзвичайно потужний сигнал прокотився Україною і світом та сильною луною відбився в гарячих серцях мало не кожного українця-патріота холодної пам’ятної осені 2004 року під час драматичної президентської кампанії. А що ж наші політики — слуги народу? Вони як ті сліпоглухонімі. Вони продовжують свою вкрай цинічну гру, незважаючи на виклики часу та настійні вимоги суспільства, відверто й нахабно кепкуючи з нас — терплячих і розважливих — та нахабно й цинічно нагадуючи нам (у їхніх байдужих очах ми — якийсь там “електорат”; і треба ж було таке презирливе наймення придумати для власного народу!), мовляв, яка паства, такі й попи... Отже, переходимо тепер зрештою до портретів найбільш одіозних дійових осіб, що все ще намагаються, як на арені лялькового театру, смикати за потрібні ниточки, що обплутують нас і донині, вважаючи за своїх жалюгідних маріонеток. Президенти. Першим президентом постколоніальної України став Кравчук — такий собі тодішній ординарний ідеолог комуністичної партії в нашій країні. “Хитрим лисом” прозвав його народ, який за його жорстокого правління безжально обібраний до нитки дружно взявся за “кравчучки”, щоб елементарно ...вижити. А ще цей “лис” ухитрявся між крапельками потужного дощу пройти завжди ...сухим. Але ж яким він водночас і геніальним був! Не тільки хитрим і безжальним. Хоч цілком можливо й досі не здогадується, який він і справді геніальний. Ви запитаєте, мовляв, у чому ж та геніальність його проявилася? А в тому, — тут я відповідаю вам з повною відповідальністю — що, здавалося, кинувши напризволяще, примусив нас чи не вперше забути про державу і надіятися на самих себе. Що значить мудрий був чоловік! І не з-за кордону там якогось, а наш, український. Тож ніколи не забуваймо цього... Другим президентом України був такий собі Кучма, який “гідно” продовжив справу попереднього, обігнавши того на виборах завдяки своєму природному лукавству. Та не будемо тут продовжувати вести розмову про спритне лукавство цієї людини, бо воно не варте нашої уваги, а лише зазначимо, що недаремно він пропрацював до того багато років парторгом та керівником колишнього величезного оборонного об’єкту стратегічного значення. Він продовжував тиснути без найменшого послаблення на громадян, які ж його й обирали. Віддячуючи за це наш кмітливий і не позбавлений гумору та сарказму народ влучно нагородив його презирливим епітетом — “рудий карлик” з нарощеним особливо чудесним способом волоссям. Правління Кучми ще відзначилося хіба що заміною добряче зношених “кравчучок” на зручніші ...”кучмовози” та набуло в нашому середовищі значення поширеного явища як ...кучмізму... Третій і поки що останній президент — Ющенко. Він прийшов до влади на хвилі загального невдоволення українського народу. Цей м’який толерантний і зовні інтелігентний чоловік (віковічна мрія кожного свідомого українця мати саме такого ідеального правителя-гетьмана) рішуче заявив нам, що нарешті наші злодії сидітимуть у тюрмах, а ми, “маленькі українці”, заживемо як люди. Третій рік править нами, а жодного злодія ще не посадили. Навіть тих, хто його отруїв, ще не схопили. Продовжуємо жити ще гірше, і кінця-краю нашому жебрацькому існуванню не видно за небокраєм. Кажуть, зате в нас свобода слова — найбільше завоювання народу. Згоден, може так воно і є, тільки... Тож і йому дали наші винахідливі гумористи-сатирики, виходці з глибинки народної, аж два прізвиська — “бухгалтер” і “пасічник”... Лідери провідних політичних партій. Головою правлячої Партії регіонів є пан Янукович. А колись же був “зеком” і “товарісчем” водночас... Він же і прем’єр-міністр уряду від так званої “антикризової” коаліції. Тепер він знов грає “першу скрипку”. З його приходом у владу наш політикум остаточно втратив залишки моралі. Вона безнадійно померла... Я думаю, ви знаєте, про що я... Це та високопосадова особа, при якій народ не витримав восени 2004 року і спробував було викинути на смітник історії усіх кучмістів та забути назавжди про ганебне явище — кучмізм. Не вийшло. Не поталанило нам... Та тут також народ виявився надзвичайно винахідливим і приліпив до видного місця прем’єра образливе слівце на кшталт “проффессора”. А що ще залишається робити ображеному народові?.. Пан-товариш Мороз — лідер правлячої партії соціалістів, партія якого на останніх виборах ледь не програла. Але спритний і винахідливий колишній комуніст-високопосадовець, що вчасно встиг перефарбуватися на соціаліста та навіть побувати спікером парламенту, знайшов і тут вихід. У останній момент, коли вже, здавалося, сформувалася коаліція так званих “демократичних” сил, перекинувся до своїх ворогів — у коаліцію майбутніх “антикризовиків”, ядром яких є Партія регіонів. За це діяння народ його охрестив “юдою”... Лідером правлячої партії комуністів і учасником “антикризової” коаліції є одіозний товариш Симоненко, політична сила якого ледве подолала парламентський бар’єр на останніх виборах. Він поки що не має прізвиська. Можливо тому, що скоро ця маргінальна сила кане в Лету. А мо’ народ ще не придумав... І нарешті пані Тимошенко — лідер партії “Батьківщина” та політичного блоку, що носить її ім’я. Ця сила належить до так званої сьогоднішньої опозиції, хоч її лідер після перемоги Ющенка очолював “помаранчевий” уряд. Її сила відтепер знов намагається набрати обертів, надіючись дорватися в найближчому майбутньому до влади. Є порухи до об’єднання з НСНУ, партією, яка втратила відчутні позиції на владному Олімпі й майже зійшла зі сцени. Тимошенко також має свої “епітети” — “газова принцеса”, “залізна леді Ю.”, “Українська Жанна д’Арк” тощо... Є й інші, дрібніші партії й партійки, лідерам яких також кортить покерувати нами, натомість вони зійшли зі сцени. Хто назавжди, а хто вичікує слушного для себе моменту й не втрачаючи надії. Але все це вічно вчорашні сили, тобто ті, що вилупилися з комуністичного яйця. Що про них ще можна сказати? Хіба знову щось презирливе. Одним словом, совки... А де ж “третя сила”, про яку не перстають говорити, особливо останнім часом? Вона визріває. Тож будемо чекати. Український народ терплячий. Він як завжди діє за перевіреним історією принципом: “Тише едешь — дальше будешь”. Це чи не єдина російська поговірка, яка нам стане в пригоді і що нас ріднить з росіянами...