Доцільно виділити три великих фактори, що будуть впливати на розвиток політичної ситуації в України у 2006 році. Це - “новий транзит” (часткова реставрація попереднього політичного режиму), вплив соціально-економічної ситуації на потенціал масового протесту, а також характер і формат нової партійної системи.
Новий транзит
2005 рік, а також перше півріччя 2006 року, скоріше за все, ввійде в сучасну історію України як перехідний період від політичної епохи, що пов'язана з ім'ям Леоніда Кучми, яку характеризує виникнення і зміцнення застійної системи олігархічного капіталізму, надмірною концентрацією влади, за умов досить повільної “еволюційної” демократизації політичної системи, - до іншої епохи, коли формуватимуться умови для поступального розвитку країни.
Цей “новий транзит” знаходиться в досить складних відносинах з минулим, будучи одночасно і його запереченням, і продовженням, і початком нового витка розвитку. З цього погляду вбачається цілком виправданою його характеристика як початку “Термідора”, заключної фази революції. Тобто такого періоду епохи радикальних соціальних змін, коли відбувається часткова реставрація деяких рис старого політичного режиму й одночасно закріплюються основні підсумки “революції”, необхідні для наступного етапу еволюції. Так, у свій час радянська влада звернулася до стратегії НЕПу і часткового відродження “буржуазних” реалій, нормалізувала життя, а потім приступила до поступової реалізації своїх програмних установок. У термінах цього підходу нерідко проводиться аналогія між роллю “нормалізаторів”, “бюрократів”, “людин системи”, які прийдуть на зміну “революціонерам”, і роллю Наполеона у французькій революції, Сталіна - у більшовицькій. При всій поверховості такого роду аналогій вони не позбавлені теоретичних і практичних основ. З огляду на надзвичайно коротку кадрову “лаву запасних” нової влади, можна визначити тільки три вагомі політичні фігури, які після парламентських виборів 2006 року можуть установити практично повний контроль над механізмом прийняття урядових та парламентських рішень. Це – П.Порошенко, В.Литвин та А.Кінах. Якщо розглянути ситуацію із “новим транзитом” через більш м’які підходи ніж “Термідор” (заперечивши деякою мірою реальність Помаранчевої революції), то для завдань досягнення політичної стабільності, суспільної злагоди і консолідації еліти найбільш компромісними фігурами також будуть вже згадані три політика.
Навіть при торпедуванні політичної реформи, В.Ющенку відводиться лише формально-представницька роль в прийнятті ключових рішень вже на другому році здійснення президентських повноважень (за американською термінологією синдром “кульгавої качки”). Ю.Тимошенко за умов тенденції до значного посилення та погодженості зовнішніх впливів, з огляду на категоричне неприйняття її як у Білому домі так і у Кремлі, скоріше за все, повернеться у вже звичній для себе стан опозиційного парламентського політика. Перспективи О.Мороза мають великий елемент непередбачуваності і залежать від блокової політики та переконструювання електорального ландшафту. Поява ж “кіндер-сюрпризу” на чолі уряду-2006 як результат технологічного проекту надзвичайно малоймовірна.
Потенціал масового протесту
Важливим фактором у розвитку політичної ситуації в Україні у 2006 році може стати ріст соціальної напруженості і посилення соціального протесту. Імовірність такого повороту подій досить велика, оскільки низка проблем і загроз у соціально-економічній сфері неминуче торкнеться інтересів масових категорій населення. Йдеться про високу ймовірність невиконання соціальних зобов’язань, передбачених бюджетом; ріст реальної інфляції; зростання безробіття, відчутний дефіцит на ринку нафті и газу, а також кризові явища в агропромисловому комплексі. Під загрозою – підготовка до зимового сезону 2005-2006 років. Обіцяне владою підвищення плати населення на опалення і газ, разом із подорожчанням товарів і продуктів (у вартість яких вже з середини літа закладається нова ціна за пальне, що використане на виробництво та транспортування) створюють загрозу гіперінфляції, що може бути порівняна з гіперінфляцією 1993 року.
Вже на початку вересня напруженість у суспільстві неминуче посилиться, а разом з нею - і імовірність акцій соціального протесту. Підвищений рівень масових очікувань і загальна орієнтація суспільної думки на демократизацію, що розуміється як розширення життєвих можливостей, швидше за все, додатково сприяють росту протестних настроїв.
Очевидно, що соціальний протест прийме дифузійний і неструктурований характер. Маси вийдуть на протест без вождів і структур. Відносно адекватні політичні канали для прояву соціального невдоволення можуть дати тільки популісти (типу Н.Вітренко), меншою мірою нова опозиція (СДПУ(о), “Трудова Україна” тощо), але їхнє посередництво здатне додати протестові дестабілізуючий характер. Швидше за все, спочатку протест буде адресований місцевим владам. Однак "мішенню" для соціального протесту рано чи пізно стане центральна виконавча влада. Додатковім дестабілізуючим фактором може стати гра Ю.Тимошенко, яка за таких умов, скоріше за все, спробує використати потенціал масового протесту через гучну відставку з посади голови уряду. Слід очікувати і різку позицію соціалістів.
Зіштовхнувшись з перспективою зростання соціальної напруженості, політичний режим, швидше за все, вибере “менше з двох зол”, а саме - стратегію “управління протестом” (наскільки це можливо - приєднатися й очолити). Управління протестом припускає його переорієнтацію з центральної виконавчої влади на “олігархів” та депутатській корпус. Слід зазначити, що з часів президентських виборів, коли масово застосовувалися конфліктні технології, у суспільстві зберігається високий рівень політичної напруги. Вбачається, що гучні кримінальні процесі та адміністративний наступ на еліти, тісно пов'язані з “кучмовською епохою", здатні на якийсь час зняти психологічну напругу в суспільстві. Тобто конфліктні технології і відповідні політичні маніпуляції закладені в матрицю парламентської виборчої кампанії 2006 року.
