Какую спецоперацию готовил Путин в Украине на 2015 год? Что пошло не так и почему агрессия началась на год раньше? Какую ошибку совершил Янукович и почему он так и не вошел в Украину на танках под флагами «ДНР» и «ЛНР»? Что принесут Украине и Донбассу местные выборы и что стоит за обещанием Гройсмана реформировать работу Верховной Рады Украины? Об этом и многом другом в эксклюзивном интервью «Фразе» рассказал украинский политик и журналист, народный депутат Украины VI, VII и VIII созывов Владимир Арьев.
По просьбе собеседника «Фраза» печатает интервью на украинском языке.
Володимире Ігоровичу, як ви гадаєте, чи має право на життя позиція багатьох політиків щодо того, що ці місцеві вибори виявляться звичайнісінькою прихованою мажоритаркою?
Гадаю, що ні. Як це може бути мажоритаркою, якщо, згідно із законом, в області, або, так би мовити, в адміністративній одиниці, де відбуваються вибори, йде накопичення голосів на користь конкретної партії? А далі, відповідно, проходить той кандидат, який набрав більше голосів у внутрішньопартійному рейтингу.
Тобто може бути ситуація, коли один округ може мати навіть двох депутатів. Якщо, наприклад, партія — такий собі «середнячок», але її кандидат на цьому окрузі набрав достатню кількість голосів, він теж може пройти.
Звісно, буде прив’язка кожного депутата до свого округу. І це нормально.
Інша справа, що деякі округи можуть залишитися без своїх кандидатів, особливо там, де буде низька явка. Тобто залежно від кількості голосів навіть той чи інший кандидат, який посів перше місце, може програти порівняно з іншими. Теоретично такий варіант можливий, хоча я не думаю, що він може статися на практиці.
Така система змагання прийнята в Європі. І я не думаю, що це може стати прихованою мажоритаркою хоча б тому, що будь-який кандидат має бути висунутий партією. Але це не може бути одіозна фігура, яка захоче засипати гречкою округ та отримати місце лише завдяки своєму багатству.
Але хіба історія не знає прикладів, коли за гроші купувалися місця в партійних списках?
Річ у тім, що кандидат має бути прив’язаний до якоїсь політичної партії. Якщо цій політичній партії будуть довіряти громадяни, то, відповідно, такий собі багатий чоловік може і пройти. Але якщо він буде створювати політичну партію під себе і виграє в одному окрузі, але не подолає 5-відсотковий бар’єр в іншому, то тоді вся його гречка не матиме жодного сенсу.
Враховуючи досить складний процес визначення населених пунктів на Донбасі, де вибори не проводитимуться, на ваш погляд, яка може бути похибка, адже саме на ній потім спекулюватимуть ті, хто програють?
Усе це залежатиме від повідомлень цивільно-військових адміністрацій і власне самих адміністрацій Донецької і Луганської областей. Я так розумію, що коригування можливе тільки в тому разі, якщо напруження на тій чи іншій ділянці зростатиме.
Великих корективів я не очікую, але якщо на день виборів десь значно погіршиться ситуація, то, звісно, там вибори не проводитимуть.
Якщо згадати про Мінські угоди, які не виконуються, то чим вони є для України: можливістю уникнути ще більшого кровопролиття чи, як кажуть деякі політики, проявом слабкості української влади?
Ті, хто кажуть, що Мінські угоди — це прояв слабкості й помилка, взагалі не надають альтернативи. Критиків у нас вистачає, а працювати нікому.
Мінські угоди були єдиним виходом для того, щоб, як мінімум, отримати більше часу. Не забувайте, що тоді буквально кожен день працював на зміцнення української армії. Це було надзвичайно важливо.
Якщо вже ми говоримо про Донбас, як, на вашу думку, наша влада має вчинити з окупованими територіями: повна блокада чи, навпаки, відмова навіть від думки про блокаду, бо то є українська земля і там живуть українські люди?
На жаль, зараз виглядає так, що це дійсно українська територія, але люди, переважно, не українські. Навіть я сказав би, що часто антиукраїнські. В їхніх думках йде внутрішня боротьба між нав’язаною ненавістю і бажанням спокійно жити, а це насправді звичайна боротьба між холодильником і телевізором. Тому ми маємо створити всі умови, щоб допомогти їм визначитися, що для них важливіше: холодильник чи телевізор.
