Интервью с украинским поэтом Константином Коверзневым.
Андрій Підпалий. Костю, власне, починаючи розмову з тобою як з людиною, яка вступила в свідомий вік одночасно з визволенням країни, і тоді ж почали циркулювати фактично всі можливі тексти, вироблені українською літературою, – маю на увазі кінець 1980-х – початок 1990-х – і початок твоєї поетичної творчости тим періодом датується, як ти оцінюєш уже з перспективи десяти років існування Третьої Української республіки, що вони минули (тим паче, ти був учасником індепендент-групи “нового київського самвидаву”), концепцію існування “двох Україн”? Однієї – європейської, іншої – азійської, проросійської.
Костянтин Коверзнєв. Вибач, коли це тексти “вільно циркулювали”?..
– Маю на увазі, що в той період з’явився весь масив текстів української літератури...
– Ніколи всі тексти українські вільно не циркулювали. Для чого тоді ми починали в середині 1990-х робити те, що робили дисиденти за 1960-70-х років, коли вони поширювали свої політичні й мистецькі тексти..
– Ну, все-таки ти виховувався на текстах, що в той період стали приступними: від Михайличенка до Київської школи, європейського аванґарду...
– З модерної літератури кожен виловлював те, що міг. Просто так досить непомітно сталося, що на зміну цензурі совецькій прийшла цензура українська, суть її полягала в двох словах: “Нестача коштів”. Ти ж пам’ятаєш паперову кризу і як дружно ґиґнула вся українська преса включно з літературними часописами. А відроджувалися ЗМІ вже під конкретними “дахами”.
– І все ж таки твоє становлення припало на епоху, мабуть, найбільшої свободи. Так чи так, але це була найбільша людська свобода, найбільша текстуальна свобода...
– Парадоксально, але митці найкраще творять в умовах несвободи. Так мені здається. Треба виборювати свою свободу. Все вартісне народжується в боротьбі. Свобода на тарілочці викликає духовну ентропію. На Заході, до речі інтелектуали повстають проти комфорту і політкоректности саме з цих причин. Один із друзів Орвела свого часу таку дав йому характеристику: “Інтеліґенти, що усвідомлюють свою відповідальність, часто, а може й завжди ідуть проти панівного в їхній час напрямку”. Я пам’ятаю ту ейфорію, що охопила мене, коли в серпні 1991-го Верховна Рада ухвалила рішення про вихід України зі складу СССР. Ситуація ж була насправді досить хитка, а справжніх прихильників незалежности – значно менше, ніж їхніх опонентів. Пригадую також, що 1991 року великий резонанс мав поетичний фестиваль “Золотий гомін”. На одній з акцій побував тоді і я – читав навіть на публіці свої напівдитячі вірші. А от серйозний дебют відбувся пізніше – 1994 року.
– Тобто ти естетично визначався в той час, який збігся зі здобуттям незалежности?
– Можна і так сказати.
– Ти себе ідентифікуєш із поколінням свободи?
– Я ще на кінець 1980-х учився в школі. Але з зими 1989-го вже почав відвідувати мітинґи антикомуністичної опозиції. Створював із друзями в своїй школі товариство української мови, вершиною діяльности якого стало те, що я вперше в нашій школі складав випускний іспит з історії захистом реферату, присвяченого україно-польській війні 1918-19 років, по-українському. Я на своєму рівні був досить активним у той час...
– Повернімося все ж до концепції “двох Україн”.
– Казатиму про це лише в плані культурологічному, а не політологічному. Як не дивно, але концепція “двох Україн” дуже поширена у двох ворожих таборах. По-перше, це середовище переважно галицької інтеліґенції, по-друге, – слов’янофіли різних мастей, які орієнтовані на Москву. Правда, одні позитив убачають в Україні європейській, а другі – в Україні проросійській. По суті, і в частини літераторів такий поділ спостерігається. Але цим вони роздвоюють себе як особистостей, в них постійно відбувається внутрішня боротьба – показовий у цьому плані герой нового роману Степана Процюка “Інфекція”, – бо живуть вони не в вакуумі, не в стерильній європейській Україні, постійно мають спілкуватися з людьми. Таким чином частина нашої інтеліґенції опинилася в уявній, вигаданій Україні, не бажаючи сприймати Україну як цілість, ділячи її зовсім штучно. Це, як на мене, зовсім не показник європейськости, а ознака провінційности. От і все.
– Перейдемо до іншого питання, до совкового, пов’язаного із маркетинґом продажів і, скажімо так, маркетинґом отримування ґрантів, мислення обоймами, поколіннями і подібною ахінеєю...
