Боец 10 отдельной горно-штурмовой бригады «Эдельвейс» с позывным «Барон» уже более полугода защищает окрестности Бахмута от российского нашествия. Один из самых сложных периодов обороны пришелся на осень, когда он 41 день непрерывно находился на огневой позиции. Этот период напряженных сражений изменил его жизнь. В эксклюзивном интервью он рассказал о том, как взял в плен российского террориста, как самостоятельно в полевых условиях залечил свои ранения, как под обстрелами извлекал тело 200-го и как при этом постоянно отражал штурмы захватчиков.
Де саме ви зайняли позицію?
Ми вийшли на позицію в жовтні. Нас було восьмеро. Ми зайняли точку в селі біля Бахмуту, в якому на той момент вже не було жодної вцілілої хати. На одному подвір’ї ми знайшли погреб, де ми лишили свої речі. Поруч стояли рештки хати, від якої залишилися тільки напівзруйновані стіни, — там ми зробили вогневу позицію. А на городі за нею ми викопали бліндаж, де також облаштували місце для ведення вогню.
У жовтні-грудні в тих місцях було дуже холодно і часто дощило. Як ви зігрівалися?
Спали ми вдягнуті, не знімаючи взуття. Натягаєш на себе два-три спальних мішка, залізеш у них, надихаєш і тільки так трохи загріваєшся. Ми заступали на чергування кожні дві-три години. Щоби не встигнути перемерзнути. Інколи по нас працював російський снайпер. І тоді ми швидко бігли від хати до сусіднього лісу, де було легше сховатися. Там ми і ночували. При морозі в мінус сім градусів стояти уночі в лісі було, м’яко кажучи, не дуже... Там ми чергували по дві години. За цей час встигаєш так змерзнути, що після цього не взмозі заснути.
Раз на день ми під обстрілами ходили на контрольно-спостережний пункт, де нам видавали мішок із сухпайком на добу. Також там ми підзаряджали тепловізори.
Як часто вас штурмували росіяни?
Нас щоночі штурмували приблизно по дві групи російських диверсантів. В одній із таких груп ми обнулили вісьмох, одного затрьохсотили, а ще одного взяли в полон росіянина. Він не хотів здаватися, бо їхнє командування нарозповідало їм, що українці катують полонених. Проте ми тільки відібрали у нього зброю і зв’язали йому руки за спиною. Після цього ми спокійно його розпитували про те, хто він, звідки і що в нього за командування. Це був 26-річний боєць із центральної Росії. У нього з собою були чотири магазини, автомат, лопата, іконка, фото дружини, два бинти і джгут. Вдягнутий він був у літні штани, в яких було дуже холодно, фіговий радянський шолом, цивільну куртку, яку він десь вкрав уже тут і якісний бронік. Документів у нього з собою не було. Їжі також. Він був дуже голодний. Це був мобілізований боєць. Його три тижні вчили стріляти, а потім відправили на фронт.
Ти питав у нього, чому вони прийшли на нашу землю?
Він сказав, що у нього просто не було вибору. Він з невеликого села, де абсолютно всіх чоловіків від 18 до 50 років мобілізують. А вже тут у перший же день їх командири вишикували всіх новоприбулих перед собою і сказали йти в наступ. Чотири бійця відмовилися і, як сказав полонений, цих відказників одразу розстріляли на очах у всіх. А всім решта наказали йти в штурм. Сам цей полонений потрапив у полон на другий день після приїзду на фронт. Також він додав: якщо би він в ході атаки повернувся би назад, то його також застрелили б його ж командири.
Як ти оцінюєш військову майстерність російських бійців?
Якщо ми говоримо про мобілізованих, то вони дуже посередні. Вони беруть тільки кількістю і на полі бою поводяться дуже прямолінійно. Так само можна сказати і про їхню артилерію. Та разом із тим у них дуже вправні снайпери.
Звісно. Вони постійно проводять розвідку боєм, щоби знайти наші найменш укріплені позиції, на яких найменше людей. І коли вони їх знаходять, то відправляють туди десятки своїх штурмовиків з різних флангів. Наприклад, одну з наших позицій росіяни взяли на моїх очах. На ній у той момент було лише троє наших бійців, а росіян було близько п’ятдесяти і наступали вони з трьох напрямків.
Наскільки близько ви стояли від ворога?
Поруч із нами була розбомблена хата, а в наступній за нею вже жили росіяни. Між нами було менше ста метрів. Сапери замінували ділянку, що нас розділяла. Але все одно, у ворога була можливість обійти мінне поле. В темний час доби нам усім треба було дуже уважно слухати всі шорохи. Проте на одній із позицій так трапилося, що разом зі мою були тільки мужиків за п’ятдесят років, які в минулому були мінометниками. І в них через це були великі проблеми зі слухом. Я один у цій команді мав хороший слух. Тому я спав по три-чотири години на добу, бо переживав, що хлопці, що зі мною, просто не почують, як до нас тихенько підповзають.
Скільки ти вистрілював у найнапруженіші моменти?
Бувало, що зі мною поруч були одні тільки літні мужики, які не могли стріляти, то вони заправляли патрони, а я міняв автомати і постійно відкривав вогонь. Якщо акуратно стріляти, то автомата вистачає десь на десять магазинів, поки він клинить. Бували такі періоди, що за одну ніч я вистрілював тисячу патронів.