Характер нової партійної системи
Електоральний цикл 2002 - 2004 років призвів до руйнування сформованої партійної системи. Активно втрачаючи з виборів 1998-1999 років колишню силу і привабливість, “комуністична”, “ліберальна” й “консервативна” політичні субкультури не розпались, а "герметизувались". Їх місце зайняли залишки провладного та опозиційного мега-блоків, субкультури регіонального і популістського характеру. Разом з тим, оптимістичне майбутнє ідеологічних політичних партій на парламентських виборах 2006 року в значній мірі буде визначається переходом на пропорційну систему виборів до Верховної Ради України та органів місцевого самоврядування. Домінантний ідеологічний центр (НСНУ тощо) протягом наступного року навряд чи зможе перехоплювати й асимілювати нові популярні ідеї і настрої, не даючи їм можливості закріплюватися на альтернативних полюсах.
Перехід на пропорційну систему передбачає різке підвищення статусу загальноукраїнських політичних гравців і політичних ресурсів національного масштабу. Ліквідація інституту депутатів від одномандатних округів різко скорочує можливості регіональних кланів використовувати партійну систему для прямого політичного впливу на владу. Виникають сприятливі умови для централізації внутріпартійних структур, жорсткості партійної дисципліни і професіоналізації партійної кар'єри (введення "імперативного мандата"). Однак зворотним боком переходу на пропорційну систему може стати ослаблення мотивів електоральної участі.
З існуючих партій близько десяті є реальними претендентами на те, щоб зайняти місце в новому парламенті (тобто подолати трьохвідсотковий бар’єр). Створення провладного блоку у склади НСНУ-БЮТ-НПУ можливо лише в разі розв’язання наростаючого вузла протиріч між ними. Майже неймовірно що для цього протягом наступних трьох місяців у їх лідерів знайдеться політична воля. Самостійно НСНУ не зможе навіть повторити результат блоку “Наша Україна” у 2002 році – набере ледь більше 20%. Біля 18% виборців скоріше за все підтримають популістський “патріотичний” блок БЮТ. НПУ за умов використання організаційних ресурсів інших політичних сил (наприклад НДП) може отримати біля 8% голосів виборців. При всіх розкладах, найбільш системно діюча з українських партій в електоральному плані, СПУ набере більше 12%. За опозиційний блок В.Януковича (скоріше за все з п’яти партій) віддадуть свої голоси біля 20% виборців. СДПУ(о) може йти на вибори разом із В.Януковичем, але й самостійно подолає 3% бар’єр. КПУ гарантовано отримує 7% голосів виборців. За нових умов НДП та “Рухи”(Б.Тарасюка та Ю.Костенка), як базові ідеологічні партії, вільно долають 3% бар’єр.
Очевидно, що за наслідками виборів 2006 року новий „помаранчевий” політичний ландшафт сконструювати не вдасться. Одночасно у Верховний Раді п’ятого скликання протягом першого року роботи навряд чи може сформуватись конституційна парламентська більшість.
Основні сценарії розвитку політичної ситуації
Різні сполучення зазначених основних факторів політичної динаміки дозволяють побудувати два сценарії (песимістичний та оптимістичний) розвитку політичної ситуації у короткостроковій перспективі.
Песимістичний сценарій
До цього сценарію підштовхує лінійний розвиток тенденцій, що намітились в останні півроку:
• звуження політичної бази підтримки нового режиму і делегітимація державного керівництва;
• використання переважно адміністративних методів управління країною;
• жорсткість силового тиску на "старі" еліти;
• використання правоохоронних органів для управління соціальним протестом.
В разі реалізації даного сценарію провідні політичні гравці (влада і сили “реваншу”) вдаються до застосування кризових технологій з метою забезпечення собі умов для успішної кампанії 2006 року. Даний сценарій відзначається підвищеним динамізмом та застосуванням технологій “жорсткої кризи” – протестних акцій, відкритого тиску та політичного шантажу.
До обов’язкових складових сценарію слід віднести:
- деморалізацію адміністративних і силових структур, послаблення їхньої здатності до рішучих дій на підтримку влади, одночасне підвищення ймовірності підтримання “реваншистів”;
- створення „квазілегітимних” структур, які здатні перебрати на себе владні повноваження.
Як наслідок, будь чия перемога (влади чи “реваншистів”) стає ілюзорною, політична ситуація в країні на декілька років входить в стан “стабільної нестабільності”, фрагменти колишньої еліти виконують роль “розмінною монетою” в руках східних і західних зовнішніх гравців.
Оптимістичний сценарій
Реалізація даного сценарію припускає відхилення від існуючих тенденцій розвитку політичної ситуації і передбачає:
- термінове скликання проголошеного Президентом національного “круглого столу”. На його основі формування широкого політичного діалогу із компетентною і правовою опозицією;
- розширення політичної бази режиму за рахунок підключення до неї провідних загонів українських еліт;
- опора на політичний союз із колишніми парламентськими центристами;
- збереження соціальної напруженості на відносно невисокому рівні;
- управління протестом з використанням політичних інструментів;
- актуалізація у суспільній свідомості питання політичної стабільності як ключового чинника соціально-економічного розвитку і суспільного процвітання.
Вирішальну роль у реалізації даного сценарію грає розблокування політичної реформи і перетворення України на парламентсько-президентську республіку. Це є запорукою сталого прогресу у політичному розвитку нашої держави.