Ви маєте на увазі таку собі більш м’яку форму блокади — тимчасовий карантин, за час якого люди мають визначитися, у якій державі вони хочуть жити?
Я вважаю, що за будь-яких обставин нам потрібен карантин окупованих регіонів з тим, щоб люди, які там живуть, нарешті самовизначитися.
У Росії досі є прагнення диктувати Україні свою волю, тобто наказувати іншій державі, куди вона має йти і як розвиватися. Але цього більше не буде. І люди, що залишилися на окупованих територіях, це мають зрозуміти. Вони самі мають обрати своє майбутнє. Якщо вони бачать його саме з Україною, то мають для цього щось зробити. Але наразі, на жаль, я поки що такого бажання не помітив.
Але погодьтеся, залишити свою домівку, свою квартиру, а для більшості населення житло — це все майно, що в них є, і починати життя в іншому місці, дуже непросто.
Люди звідти часто мають суто матеріальні інтереси, і ми маємо надати їм умови для того, щоб вони могли самовизначитися. Або вони хочуть жити в Україні й жити більш-менш нормально, або вони будуть ворожими, але заблокованими від бажаних благ. Наразі Росія їм бажаного не дала, але, як там кажуть, «з проклятущою Україною» вони теж жити не хочуть. І тоді особисто я проти того, щоб їх жаліти й надавати їм усіляку допомогу.
Тут усе дуже просто. Визначитися вони мають самостійно. Але якщо вони бути з Україною не хочуть, таку територію треба тримати на карантині, допоки телезараза не вийде з голів.
Зараз, озираючись на те, через що вже пройшла Україна, багато хто висловлює думку: якби колись, під час перших зазіхань на Крим, Росія отримала він України на горіхи, то не було б ані анексії півострова, ані війни на Донбасі. На вашу думку, ця точка зору має право на існування?
На жаль, ми не могли тоді протистояти російській агресії хоча б через те, що анексія Криму, судячи з того, як усе це відбувалося, планувалася заздалегідь.
План був написаний давно, система була відпрацьована. Просто Росія чекала зручного моменту. У нас навіть є дані, що все це планувалося на 2015 рік й підставою мали стати масові сутички під час виборів президента, на яких мав бути переобраний Віктор Янукович.
Йшла підготовка для того, щоб влаштувати на території України війну з проросійськими націоналістами. Причому відомо, що все це фінансувалося й озброювалося Кремлем, але не напряму, а через треті руки.
Тут мала бути така війна, щоб уся Європа у відповідь на пропозицію Росії навести тут лад, відійшла б убік і сказала б: «Робіть, що хочете».
На користь цього свідчить і те, що Янукович у Сочі підписав звернення до Путіна як до такого собі гаранта щодо введення військ на територію України. А потім Чуркін махав цим папірцем у Раді Безпеки ООН у перші дні після перемоги революції.
Але чому агресія почалася на рік раніше?
План був, Путін його втілював. Він обрав момент, коли українська влада була повністю обезголовлена, коли зрадили майже всі силові командири й панував хаос у системі державного управління.
Очевидно, Путін на той момент вирішив, що той план, який був розроблений на 2015 рік, треба втілювати в життя вже у 2014-му.
Але 2015 рік мав стати страшнішим за кількістю жертв, за кількістю вбитих. І мало все це закінчитися не тільки відходом Криму до Росії, а й, щонайменше, восьми областей України.
Також мала бути створена маріонеткова держава на правому березі, а потім були б відрізані кілька західних областей, бо росіяни дуже вже не хотіли бандерівців на підконтрольних територіях.
План був на 2015 рік, але його зламали. Насправді треба визнати, що ми обійшлися меншими втратами, які були можливі в умовах агресії такої потужної держави, як Росія.
Не забувайте, що Росія 23 роки достатньо ретельно розвивала збройні сили й водночас розвалювала українську систему: і правову, і силову. Особливо активно це робилося з 2010 року через людей, які були поставлені маріонеткою Януковичем. А це були люди, безпосередньо підпорядковані Росії.
