Владимир Филенко: «НСНУ — проект бізнесового та номенклатурного оточення Віктора Ющенка»

У команді нинішнього керівника країни Володимир Філенко не новачок — один із «польових командирів» Майдану, один із керівників ПРП — партії, яка нарівні з іншими сформувала в 2002 році блок «Наша Україна». Тривале перебування в «істинно помаранчевій» обоймі не викоренило в ньому здатності критично оцінювати себе самого і соратників зі сторони. Після кадрового розподілу, особливо після дискусії між ПРП і НСНУ про право володіння брендом «Наша Україна», критичність ця помітно посилилась. Оцінюючи методи партійного будівництва НСНУ, Філенко все більше висловлюється в дусі старого анекдоту: «Не меблі переставляти потрібно, а людей міняти». Він відкрито говорить: «Народний союз — передвиборний проект на 2006-й, покликаний забезпечити мандатами різного рівню конкретних осіб». «Повноцінної єдиної партії з нього так і не вийшло і навряд чи вже вийде», — резюмує народний депутат, не приховуючи: такий стан справ може несподіваним чином позначитися на формі участі ключових політичних сил у майбутній парламентській кампанії. — Лист Мін’юсту, що забороняє ПРП називатися «Нашою Україною», особисто ви вважаєте юридичним чи все-таки політичним? — Рішення це, безумовно, суто політичне. Чи ми судитимемось, ще не вирішили. Так чи інакше, НСНУ від приставки «Народний союз» відмовилася, але й ми до колишньої назви не поверталися. Ще на початку з’їзду («Нашої України», екс- ПРП. — Ред. ), делегати це планували, але після отримання нехорошого листа від міністра-юриста, звісно, передумали. Послання Романа Зварича містить у собі чимало неточностей і некоректностей. Так, згадується, начебто спершу бренд належав блоку «НУ». Проте блок був проектом передвиборним, припинив своє існування одразу за фактом завершення кампанії 2002-го, а Партія Реформи і Порядок — один із засновників «НУ». Отже, має право щонайменше на десяту частку спадщини. Приватною інтелектуальною власністю назва блоку з безліччю учасників бути також не може. Тим паче, перейменовувалися ми влітку минулого року, за вісім місяців до реєстрації НСНУ. — Невже Ющенко і Пинзеник не могли домовитися по-доброму? — Домовитися можна завжди, але для побудови конструктивного діалогу потрібні політична воля та культура в обох сторін-учасниць. Із чого все почалося? У відстоюванні ідеї об’єднаної партії ПРП завжди була найпослідовніша. Адже ми свого часу виникли завдяки об’єднувальним процесам! Так, до нас вливалися демократичне крило НДП, до якого належали тоді і я, і Тарас Стецьків, і покійний нині Олександр Ємець; пізніше — частина Демократичної партії, Руху, Ліберальної партії після того, як її очолив Щербань. Тобто політсила завжди базувалася на принципах консолідації, навіть у програмі записано: «виступаємо за об’єднання правоцентристських сил». Останній рік був дуже напруженим; спершу — затяжні чвари в парламенті з приводу внесення змін до Конституції, одночасно стартувала передвиборна кампанія, потім — помаранчева революція, непередбачуваний третій тур. Необхідність створення єдиної партії всі усвідомлювали, але було якось «не до цього». Спохватилися після того, як сформували новий уряд, розподілили основні пости. Народ швидко зметикував, що до кінця березня — останнього терміну реєстрації потенційних учасників кампанії — зовсім нічого не залишилося, менше місяця. Причому найбільше «заметушилася» безпартійна група «Разом», якій знадобилося терміново відшуковувати шляхи потрапляння до парламенту п’ятого скликання. Із цією метою й затіяли проект «Народного Союзу», куди всім запропонували хутко вступати. При цьому малося на увазі: основні місця заздалегідь розподілені, і питання квот із імовірними союзниками обговорювати ніхто особливо не збирається. Найцікавіше: Ющенко цей політичний проект схвалив, його змогли переконати в його правильності та доцільності. Звісно, для раніше безпартійних бізнесменів, це був найприйнятніший варіант. Ми ж, справедливо вважаючи себе членами команди, пропонували домовлятися з урахуванням квотного інтересу наших партій, кожна