Загадочные трипольцы. Кто они?

Автор: Виктор Ткаченко (Киев), независимый журналист, к. и. н.

01.06.07 20:59

93578

Для тих, хто не байдужий до невигаданої вітчизняної історієї, я вирішив трохи відхилити завісу таємниці навколо трипільського феномену, який раптом чомусь ось уже кілька років не перестає привертати увагу пересічного читача після того, як Україна зрештою отримала довгоочікувану незалежність. Тож хто вони оті загадкові трипільці і чи мають вони хоча б якесь дотичне відношення до нас — українців, навколо яких (трипільців) скільки зайвої колотнечі та відвертих спекуляцій з боку різномастих невігласів та звичайнісіньких авантюристів? Почнемо з того, що епохальні події, про які буде тут вестися наша з вами невимушена розмова, відбувалися на нашій території ще понад шість тисяч років тому і тривали півтори тисячі літ. Це якраз доба так званого мідного віку або енеоліту і пов’язана вона з появою перших виробів з металу — міді, а також з переходом до усталених відтворюючих форм господарства, що мало величезне економічне та соціальне значення. Перші металургійні досліди пов’язані з використанням самородної міді населенням Близького Сходу (Месопотамії) в VIII-VII тис. до н.е. Починаючи з сьомого тисячоліття до нашої ери люди швидко освоїли техніку механічного формування самородного металу (кування, вигинання, обрізку, свердлення, обточування), а з п’ятого — високотемпературне плавлення міді в горнах та виготовлення виробів із застосуванням лиття. Більшість дослідників схильна вважати, що перші відомості про метал потрапили в Європу саме з Передньої Азії через Балкани. Отже, починаючи принаймні з IV тис. до н.е. і впродовж півтори тисячі років поспіль практично в межах лісостепової зони Правобережної України між Прутом і Дніпром, а також частково на лівобережжі Середнього Подніпров’я існувала так звана трипільська культура, яка отримала свою назву від поселення біля с. Трипілля на Київщині, відкритого і дослідженого Вікентієм Хвойкою (чехом за походженням) наприкінці позаминулого століття. Так, у 1899 році він доповів про свої дослідження нової “неолітичної” культури на XI археологічному з’їзді, що відбувся у Києві. Слід зауважити, що десять років раніше (1889) на теренах Румунії біля с. Кукутені поблизу м. Ясси було відкрито Г.Буцуряну ідентичне багатошарове поселення, що стало широко відоме після розкопок Г. Шмідта у 1909-1910 рр. і дало назву західному варіанту цієї культури. Отож культура має ще й подвійну назву — Кукутені — Трипілля і в своєму просторово-часовому розвитку умовно поділяється на три етапи. В географічному вимірі верхні межі трипільського ареалу досягали в різні часи й на завершальному етапі існування культури на північному заході верхів’їв Дністра та Бугу, зокрема, зафіксовані на заході й сході Волині, а на північному сході — Середнього Подніпров’я. На півдні ж ареал розповсюдження досягав причорноморського Степу аж до сучасних одеських земель. Тож нехай якийсь російський “історик” Пармен Посохов не засмучується — окремі трипільські пам’ятки мають місце й на території сучасної Галичини в широкому розумінні (так звана верхньодністровська група заліщицького типу), тобто вони широко відомі і в верхів’ях Дністра, які докладно досліджували відомі українські археологи Ю.Захарук та М.Пелещишин. Звідки ж прийшли ці етнокультурні племена і хто вони за походженням? Отже, вельми складні питання, тож просто однозначно так вирішити не можна. Це стосується й походження самих трипільців. Цією проблемою займалися як вітчизняні, так і зарубіжні вчені (Т. Пассек, С. Бібіков, В. Даниленко, К. Черниш, В. Маркевич, В. Збенович, В. Думітреску, Г. Думітреску, С. Марінеску-Билку та багато інших), які так і не дійшли спільної думки щодо участі в цьому процесі окремих етнокультурних груп. А скільки існує сьогодні фантастичних гіпотез щодо цього феномену в історії людства! Приміром, ще в сімдесяті роки минулого століття стверджувалося, що кукутені-трипільська культурно-історична спільність стояла біля витоків праукраїнської цивілізації (Д.