Росіяни знали, де ви знаходитеся, постійно вас бачили, у них дуже активна артилерія. Як так вийшло, що вони просто не засипали вашу позицію снарядами, щоби остаточно вибити вас з тієї точки?
Так, вони нас часто бачили і регулярно працювали по нам артилерією. Проте ми дуже міцно укріпилися. Дня три активно копали хороший бліндаж, після чого знайшли бетонні стовпи, які використали для перекриття, ми їх зв’язали між собою обірваними після обстрілів електричними дротами, зверху на них поклали металеві ворота, а потім ще засипали землею. Ми були дуже обережні. Працювали тільки вдень. Проте часто доводилося переривати роботу і ховатися під землю, бо літали дрони.
Влітку наші бійці розповідали, що російська артилерія стріляє разів у 20 частіше за нашу. А як змінилося це співвідношення в останні місяці?
Вже у листопаді співвідношення було: приблизно п’ять виходів російської арти до одного — нашої. У нас на підкрипленні був міномет, але до нього часто не було снарядів, тож він просто стояв без діла. Ще на початках було дві гаубиці «777», але їх розбили.
Вас було мало на позиціях. Вам не надсилали підкріплення?
Надсилали періодично. Одного дня до нас привезли молодого хлопця з іншої роти. Він тільки приїхав, простояв у патрулі приблизно півгодини і його вбив снайпер. В той момент він був десь у 20 см від мене від мене. Я навіть не встиг із ним познайомитися.
Як ви евакуювали поранених?
Це була складна задача через те, що часто працював снайпер. Нам доводилося чекати на темряву і тільки після цього витягати трьохсотих. Проте був величезний ризик, щоби поранений за цей час не стік кров’ю.
Одного з важкопоранених ми рятували в темряві під дощем. Цей боєць штурмував будинок і по ньому несподівано відкрили вогонь з вікна. Він упав у дуже поганому місці, яке обстрілювалося. Багато хто з пацанів боявся наближатися до пораненого, щоби його відтягти. Я пробував їх умовити піти, проте вони не погоджувалися і сказали, що будуть лише прикривати з відстані. Тож я пішов витягувати його самостійно. Сам цей чоловік важив десь близько центнера, а ще плюс бронік, одяг, боєкомплект, тощо. Коротше вже коли я затягнув його за кут, де було безпечно, то підбігли на допомогу інші.
На той момент він уже був без свідомості. Поки ми вшістьох його несли, то він періодично вертався до тями. Ішов дощ і було холодно. Нести треба було десь близько кілометра. Періодично продовжувалися обстріли. Ми поспішали і були мокрі просто наскрізь. На контрольно-спостережному пункті ми передали його медикам і сіли відпочити. Невдовзі лікар сказав, що у пораненого почалася внутрішня кровотеча. В тих умовах його вже неможливо було врятувати.
Ти отримував поранення в той період?
Протягом цього 41-го дня отримав дві контузії. Я патрулював лінію фронту за напівзруйнованою стіною будинку. І переді мною впав снаряд. Від цього мене відкинуло вибуховою хвилею і я отримав сильну контузію. Коли я звернувся до командування, то мені сказали залишатися на позиції, тому що просто не було ким мене замінити. Пару днів я просто лежав у погребі і нічого не міг робити. Постійно боліла голова і нудило. Проте я продовжував приймати ліки і поступово відновився. Вже на третій день після цього я по малу почав щось робити. Я не чув на ліве вухо і постійно боліли ліва рука і нога.
Де ти брав сили, щоби витримати таке напруження і вистояти в таких умовах?
Раз на два дні я ходив на контрольно-спостережний пункт, де був інтернет. Я міг трохи поговорити з рідними і нареченою. Але я розповідав їм тільки хороше.
В останні два дні у мене вже почала закипати психіка. Мені здавалося, що росіяни просто з усіх боків. Я вирішив для себе, що в полон здаватися не буду. Тож одну гранату постійно тримав при собі.
Всі ці 41 день я постійно намагався чимось зайнятися, щоби зайве не лізло в голову і не акцентуватися на психічній напрузі: будував і покращував укріплення, копав, носив воду, їжу, боєкомплект...
Такі випробування важко пережити наодинці зі своїми власними думками. Важливо, щоби поруч були люди, які зможуть підтримати.
Через утому і постійну напругу у мене десь після 30-го дня почав їхати дах. Мене в цей момент врятував побратим, що був поруч — він просто почав зі мною говорити, відволікати, заспокоювати.
Також у одного з наших наближався день народження. Ми про це знали і почали готуватися до святкового столу (якщо це так можна назвати). Ми відкладати з продовольчого мішка найсмачніше, що там було — консервовані ананаси і шпроти. Їх приносили раз на кілька днів. Так тривало кілька тижнів і ми назбирали немало смачного. Але за день самого дня народження іменинника затрьохсотило. У нього було два уламкових поранення: в руку і в обличчя — рикошет від шолома. Якщо би в нього була відкрита голова, то його би вже не було з нами. Тож ми святкували без нього. Він не отримав на день народження святковий стіл, проте залишився живим.
Я розумію, що саме від нас залежить те, наскільки скоро наші рідні повернуться до нормального мирного життя. Хоч ми вже більше ніж півроку на бахмутському фронті і всі надзвичайно втомилися за цей час, та все одно у хлопців зберігається якийсь азарт і запал, що додають енергії активно працювати.
Та частіше у мене просто немає вибору і я маю стояти далі.