з яких має свої установки, завдання, парламентську історію, виборця врешті-решт. Переговори проводили, причому квоти обговорювали не тільки у виборчому списку для ВР, а й у президії партії, у керівних органах на місцях тощо. Пропонували, як це робиться в усьому цивілізованому світі, створити єдиний статут, програму, і вже на цій основі об’єднуватися. На першому етапі ми навіть підписали політичний договір про співпрацю. Єдина пропозиція у відповідь — вступайте на індивідуальній основі. Багато, до речі, так і зробили. Щоправда, чимало ПРПістів, які пішли до НСНУ, швидко звідти повернулися. Тож не дуже вони нас до себе й хотіли. Та й наші активісти, спостерігаючи за тим, що коїться на місцях, не дуже рвалися до нової партії, про що прямо висловлювалися на регіональних конференціях. Багатьох відлякувала поява в Народному союзі персон вельми одіозних, просто кажучи — перефарбованих. Серйозна помилка НСНУ в тому, що спочатку для потенційних кандидатів не були поставлені певні фільтри. — А якими можуть бути фільтри? — Найбанальніше, але, втім, найдієвіше — рекомендації. Однієї- двох цілком вистачило б. Але існує також практика розробки спеціальних внутрішньопартійних інструкцій, із чіткими критеріями для новобранців, у тому числі щодо характеру їхньої попередньої політичної діяльності. — Що, на вашу думку, Народний союз «Наша Україна»: повноцінна політична партія чи технологічний проект? — Буду однозначний: це проект бізнесового та номенклатурного оточення Віктора Ющенка, розрахований лише на одні вибори. Утім, судити, мовляв, НСНУ погана в усіх розуміннях, також неможна. Безсумнівно, туди прийшло чимало щирих патріотів Майдану, прихильників особисто Ющенка. Але, на жаль, ці люди серйозного впливу не матимуть — не та внутрішня кон’юнктура. Усе підлаштоване під можливість основних гравців потрапити в 2006-му до парламенту; тим, хто рангом нижчий, — в обласні та міські ради; а для окремих товаришів — це шанс отримати прем’єрське крісло. — Ви сказали, що Ющенка «переконали в необхідності» створення НСНУ. Кому це під силу? — Щодо персоналій, то можу лише непрямо судити. Сам я не настільки наближений до Президента: бачив його востаннє в парламенті та лише здалеку. Але, кажучи про оточення Віктора Андрійовича, слід чітко розділяти тих, хто формує думку його самого, і — думку про нього та його позицію в усіх інших. Це — різні речі. До перших належать, як мені здається, Порошенко, Третьяков, Ульянченко, брат і дружина Ющенка, певною мірою — Безсмертний і Мартиненко. Можливо, Зінченко. — «Листом чотирьох» була озвучена ініціатива блокування з НСНУ на виборах 2006-го. Чи обговорювали паралельно питання можливого квотування? — Ні, не обговорювали, за цією ініціативою ще жодних конкретних домовленостей немає. Віктор Андрійович поки що жорстко стояв на позиції «блоку трьох», але місця там пропонували ділити на чотирьох. По 25% НСНУ, БЮТ і НП, ще чверть списку залишити особисто за Президентом. Але тут виникають деякі непогодження. Припустимо, тандему під силу взяти близько 200 мандатів. Раніше в Юлії Володимирівни у фракції було 20 депутатів, стане 50 — і вона виходить у плюс. Але за що отримає 50 той самий Литвин, у чому його заслуга? Фракція «Нашої України» складалася, нагадаю, із сотні народних депутатів, які разом пройшли якщо і не все, то багато чого. Який сенс їм тіснитися, скорочуючись удвічі? Чи логічно? Цей торг, власне, й зруйнував усю перспективу. — Якщо НСНУ ваші пропозиції прийме, яку назву отримає блок? — Навряд чи це буде іменний блок Ющенка: новим профільним законом, точніше, поправками до нього, присвоєння об’єднанню імені людини, яка не є його безпосереднім учасником, заборонене. Щоправда, Президент документ ще не підписав… Думаю, відповідь на таке делікатне питання може дати лише Конституційний Суд, але чи варто затівати там чергову епопею? Зважаючи на морально-етичні погляди, чесно кажучи, слабо уявляю, щоб Віктор Андрійович узяв папір, авторучку і написав у ЦВК заяву: «Я, Президент України, зобов’язуюся скласти свої повноваження в разі обрання мене народним