Гуменна). Ці уявлення посилилися в результаті відкриття поселень-гігантів на Черкащині в 60-70-і роки минулого століття, площею 200-450 га, на якій споруджувалося до 3000 жител і мешкало 10-15 тис. осіб. Що це — перші на нашій території протоміста, як кортить деяким дослідникам так вважати? Висновок, зрештою, є негативним, оскільки нема підстав стверджувати через абсолютну відсутність спеціалізованих адміністративних та культових об’єктів, обов’язково притаманних для визначення подібних поселень. Та й вік цих гігантських поселень був навдивовижу швидкоплинним — 70-100 років. Мешканці цих “протоміст” та й значно менших поселень змушені відносно часто міняти місце свого помешкання через виснаження полів, нищення лісів і, завбачливо спопеляючи свої насиджені місця, переселялися на ще незаймані землі. Насправді ж за рівнем свого соціально-економічного розвитку трипільське суспільство ще лишалося первісним. А враховуючи специфічний межовий чинник розташування цих поселень-гігантів (Степ — Лісостеп), величезні скупчення поселенців інтерпретуються, як вимушений крок захисту від частих набігів скотарів-кочівників — грізних сусідів трипільського землеробсько-скотарського населення. Про це свідчить незаперечний факт концентричної забудови таких поселень, де будинки до того ж об’єднувались глинобитними стінами, додатково утворюючи кілька надійних захисних ліній. Як відомо, наукою сформульовані три універсальні ознаки державності й цивілізації — це наявність міст, писемності та гончарного кола. Отже, Трипілля вийшло на рівень протоміст (?), гончарних печей та знакової системи, як намагається стверджувати Т.Ткачук, здебільшого сприймаючи бажане за дійсне, тобто суспільство зупинилося десь на підході до цивілізації. На цьому можна було б і поставити крапку. Однак раптом закортіло деяким науковцям з надмірно буйною фантазією, притаманною для письменників та власне й окремим національно-заклопотаним літераторам як російським, так і українським (Ю. Шилов, С. Плачинда, О. Кіфішин), укладаючи різний зміст і вибудовуючи свої далекоглядні авантюрно-честолюбні наміри, зліпити з феноменально-блискучої, проте ще первісної за своєю справжньою суттю культури, локомотив світової історії. Наприклад, український літератор Сергій Плачинда (входить до НСПУ) настирливо й навіть з войовничою впертістю від імені “незалежних істориків та краєзнавців нової формації” (отакої!), наслухавшись та начитавшись “авантюрно-історичних” романів археолога Юрія Шилова і витлумачивши його напівшизофренічні тези по-своєму, скрізь на весь світ твердить, що “вперше Україна як держава постала в ранньотрипільській Оратті початку п’ятого тисячоліття до н.е.” Тут варто простежити для наших уважних читачів технологію творення міфу про українсько-трипільську державність. Так, порівнюючи тексти Ю. Шилова й С. Плачинди, випливає наступне: перший ліпить свою “Аратту” з позицій етнічного росіянина-інтернаціоналіста, наголошуючи на євразійській системі зв’язків у цій “державі”. У свою чергу, ще до отримання нами незалежності С. Плачинда, як занадто свідомий українець, прибирає вже з “Оратти” інтернаціоналізм та євразійськість і наголошує лише на ідеї української державності. А в останніх уже чисто шизофренічних “працях” Юрій Шилов пішов ще далі. Він несподівано переносить виникнення Аратти вглиб... палеоліту, пов’язуючи носіїв знаменитої Мізинської пізньопалеолітичної стоянки (Чернігівщина) з праукраїнцями, наголошуючи цим, що він також свідомий... українець. Ця його “теза” пов’язана з тією важливою обставиною, що Україна отримала довгоочікувану незалежність. Насправді ж історична Аратта не має жодного стосунку до наших земель. Ця держава справді існувала в кінці ІІІ тис. до н.е. і згадується в клинописних текстах Месопотамії часів Саргона Аккадського. Вона розташовувалась далеко на схід від Месопотамії, ближче до Індії, як пише відомий український археолог Михайло Відейко, уважно й неупереджено вивчивши існуючі наукові свідчення. До цього доказового пошуку його спонукало твердження московського “історика” й літератора О. Кіфішина про те, що він, мовляв, “вичитав” слово “Аратта” на глиняній табличці з малюнками культури Кереш з Придунав’я. Останні його “сенсаційні” знахідки на підтвердження міфу існування Аратти пов’язані з мезо-неолітичною пам’яткою Кам’яна Могила під Мелітополем. “Прочитання” О. Кіфішиним не підтримав жоден філолог, проте Ю. Шилов поспішив скористатися вельми сумнівним джерелом і “народив” черговий псевдонауковий міф — “Прародина ариев”, грубезний том, що побачив світ у 1995 році. Ось сумна але справедлива й сувора оцінка, яку дав німецький дослідник Б.