О львовских событиях 9 мая. Ответ юриста профессору и криминалисту

26 и 31 мая текущего года «Украинская правда» разместила публикации доктора юридических наук, профессора уголовного права Вячеслава Навроцкого, в которых автор в стиле хазановского героя «не буду молчать, я все скажу», дает личную правовую оценку событиям, происшедшим 9 мая в городе Львов в аспекте криминализации действий граждан Украины, прибывших из других регионов для участия в праздничных и торжественных мероприятиях по случаю государственного праздника – Дня Победы. Прикро, але погляди професора-криміналіста не були спрямовані на об’єктивне бачення та оцінку реальних подій і дійсну причину громадянського конфлікту у день торжества безсмертного подвигу народу - переможця над фашизмом та всенародної пам’яті про мільйони загиблих. Закон України «Про увічнення перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років», визначає цей день, як державне свято. (Далі — Закон.) Більш того, на мій погляд, професора настільки «понесло», що в його виводах представлені майже героями ті, хто підняв руку на ветеранів, зриваючи з них ордена й стрічки. За юридичною оболонкою публікацій проглядається борець з «темними силами» (так і є в тексті), які на думку автора можуть завадити подальшим його публікаціям. Але, не хочу зловживати емоціями. Спробуємо подивитися на це поглядом юриста. Обрана автором методологія дослідження зазначених подій через призму кримінального права і спроба імплантації інституту необхідної оборони у правовідносини, що виникли внаслідок львівського конфлікту, який переріс у фізичне протистояння та непокору правоохоронним органам на ідеологічній основі з боку представників та прихильників ВО «Свобода», вирізняється упередженістю та тенденційністю і цілком ґрунтується на уяві, а не реальності. Адже, про що може свідчити постановка автором таких риторичних запитань: «чи можна оборонятись шляхом заподіяння шкоди тоді, коли є можливість звернутись за захистом до влади?» та «чи допустима необхідна оборона проти дій представників влади?». Обґрунтувавши демократичним періодом розвитку нашого суспільства, автор сам же надав позитивну відповідь, на зразок відкритого листа Н. Андреєвої «Не могу поступиться принципами», опублікований в газеті «Советская Россия», 13 березня 1988 року, який по суті розглядався, як маніфест сучасних сталіністів. Саме із зазначеним джерелом можна порівнювати запропоновану автором програму, яка складається з п’яти пунктів, і «обґрунтовує кримінальну правомірність» неконституційної, незаконної протидії органам влади, включаючи застосування насильницьких дій під прикриттям необхідної оборони, нав’язуючи у такий спосіб можливу безкарність скоєння, під гаслами удаваної особистої оборони і захисту інтересів держави та громадян, суспільно-небезпечних діянь. Звертаємося до обставин, «коли професор кримінального права мовчати не має права». Не погоджуючись з монополією міліціонерів, прокурорів, суддів на істину та пройнявшись бажанням «допомогти розібратись в ряді питань», автор висловлює сумнів у об’єктивності підходів, повноти оцінки правильності прийнятих рішень правоохоронних органів, що стало причиною оголошення протиправних дій лише одній із сторін конфлікту. В пошуках другої сторони конфлікту, автор вдався до некоректних, не притаманних члену-кореспонденту Національної академії правових наук України алегорій та абстрактних звинувачень громадян. Першими під перехресний вогонь звинувачень професора попали громадяни України, які приїхали до м. Львова для прийняття участі в урочистих заходах з нагоди Дня Перемоги — державного свята. За висловами професора «приїжджі», «політичні туристи» скоїли низку злочинів, в тому числі передбачених «частиною три 382-ї статті Кримінального кодексу України», за невиконання судового рішення щодо заборони «виражати свої погляди у формі масових зібрань щодо Дня перемоги ані під червоним, ані під будь-яким іншим прапором не можна!» (Автор). На його думку, вчинені «політичними туристами» дії, цілком підпадають