депутатом». — Чому ж Безсмертний продовжує на цьому наполягати? — Це той випадок, коли відсутність партійної ідеології провокує серйозні проблеми. Особистісний ресурс самого Ющенка використовується цілковито і крім цього, в НСНУ поки що, на жаль, нічого більше немає. Технологічний підхід вірний: інерція Майдану, як і раніше, сильна, авторитет Ющенка високий. — А якщо НСНУ не пристане на вашу пропозицію, чи піде «четвірка» на вибори самостійно, на чолі з Юлією Тимошенко? — Розуміючи, що вам би хотілося вже зараз почути про чіткі конфігурації, буду, втім, відвертий. На сьогодні ще ніхто в цій країні — від Президента до звичайного експерта, — не має однозначного розуміння конфігурацій блоків. Насправді остаточні рішення ухвалять за два тижні до старту кампанії, а списки складатимуть напередодні останнього терміну реєстрації в ЦВК. Тож сьогодні можна говорити лише про прогнозні, пунктиром окреслені тенденції, чим, власне, й займемося. Не можна виключати об’єднання всіх «помаранчевих» політичних сил у єдину партію... Теоретично можливість існує, але практично, за вищевикладеними причинами, вона малоймовірна. Другий варіант — «київська трійка». Якщо список не очолить Ющенко, то за лідерство вийде невелика сутичка; очевидно, між Тимошенко і Литвином. Напевно, Юлія Володимирівна виграє, інакше якого сенсу їй у це вплутуватися? Третій варіант — розширений формат за участі партій Президента, прем’єра та спікера, а також УНР, НРУ й ПРП. У будь-якому випадку, йтиметься насамперед про них, оскільки партії ці парламентські. Утім, у Верховній Раді представлені також політичні сили Стретовича, Кармазіна, Черновецького, інших наших однодумців, на що також не можна не зважати. Якщо консолідації з НСНУ, БЮТ і НП не буде, ті самі ПРП, НРУ й УНР підуть на вибори самостійно. Ймовірність піти в «одиночне плавання» й об’єднати зусилля саме в такому форматі для них приблизно рівна. Але, можливо, четвірка, яка сформувалася перед з’їздом ПРП, залишиться вірна собі, і тоді її список справді очолить Юлія Володимирівна. Дозволю також нагадати про вельми цікаву структуру під назвою «ПОРА», що все-таки добилася права брати участь у кампанії. Її союзництво — бажана підмога для багатьох. Зверніть увагу: зараз ми аналізували лише правоцентристський спектр, адже в стані опозиції ситуація аж ніяк не краща. — Хіба це якось впливає на ваші плани? — Певною мірою, так. Хоча в них там, звісно, своя кухня, хай розбираються…. Просто важливо розуміти, що отакі «розлад і безладдя», збитки від втрати консолідації характерні зараз для усього українського політикуму, а не лише окремого його сегмента. — У вас із опозицією мета однакова — отримати в парламенті більшу частину мандатів. Чи може бути таке, що влада піде навіть на збиткове для себе блокування, аби не допустити реваншу біло-блакитних? — Це також восени стане зрозуміло. І не тому, що я не хочу говорити, а тому, що на сьогодні неясно, хто ж усе-таки опозиція. Ті, хто волею долі виявилися по той бік барикад, до протистояння з владою не пристосовані та вже шукають всіляких методів повернення на колишні позиції. Інша справа — їх там тепер ніхто не чекає і доводиться через безвихідь ставати опозицією. Оскільки з протилежної сторони серйозної загрози поки що не видно, влада може дозволити собі дещо розслабитися, перейшовши до внутрішніх розбірок. — Якщо протиріччя такі значні, чи не простіше було б об’єднатися вже за фактом проходження до ВР? — Абсолютно вірно. Я взагалі дивуюся, чому вже в цьому парламенті не сформована більшість, коли існують для цього всі об’єктивні передумови. Наявність фіксованої ПБ — прямий інтерес прем’єра та Президента. Якби вона функціонувала вже сьогодні, не було б того свавілля, що коїлося навколо прийняття законів про СОТ. Особисто мені набридло відстоювати інтерес країни за допомогою кулаків, не знаю, що має статися, щоб я знову пішов у парламент, бійкою «витягуючи» чиїсь недоробки. Вважайте це офіційною заявою! Із технічного погляду «збити» більшість нескладно, сьогодні туди не довелося б нікого насильно заганяти. Хто цьому противиться, то