– Тут важко щось сказати, бо ти зіставляєш не зовсім однорідні поняття. Мислення обоймами, поколіннями це дуже зручно для розкручування певних імен. На прикладі Київської школи я скажу, що... Мене інколи спадає на думку, що, можливо, Київської школи не існувало. Настільки різні суб’єкти входять до неї. Скажімо, що спільного між Іллею і Воробйовим. Або як можна порівняти фольклоризм Валентини Отрощенко з арійськими теоріями Василя Рубана. Тож, гадаю, що Київська школа й була свого роду стихійним – без певної фінансової стратегії – проектом кінця 1980-х – початку 1990-х, підтримуваним Нью-Йоркською групою поетів...
– Це був проект уже звернений в минуле, тобто з використанням матеріалів минулого.
– Тобто, це йшов реванш. Люди, які не отримали визнання, намагалися реваншуватися.
– Не отримали визнання через нелеґальний статус.
– Ти правильно кажеш. Намагалися вони реваншуватися, і найкраще це зробив Віктор Кордун. Він видав найбільше з них книжок і він найбільш був успішний у плані кар’єрному.
– І маркетинґовому...
– Можливо. Коли частина з Київської школи побачила, що ось незабаром вони стануть на шлях кар’єристського реваншу, деякі з них зрозуміли, що, певно, цей шлях хибний і все-таки поезія, яку ці поети творили саме в таких нонконформістських формах, далі існуватиме, якщо вони не поступляться своїми принципами. До речі, навколо Київської школи час від часу виникають дискусії і ми з тобою граємо в них не останню роль. Можна навіть подумати, що ми є чиїмось літературними аґентами.
– Це досить-таки смішно.
– Справді. Можна подумати, не знаючи всіх реалій, підводних течій та інтриґ, що Київська школа і є таким маркетинґовим проектом. Річ також у тому, що поезія не є масовим видом літератури, тому “маркетологи” в цій сфері неодмінно схоплять облизня. А для літературознавців же отаке “наздоганяння історії”, а насправді ніби переписування того, що було колись, зараз полегшує їхню працю дослідницьку. І скажу, що я бачив уже немало наукових праць з цієї теми, за 2002 рік, наприклад, читав статтю Барабаша в російському часописі “Дружба народов”, присвячену Нью-Йоркській групі. Там згадується, зокрема, і про поетів Київської школи. Тобто це коло поетів має в літературознавчому контексті вже свій бренд. При цьому не стверджую, що це погано, просто нині важко сказати, що далеке від реальности, а що – ні, витворення міфу відбувалося тоді, коли згадане мистецьке явище припинило існувати. Ми тут, по суті, назавжди позбавлені певної достеменности сприйняття. Хоча, треба сказати, кожен митець, що входив до Київської школи, по-своєму унікальний. Особливо б я відзначив двох – Василя Голобородька й Станіслава Вишенського.
– А що ти скажеш про ґранти і взагалі про ґрантову політику існування літератури?
– Ми ж усі тою чи тою мірою співпрацювали з такими “благодійними” організаціями, що вони, як усі організації, покликані для того, щоб давати хоч якийсь прибуток і забезпечувати зарплатню для своїх працівників. Благодійність – це така форма діяльности, інколи вона буває дуже прибутковою. Свого часу я мав контакт із видавництвом “Смолоскип”. Студентом я навіть отримував їхню стипендію, яка становила 10 доларів на місяць. Але стосовно серйозної мистецької діяльности, скажу, що на Заході поширена і вже розвивається в Україні система ґрантів, за допомогою якої митці, пропонуючи свої проекти, можуть отримати під них якесь фінансування. Ми бачимо, що там, де йдеться про гроші, все-таки мова йде і про якусь політику від тих кіл і від тих благодійних організацій, які дають гроші на такі-от проекти. Не завжди митець має можливість реалізувати себе на 100 відсотків, по-перше, в цих проектах. А, по-друге, коли вже досвідчені бійці намагаються отримати ґрант, вони завжди знають, що треба, знають, що від них вимагають. І тут іде дуже складний ланцюг – ланцюг пристосування, який не можна назвати цензурою...
– Ґрантоїдство. Виконання замовлень, зрештою. В новій формі.
– Це досить нагадує якісь совецькі замовлення. Маю підтвердження: колись один журналіст розповів таку історію: він написав до більш-менш читабельного органу неґативну рецензію на одну мисткиню, яка реалізовувала свій проект через ґранти. І в результаті мисткиня потім цьому журналістові докоряла: “Як це так, як це ти міг зробити, мені більше ніколи не дадуть ґранта”. (Сміх). Тобто така залежність уже починає неґативно позначатися на мистецькому процесі.
– І питання суто про творчість. Ти був учасником київського самвидаву, чому три твої самвидавні збірки “Мандри”, “Невблаганний оптимізм” і “Живосрібло во хресті” композиційно відрізняються від двох твоїх книжок “Немає жалю” й “Наше прощання”, хоча складаються з одних і тих самих поезій?
– “Наше прощання” взагалі не існувало в самвидавному варіанті. Але там є речі, які походять з тих самвидавних збірок, складених, своєю чергою, за хронологічним принципом. Тобто “Немає жалю” і “Наше прощання” вже компонував, виходячи з внутрішнього відчуття якоїсь органічної єдности.
