В конце прошлого года известный украинский поэт Константин Коверзнев дебютировал в прозе романом «Ти не прочитаєш цю книжку», который оказался довольно провокационным как для читателя, так и для критика, поскольку в нем говорится об отношениях мужчин и женщин, адюльтере, достижении счастья и состоянии отчаяния...
Візьмімо, мабуть, одразу бика за роги: що тебе, автора трьох поетичних книжок, спонукало до написання роману?
По-перше, в мене був вільний час. По-друге, я завжди знав, що можу писати прозу, але треба тільки себе дисциплінувати. По-третє, мене самого інтригувало те, якою вийде моя проза. Ну й, по-четверте, я бажав утнути таку собі провокацію в семантичному й стильовому плані.
Провокативна уже сама назва твого твору «Ти не прочитаєш цю книжку». З точки зору піарника, дуже легко висунути таке пояснення: перед нами слоґан, у якому заперечувальна частка не читається. Отже, насправді — «Ти прочитаєш цю книжку».
Це тільки один варіант пояснення назви. І не головний. Принаймні не зовсім той, що я закладав. Скажімо, Інга Кейван так пояснила назву: книжка — це також є символ життя. Таким чином, назва розшифровується просто: ти не проживеш це життя. При цьому слід зауважити, що головний герой закінчує життя самогубством.
Я б також згадав у цьому контексті біблійний вислів «книга життя». До неї, нагадаю, записували імена праведників і з неї викреслювали імена грішників. З цієї точки зору у назві роману теж є певна логіка, бо головний герой, мабуть, усе-таки є грішником. І він позбавив, так би мовити, доступу до «книги життя» трьох героїнь, трьох «дочок Йова».
Але передовсім назва — це натяк на рядок із вірша сюрреаліста Анрі Мішо в перекладі Віктора Коптілова. Вірш присвячений коханню. У моєму тексті є декілька перегуків із віршем. По пам’яті можу приблизно процитувати таке: не можу тебе наздогнати, ту, яка не прочитає цю книжку, яка завжди ненавиділа письменників і дріб’язкових брехливих людців.
А з іншого боку, мені просто подобаються такі соковиті французькі назви. Скажімо, «І померти нема коли» Поля Віалара чи «Я прийду наплювати на ваші могили» Бориса Віана...
Уже з’явилися перші рецензії на твій роман. І не всі вони хвалебні, є й негативні. А один критик пише навіть, що вона почувалася приниженою, коли читала твою книжку...
Думаю, краще мати рецензії, ніж їх не мати. Мене взагалі дуже тішить те, що мій роман багатьох читачів не залишає байдужим. Уже з’явився такий штамп, що автор буцімто зобразив крах патріархального світогляду. Ну, це не зовсім так. У героя було своєрідне уявлення про любов. Він також чомусь вірив у те, що кохання не помирає. Такі настанови розходилися з його справжнім життям, тому виник конфлікт. По суті, трьох жінок героя можна звести до одного знаменника. Він конфліктує не з ними, а з самим собою. Тому мені й було нецікаво якимись додатковими засобами персоналізувати героїнь, вони виявляють себе лише в діалогах. Вони — допоміжні засоби. Гадаю, саме це відчула рецензентка, і вона не змогла погодитися з таким станом речей.
Інший аспект полягає в тому, що це псевдонуар. Важливо було дотриматися деяких жанрових законів. Поступове накопичення песимістичної атмосфери, сексуальна лінія, проста манера оповіді, ну й обов’язковий труп «у кущах».
Ти згадав про сексуальну лінію, а в тебе не було проблем із Комісією з питань захисту моралі?
Ні. І чомусь думаю, що їх не буде. Бо хто ж задурно робитиме моїй книжці піар? Та й мені здається, що всі відверті сцени в наявному контексті є виправданими. Тим паче, що я не потерпаю від комплексу обов’язково бути першим, хто зобразить якийсь особливий вид мінету в українській літературі.
Відомо, що ціла низка редакцій журналів і видавництв відмовилися друкувати твій роман. Чим вони це мотивували?
Гадаю, що він декому здався надто натуралістичним. А були навіть такі відмови, мовляв, ваш твір занадто політизований. Мене останнє дуже здивувало. Час роману — декілька днів із життя героя, протягом яких він згадує певні події, які з ним відбувалися раніше. Діапазон — між
Слава Богу, письменник і видавець Сергій Пантюк взявся надрукувати роман. І його не злякали всі вище згадані мотивації тих, хто перед тим відмовлялися надрукувати книжку.
Чи стане твій роман бестселером?
Не думаю. Тут є ціла низка причин, і я про них не стану казати, бо це ціла своя виробнича кухня. З іншого боку, навіть, якщо весь наклад продасться, то все одно роман бестселером не стане. Але для мене найголовніше спровокувати читача. Як пересічного, так і специфічного, тобто літературознавців.
Наприклад, книжка, я переконаний, читається дуже легко. І від цього, мабуть, виникає враження поверховості. Насправді ж головного героя не тільки можна порівняти із Голденом Колфілдом щодо моделі поведінки, небажання дорослішати чи дотримуватися загальноприйнятих правил гри, а й уявити його центральною постаттю в фільмові, приміром, Ґодара.
Зрештою, у «Блакитному романі» Гната Михайличенка також фігурували три жінки, а головні герої закінчили життя самогубством. Ну, і герої та героїні Михайличенка хіба не ще більші фантоми?..