це Литвин. Йому чомусь здається, що він у такому випадку перетвориться на фігуру технічну, втратить монопольне право контролювати процеси, отримуючи з цього певні політичні дивіденди. Адже не може величезна країна бути заручником вигоди одного лідера, навіть якщо це спікер і навіть якщо це Литвин. Правильно? Не розумію, на що розраховує Юлія Володимирівна. Так, «провести» бюджет, виступивши з палкою промовою, їй вдалося, депутати піддалися аргументам та шарму, але така практика не може мати постійного характеру, більшість необхідна! — Після створення в уряді чогось на зразок партосередку НСНУ внутрішній розкол у владі ще більше посилився; на бік Тимошенко пристали саме ПРПісти: Пинзеник, Терьохін, Томенко… — Так, так, власне, і є. Біда в тому, що управління державою часто відбувається в обхід Кабінету Міністрів. У РНБО, в колишній АП охочих «покермувати» країною чимало. Розрубати гордіїв вузол можливо лише з допомогою особистого втручання Президента. При цьому Віктору Андрійовичу слід би зайняти максимально жорстку й однозначну позицію. — Яка на сьогодні реальна ситуація всередині ПРП? Ви вже підтвердили інформацію, раніше озвучену Миколою Мартиненком, від вас, мовляв, із метою переходу до НСНУ, відколюються цілі організації… — У чотирьох регіонах справді стався масовий, але все ж не стовідсотковий, витік, зокрема: в Рівненської, Івано-Франківської, Київській областях і самому Києві. Конкретні цифри озвучити поки що не можу: триває внутрішня перереєстрація. Пояснити це нескладно: ми, на відміну від деяких колег, того ж Юрія Костенка, наприклад, минулого року займалися насамперед виборами і лише потім партбудівництвом, а не навпаки. Так, сім обласних штабів НУ очолювали ПРПісти, п’ятеро із дев’яти заступників Безсмертного в центральному штабі також мали партквитки нашої політсили. А Стецьків і Філенко, як відомо, були технічними організаторами Майдану. Можливо, виборами ми захопилися собі на збитки, але сьогодні ні про що не шкодуємо, вважаючи жертву виправданою. ПРП не займається самозаспокоєнням, але прихід людей до партії вже зараз перевищує витік. До нас почали уважніше придивлятися, зокрема у зв’язку з небажанням асимілюватися НСНУ. — На етапі головних кадрових призначень вас прогнозували на посаду харківського губернатора. Що завадило зайняти це крісло та як складаються стосунки з паном Аваковим? — Кадрових пропозицій мені і раніше надходило чимало. Так, у 2001 на вибір давали керівництво трьома областями — тільки щоб вийшов із «України без Кучми». Це не кажучи вже про те, скільки разів послом у різні хороші країни відправити намагалися. Але я завжди говорив: претендуватиму на посади лише після того, як моя партія переможе на виборах. Це сталося і, вирішивши, що є в цьому тріумфі й моя частка, подав заявку на посаду губернатора на Харківщині. Рішення далося непросто, були, звісно, сумніви: «чи зможу?». Область вибрав не випадково: сам я харків’янин, тривалий час керував там нашим штабом, мав сформовану команду, на підтримку якої можна спиратися. Свого часу Арсен Аваков прийшов до неї з моєї ж подачі; він — людина професійна, молода, перспективна, чого ж іще? Багато хто в приймальнях у Ющенка просиджували, з простягнутою рукою ходили. Але я так не робив, це не в моїх принципах. Не скажу, що такий вердикт Президента мене не зачепив, але я загалом не ображаюсь. Бійки за посаду в нас із Арсеном Борисовичем не було, навпаки: я йому зараз, як можу, допомагаю, а він у свою чергу при формуванні своєї команди врахував частину моїх кадрових побажань. Позитив ще й у тому, що в Харкові відсутній конфлікт, як це часто трапляється, між губернатором і мером, — там вони єдині. А в мене роботи на сьогодні й без того багатенько: депутатство, партія… Тепер ось почав ділитися досвідом проведення мирних революцій. — Експортувати демократію? — Експорт — це коли гроші дають на переворот, а «ділитися досвідом» — означає передавати вміння організовувати протест. Після Майдану, вважайте, це моя інтелектуальна власність, я з нею, що хочу, те й роблю. І жоден Мін’юст мене за це не засудить!