– Як ти згадуєш про атмосферу того періоду, який закінчився, зрештою, у 1998-99 роках?
– Почекай, це ж іще не стало історією. Коли ми відроджували самвидав, то не було такого відчуття, що немає відгуку на те, що ти робиш... Думаю, дуже гарно те, що ми в своєму середовищі ніби формували постання якихось літературних ресурсів, які потім перейшли в Інтернет. Тобто ти, Андрій Лісовий і я активно впливали на естетику тих комп’ютерних журналів, які потім перекочували до Інтернету і стали там найбільш популярними українськими літературними ресурсами.
– В українському молодіжному неті...
– Передовсім мовиться про один найпотужніший – це www.samvydav.net, що вільно розміщує будь-які тексти. Журнали “Підземний перехід” і “Робот”, що з них усе починалося, стали вже раритетами.
– Що ти можеш сказати про стилістику життя тих років. Вона відрізнялася від нинішньої, очевидно...
– Для мене особисто життя навіть стало цікавішим, напруженішим. (Сміх). Усе йде своїм плином. Якби не ми звернулися б до самвидаву, то був би хтось інший. І це було б, можливо, зовсім по-іншому.
– Зараз, свідомо чи ні, відбувається обструкція модерної літератури. Недавно, наприклад, з’явилися переклади Каммінґса. В ролі перекладача виступив досить-таки схильний у своїй творчості до конформізму Іван Андрусяк. Тобі часом не здається, що в нього Каммінґс має вигляд, швидше, Вєліміра Хлєбнікова. Я взагалі сумніваюсь в його здібностях до англійської мови.
– Нічого не знаю про його лінґвістичні здібності. Але чому ми власне завели мову про це...
– Ну, чи тобі не здається що в контексті цієї ґрантовости, в контексті конформізму певної частини нашого покоління, в контексті концепції “двох Україн”, оце і є саме вип’ячуванням “України азійської”? Чому нам пропонують чергову майстерну підробку і ми повинні з цим миритися?
– Я тобі спробую відповісти, щоб ти сам для себе осмислив своє незадоволення тими фактами, які з’являються останнім часом...
– Вибач, коли Андрусяк називав попередніх перекладачів Каммінґса там зовсім не був згаданий Бойчук, який переклав його найбільше українською мовою. Взагалі жодного українського перекладу не було згадано. Це просто шок.
– Бачу, що ти великий шанувальник Каммінґса. По-перше, ми казали про цензуру. Цензура ж існує до сих пір у певній формі, тобто ті державні інституції, які мають фінансування, і можуть підтримувати якісь проекти, більш-менш пов’язані з модерною літературою, зараз цим не займаються через неонародницький світогляд переважної більшости держслужбовців. Андрусяк сам пройшов управлінську школу, і, можливо, це поклало на нього якийсь відбиток, тому він таким чином поставився до перекладу Каммінґса...
– Тобто він зробив поета більш коректним.
– Великий масив модерної літератури, як української, так і західної, не може пробити собі дороги в Україні. Не було ж перевидання “Блакитного роману” Гната Михайличенка з примітками, на солідному фаховому рівні, де б наші літературознавці продемонстрували б увесь свій поняттєвий апарат. Не перевидавали Ґео Шкурупія і навіть Олексу Влизька. Не було солідного перевидання Семенка. Чому? Це ж підносить нашу культуру до європейського рівня...
– Не видали футуристичні речі Бажана...
– Потім не видавали українською мовою Блеза Сандрара, як також Новаліса й Лотреамона. Не видавали Каммінґса. Я теж звернув увагу, що сучасні переклади Каммінґса нагадують Хлєбнікова і, здебільшого, перекладачі потрапили під вплив тих російських перекладів середини 1970-х, коли Каммінґса почали вперше друкувати в СССР. Хоч деякі речі тоді на мене справили сильне враження: “не сострадай больному бизнесс-монстру бесчеловечества...”. Але це віддалено нагадує ориґінал. Я знайомий також із перекладами Богдана Бойчука. Він, мабуть, виявився найближчим до ориґіналу, бо він і знавець мови, і навіть намагався встановити контакт з Каммінґсом, і видати ці переклади окремою книжкою, та, на жаль, Каммінґс помер якраз, коли Бойчук був чи на середині роботи, чи завершував її...
– ...Завершував.
– І все ж я вірю, що відбудеться якийсь злам свідомости, і, як і Київська школа, цей масив модерної літератури повернеться до нас. Але знову ж таки заднім числом ми створюватимемо міф про цю літературу і він буде далекий від реальности, від того, що було б, якби ми знайомилися з цією літературою в більш адекватному для її сприйняття стані. Така реальність і не треба її драматизувати. Думаю, що через 20 років чи через 30 так само і ми або будемо абсолютно на марґінесі, або будемо надзвичайно міфілогізовані.
– Дякую за розмову і успіхів тобі.