Тоді ким був Янукович для Путіна: партнером по змові чи пішаком? І чи справді сам Янукович частково зруйнував план Путіна, бо надто сильно перелякався і втікав вже не за планом, а якомога подалі від Майдану?
Так, Путіну було легко налякати Януковича. По суті, це була розмова колишнього зека з колишнім КДБістом. І відповідно, у колишнього КДБіста в такому діалозі значно більше засобів для тиску, ніж у досить примітивного по своїй натурі зека. Путін мав усі важелі, аби схилити Януковича до співпраці й примусити робити те, що потрібно Росії.
Про партнерство та про взаємоповагу там ніколи й мови не було. Але вихід Януковича був запланований Путіним, який знову ж таки намагався наздогнати той план, який намалював на 2015 рік.
Виведення Януковича було потрібне, по-перше, для того, щоб розвалити всю систему управління, Москва вважала, що почнеться хаос, а далі Путін реально намагався показати, що він його поверне у президентське крісло.
І якби не спротив українців, причому достатньо успішний, на який Путін аж ніяк не міг розраховувати, то, я гадаю, що Янукович міг би заходити на танках під прапорами «ДНР» та «ЛНР».
Тобто втеча Януковича була частиною путінського плану?
Так, втеча Януковича була спланована, але Путін форсував цей план. Та через шалений опір українців і небажання нашого народу підкорятися у Путіна нічого не вийшло.
У своєму нещодавньому інтерв’ю ви казали, що росіяни за кордоном відчувають погане до себе ставлення та бояться носити одяг з триколором. Інакше кажучи, Європа все яскравіше демонструє своє негативне ставлення до російської агресії. Але, як це ставлення має відчути безпосередньо Україна? Це мають бути чергові санкції чи вже щось інше?
Якщо вірити опитуванням у більшості європейських країн, то, як мінімум, 60% громадян в тій чи іншій країні ставляться негативно до Росії. Це найсвіжіші цифри.
Європейці бачать, що в нас відбувається, й починають своїми настроями тиснути на політиків і показувати їм, що треба робити. Тому прямого зв’язку тут немає, звичайно, але опосередкований є, і він лежить на поверхні.
Але те, що особисто я відчуваю, коли буваю у справах за кордоном, то коли люди дізнаються, що я з України, ставляться набагато тепліше. Навіть намагаються дати порівняльну характеристику українців з росіянами на користь українців.
Якщо ми вже заговорили про Європу та про її ставлення до ситуації на Донбасі, то нині багато хто з політологів та експертів досить схвильовано спостерігають за певним налагодженням російсько-американських стосунків на тлі проблем Сирії та Ірану. Є навіть певні припущення, що Україна просто відійде на другий план. На вашу думку, це можливо?
Ні! Ніколи цього не буде, американці так не роблять. Те, що ми бачимо в Україні, усю цю ситуацію, на неї вже давно були зроблені ставки. Я не думаю, що Україна взагалі може бути предметом торгу з Російською Федерацією.
Буквально нещодавно спікер українського парламенту Гройсман заявив, що вже з вересня ми будемо спостерігати реформування роботи українського парламенту. На вашу думку, що стоїть за такими планами: звичайнісінький популізм напередодні виборів чи якісь реальні дії?
Наскільки я знаю, справді будуть зроблені реальні кроки щодо реформування внутрішньої структури Верховної Ради. Це питання вже перезріло. Тут немає жодного популізму перед виборами. Просто ту систему, яка є в Україні, не можна змінити в один момент. Будь-яка велика держава потребує поступових змін, а не радикальних, одномоментних. Швидкі зміни можливі лише в державі з невеликою кількістю населення.
Але чи можна казати про реформування роботи парламенту, якщо остаточно не вирішене питання щодо змін до Конституції?
Звісно, можна, тому що йдеться про реформування апарату і організацію роботи.
Тоді як буде складатися з тими питаннями, що дуже хвилюють рядових українців: приміром, скорочення витрат на утримання апарату парламенту. Чи буде це питання хоча б порушуватися?
Ані космічних витрат на перельоти депутатів, ані службового житла, ані величезної кількості депутатських помічників уже нема. Зараз народному депутату виділяють 12 тисяч гривень на місяць на всіх помічників. Перельоти оплачують лише в рамках службових поїздок. Житло для народних депутатів також не будують. Пільги скасовано.