Брентьєс ще в 1998 році: “Запропонований том... має трагічний аспект. В нього вкладена, очевидно, робота та життя автора і багато фантазій (я б тут відверто сказав — шизофренічних, бо це в Юрія, на жаль, спадкове; — В.Т.) об’єдналися в основну помилкову тезу, яка стверджує, що Аратта, відома з шумерської міфологічної літератури, є Північне Причорномор’я і прабатьківщина аріїв”. Можу згадати на підтвердження його хвороби й комічний випадок, що трапився з Ю. Шиловим після того, як він звільнився з нашого інституту. Якось він відвідав інститут, принісши папірець на підпис до Петра Толочка — академіка й директора Інституту археології НАНУ та залишивши його в канцелярії. Коли ж цей папірець (на бланку інституту!) попав до Петра Петровича, він не повірив своїм очам — там у верхньому правому куті звернення було надруковано звичайними маленькими буквами прізвище й академічне звання директора, а в нижньому куту великими літерами майоріло: “АКАДЕМІК ШИЛОВ”... Ось такий анекдотичний курйоз! А тепер щодо проблеми можливої етнічної належності носіїв трипільської культури. Це питання вже понад сто років обговорюється, а кінця–краю тому так і не видно! Я не буду вдаватися тут у докладні дискусії, що велися й ведуться досі на сторінках багатьох наукових видань світу десятками поважних науковців різного профілю, оскільки не бажаю перетворити ці нотатки на нудну й вельми нецікаву оповідь. Тож узагальнюючи, лише зауважу, що трипільці — безсумнівно прийшле населення. Не втримаюсь і наведу тут чудові висновки українського вченого-історика Михайла Грушевського. Так, згадуючи попередників слов’янських народів, він у своїй фундаментальній праці ”Історія України-Руси” розподіляє їх на предків та асиміляторів. В останніх слід вбачати і трипільців. Лише на пізньому етапі свого існування якась натуралізована частина трипільців долучилася до категорії предків. “Ось це й є та тонесенька гіпотетична ниточка, що пов’язувала Трипілля з праслов’янами, а отже і з українцями. Слід також пам’ятати, що між останніми трипільцями й першими історичними слов’янами пролягла безодня часу (понад 3 тис. років), яка вмістила практично всю історію стародавнього світу. Трипілля зникло ще на зорі цієї історії, ще до будівництва перших пірамід”, — так підсумовує історичну долю трипільців відомий український археолог Віталій Отрощенко. І я з ним цілком погоджуюсь. На численних трипільських пам’ятках знайдено тисячі жіночих і десятки чоловічих глиняних статуеток. Ви можете помилуватися ними, шановні читачі, в київському академічному Археологічному музеї. Це своєрідна й унікальна галерея пластичних художніх образів трипільців, з яких реалістичніші зображення відтворюють обличчя людей Сходу та слугують вагомим підтвердженням висновків антропологів щодо переважання середземноморського та вірменоїдного типів, довгоголових чи круглоголових, але неодмінно з великими горбатими носами і які є посланцями з Близького Сходу. І насамкінець про долю самих трипільців. Розпорошення носіїв трипільської культури на виснаженій землі стало однією з об’єктивних причин її загибелі — так резюмує один з провідних сучасних українських дослідників Трипілля Володимир Круц. Ще однією з причин загибелі було часте чередування засух на надмірно й щільно заселеній території, що й спричинило врешті-решт до масової міграції більшої частини населення на інші вологі й плодючі землі, придатніші для життя... А якщо підходити до цих проблем по-філософськи і щоб більше не звинувачували тут мене в різних інтернет-виданнях у русофобстві, українофобстві, ”буржуазному націоналізмі” чи бува ще в чомусь страшнішому, приміром, у расизмі, а також побіжно в інших “ізмах”, то всі ми пішли від... Адама — чорношкірої першолюдини з Африки. Це я вам як фахівець з палеоліту стверджую. Читайте, любі друзі, тільки виважені й апробовані часом праці з нашої історії — історії людства, а не аматорську, заангажовану й вельми сумнівну писанину. А як відрізнити її від дійсної історії, тут уже слід знати хто є хто насправді...