під ознаки злочину «Не виконання судового рішення». Однак, таке звинувачення громадян суперечить конституційному принципу презумпції невинуватості, згідно якого особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (частина перша статті 62 Конституції України). Відтак, резонно виникає питання: яка правова основа публічного, обґрунтованого на припущеннях та уяві обвинувачення громадян «сторонньою особою», навіть юристом високого ґатунку, у вчиненні ними низки кримінально-карних дій? За такої оцінки подій, ігнорується імперативна, безальтернативна конституційна вимога стосовно недопустимості ґрунтування обвинувачення на припущеннях (частина третя статті 62 Основного Закону України). Пан Навроцький посилається на те, що в оцінці подій у Львові «цілий ряд фактичних обставин підлягає з’ясуванню». Тоді взагалі не зрозумілими є твердження цього вченого криміналіста про наявність в діях «політичних туристів» складу злочину! В теорії кримінального процесу та в правозастосовній практиці під терміном «фактичні дані» і «фактичні обставини», йдеться виключно про реальні юридичні факти - достовірні життєві обставини, а не припущення про наявність таких фактів (про винуватість чи не винуватість) (Салтєвський М.В. Ще раз про поняття доказів у проекті КПК України //Право України -2000 - №11; Бедняков Д. И. Непроцесуальная информация и расследование преступлений – М .,1991 - С. 33-67). Тому, умовивід автора про наявність «фактичних обставин», передчасний і такий, що не узгоджується з теоретичним надбанням науки кримінально-процесуального права, а висловлені ним тези ґрунтуються на припущеннях і особистій уяві. «День Перемоги є днем торжества безсмертного подвигу народу – переможця над фашизмом, всенародної пам’яті про його боротьбу за свободу і незалежність Батьківщини. Шанобливе ставлення до пам’яті про Перемогу і ветеранів Великої Вітчизняної війни є священним обов’язком держави і громадян» (частина друга і третя статті 1 Закону). Таким місцем вшанування та всенародної пам`яті у м. Львові, є Пагорб Слави. Значна кількість похованих саме у цих місцях воїнів, в тому числі Героїв Радянського союзу з різних республік Радянського Союзу та регіонів УРСР, що загинули під час Великої Вітчизняної війни при визволенні м. Львова від німецьких окупантів. За якою ознакою можна кваліфікувати як злочин дії громадян України, які приїхали з інших міст на вшанування пам’яті про Перемогу і ветеранів Великої Вітчизняної війни, що, як зазначалося вище, є їх священним обов’язком? Неетичним і таким, що принижує людську гідність громадян України, є навішування автором статті на цих громадян ярликів, на зразок «політичних туристів» та «злочинців». На конституційному рівні та у КПК України закріплений принцип індивідуальності обвинувачення конкретної особи та наявності або відсутності у її вчинках суспільно-небезпечних діянь (стаття 62 Конституції України, стаття 65 КПК України). Історія часів епохи тоталітарних режимів знає непоодинокі приклади обвинувачень цілих народів, народностей, етнічних груп. Подібною є думка професора, що суб`єктом відповідальності за ідеологічною ознакою чи за ознакою осідлості, може бути група, об`єднання людей, «політичні туристи» (вислів В. Навроцкого)?! У статті стверджується про наявність у діях, так званих «політичних туристів», такої кваліфікуючої ознаки – умисні дії у формі масового зібрання, демонстрації в День Перемоги під червоним прапором всупереч судового рішення. Згідно Закону, на честь Перемоги в столиці України місті-Герої Києві, інших містах та населених пунктах України проводяться святкові заходи, з використанням символіки років Великої Вітчизняної війни, а суспільне використання копій Прапора Перемоги під час урочистих заходів, є однією із основних форм увічнення Перемоги та подвигу народу-переможця (частина четверта статті 1 та абзац п’ятий статті 2 Закону). В даному випадку йдеться про святкові та урочисті заходи, які здійснюються органами державної влади, органами самоврядування. Закон не містить термінів «демонстрації», «збори», які є в статті 39 Конституції України, і проведення яких, відповідно до вимог цієї статті Основного Закону України, може мати місце за ініціативою організаторів, з відома органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Указ Президії Верховної Ради СРСР від 28 липня 1988 р. № 9306-11 «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР» (чинний у частині, що не суперечить Конституції України) та роз’яснення Міністерства юстиції від 26 листопада 2009 р. №1823-0-1-09-18 стосовно правового регулювання проведення мирних заходів не містять посилання на будь-яке обмеження щодо проведення святкових чи урочистих заходів, які здійснюються органами державної влади та місцевого самоврядування. Тому, є всі підстави стверджувати, що участь громадян — територіальної громади м. Львова, так і громадян інших міст, які прибули для участі в урочистих, святкових заходах та виконання священного обов`язку шанобливого ставлення до пам`яті про Перемогу не потребує дозволу, оскільки такі дії не обмежені дозвільним правом. Пропозиції автора про притягнення до кримінальної відповідальності «перевізників» громадян, які приїхали на святкування до м. Львова з інших міст України коментарів, на мій погляд, не потребують – залишаю це на совісті автора. Мотивація автора безпідставного звинувачення громадян, названих ним «політичними туристами», у вчиненні низки злочинів, стала відомою після наступної публікації професора під назвою: «Погляд криміналіста на львівські події 9 травня: «автохтони». Стверджуючою формою вступної частини стосовно того, що «оцінка дій «політичних туристів», як злочинних, про що йшлося в попередній публікації, неминучим наслідком має відповідні підходи щодо кваліфікацій дій тих, хто їм протистояв», автор намагається видати уявне за дійсне з метою створення правових підстав для можливості застосування інституту необхідної оборони. Саме у такий спосіб, автор, припускаючи наявність необхідної оборони, пропонує реабілітувати суспільно-небезпечні вчинки групи представників ВО «Свобода» та їх прихильників, які під гаслами націонал-шовінізму в день Великої Перемоги вдалися до приниження честі і гідності ветеранів Великої Вітчизняної Війни, жителів міста, гостей та дипломатичних представників інших держав. На зразок профашиської ідеології, ці представники вчинили наругу та сплюндрували символіку перемоги та пам’яті загиблих за свободу та незалежність Батьківщини. Своїми протиправними діями зазначені особи спровокували порушення громадянського порядку і спокою, вдалися до непокори представникам правопорядку, що призвело до фізичного протистояння, спротиву, які вони супроводжували побиттям громадян та працівників міліції. Ці обставини, достовірні, і підтверджується порушенням низки кримінальних справ як по факту, так і стосовно конкретних осіб, які обвинувачуються у вчиненні зазначених вище кримінально-карних дій. Проте «погляд криміналіста» протилежний і обмежений риторичними суб’єктивним міркуваннями. Так, автор, зокрема, ставить питання: Чи можна дії львів’ян, які були вкрай «негостинними», оцінювати з позиції необхідної оборони? У такий спосіб автор ілюзорно видає бажане за дійсне, нав’язуючи особисте судження-припущення про наявність суспільно-небезпечних посягань з боку громадян, що приймали участь в урочистих заходах, здійснюваних органами державної влади та місцевого самоврядування, в діях яких взагалі відсутня подія вчинення злочину. З огляду на це, оцінка дій представників ВО «Свобода» та їх прибічників, як вчинених в стані необхідної оборони – шлях до фетишизму норми права задля реалізації під гаслами правомірності протидії органам державної влади та спротиву органам правопорядку. Якщо вести мову про кримінальне право, то такий «погляд» професора, розтиражований в ЗМІ, може не в уяві, а в реальності розглядатися версією наявності в його діях кваліфікуючих ознак підбурювання до здійснення актів громадянської непокори, спротиву органам влади та представникам правопорядку, які є самостійним складом злочину.