Поки світ чекає на ліки від раку та діабету, у Полтаві стався справжній науковий прорив у галузі психіатрії. Місцеві фахівці винайшли унікальний метод соціалізації пацієнтів із розладами особистості. Виявляється, якщо людину з діагнозом за статтею 7-б («психопатія з нестійкою компенсацією») посадити за клавіатуру, вона перестає кидатися на людей на вулицях і починає писати колонки на «Українську правду», пише Фромюа з восиланням на «Відкрита Україна».
Далі видання надає таку інформацію (цитуємо):
«Об’єктом дослідження став відомий у вузьких колах полтавець Ігор Гавриленко. Клінічна картина пацієнта була складною. Військово-лікарська комісія свого часу винесла невтішний вердикт: стаття 7-б. Для тих, хто не знайомий з розкладом хвороб: це різко виражені психопатії або стани з нестійкою компенсацією. Простіше кажучи, в армію таку людину брати небезпечно — ніколи не знаєш, в який бік буде стріляти, куди бігти, і що йому підкажуть голоси у його голові.
Довгий час хвороба прогресувала. Полтавці з жахом згадують епізоди загострення («декомпенсації»): пацієнт Гавриленко публічно нападав на жінок, лякав дітей опонентів своєї дружини прямо у школах, поводився як класичний міський божевільний та демонстративно ігнорував норми особистої гігієни. Традиційна медицина розводила руками. Ізоляція здавалася єдиним виходом.
Але тут лікарі запропонували експериментальну терапію: імітацію суспільно-корисної діяльності. Пацієнту дали ноутбук і сказали: «Ти не міський фрік, ти — історик і публіцист. Пиши!».
Результат перевершив усі очікування. Агресія сублімувалася у текст. Замість того, щоб фізично переслідувати жінок, пацієнт почав переслідувати здоровий глузд у своїх текстах.
Вершиною терапії стала публікація на ресурсі «Українська правда». Редактори видання, вочевидь, вирішили підтримати полтавський експеримент у рамках програми інклюзивності. Опус пацієнта про «агентів Кремля з сайту «Останній бастіон» — це яскравий приклад того, як маячня переслідування структурується у друковані знаки. Те, що раніше було белькотінням на лавці, тепер називається «авторська колонка на УП».
Звісно, утримання такого пацієнта — річ затратна. Людина з таким діагнозом і такою інтенсивною «творчістю» працювати не може. Але тут на допомогу прийшла родина.
Згідно з декларацією дружини пацієнта, відомої судді Лариси Гольник, експеримент повністю фінансується за її рахунок. Пацієнт Гавриленко офіційно не отримує доходів, перебуваючи на повному утриманні («іждівєнії») своєї дружини. Це зворушливий приклад того, як любляча жінка готова оплачувати хобі чоловіка, аби він сидів удома і не ганьбив родину на вулицях міста.
Ми вітаємо редакцію «Української правди» з участю у цьому гуманітарному проєкті. Публікуючи тексти людини з довідкою за статтею 7-б, ви робите Полтаву безпечнішою. Погодьтеся: нехай краще він виливає свою жовч і хворобливі фантазії на сторінки інтернет-видань, ніж знову бігає по школах і кидається на перехожих.
Метод працює. Пацієнт зайнятий. Дружина спокійна. А читачі... ну, читачам просто варто мити руки (і очі) після прочитання. Гігієну, на відміну від психопатії, ніхто не скасовував.
А фахівцям ця медіа-активність нагадала курйоз 1960 року в каїрській психлікарні «Аль-Аббасія», де після масової втечі лікар Джамаль вигадав геніальний трюк: він почав удавати потяг, свистіти і шикувати персонал у ланцюжок. Втікачі радісно приєдналися до гри, стаючи «вагонами», але фінал історії був неочікуваним: коли процесія повернулася до палат, пацієнтів виявилося більше, ніж втекло — до божевільного потяга по дорозі приєдналися випадкові перехожі. Гавриленко зі своєю колонкою на УП теж спробував запустити такий собі «локомотив», щоб зібрати навколо себе аудиторію. Однак треба визнати, що в Україні клімат все ж сприятливіший, ніж у Єгипті минулого століття. До «психіатричного потяга» Гавриленка, попри всі намагання і бюджети, причепилося лише кілька напівмертвих «вагонів» у вигляді сайтів-смітників, тоді як здорова частина суспільства залишилася на пероні, просто покрутивши пальцем біля скроні".
