Сучасна історія Західної Європи визначається опозицією. Європа представлена як маяк цивілізації, що протистоїть варварським масам, що населяли решту світу, і одним із звичаїв, який протягом століть стояв між європейцями та рештою світу, був канібалізм. Хоча це часто зображують як одну з найжорстокіших і найжахливіших практик, які тільки можна собі уявити, недавні дослідження показують, що в Західній Європі люди вживали в їжу частини тіл інших людей як у доісторичні часи, так і протягом наступних століть.
Причини цієї практики варіювалися від потреб у харчуванні до релігійних та лікувальних практик, задокументованих у різні періоди.
У Середньовіччі є згадки про те, як канібалізм повторювався «природним» шляхом у періоди голоду, війни, заворушень та інших випробувань. Проте існувала також форма канібалізму, яка визначала деякі частини людського тіла як «цілющі».
Вічне табу
Протягом століть розчленоване людське тіло розглядалося як ще один матеріал, який можна було використовувати у різноманітних лікувальних засобах та методах лікування.
Між кінцем римської античності та початком Середніх віків у Кодексі Теосіана та Вестготському кодексі з'явилися закони, що забороняють осквернення могил чи гробниць. Також заборонялося оскверняти їх з метою вилучення будь-якого засобу, отриманого з людського тіла, наприклад крові. Таким чином, починаючи з VII століття, вже існували закони, успадковані від більш ранніх часів, які регулювали або карали за встричення могил та людських останків як джерело лікувальних матеріалів.
Римські та вестготські заборони були не єдиними у Європі, і згодом з'явилися й інші нормативні тексти. Ці закони існували і поширювалися лише оскільки сама практика зберігалася.
Християнські покаяння
Із встановленням християнства з'явилися Посібники з покаяння: книги або склепіння правил, що перераховують гріхи та відповідні їм покаяння. Вони відображали ранньосередньовічні церковні турботи про регулювання суспільства — що було правильно і неправильно, що можна і що не можна робити — як з погляду насильства, так і сексуальності.
Наприклад, канони Хіберніана забороняли пити кров чи сечу під страхом семи років на хлібі та воді під наглядом єпископа. Наприкінці VII століття інші покаяні правила визначали нечистоту тварин, які харчувалися людським тілом чи кров'ю, і забороняли вживати їх у їжу.
Найвідоміший покаяний текст свого часу, Феодора Тарсійського, архієпископа Кентерберійського, двічі згадує заборону на вживання крові або насіння, адресовану, зокрема, жінкам, які пили кров своїх чоловіків через цілющі властивості. І знову ми бачимо, що ці продукти згадуються як засоби, як і у Вестготському кодексі.
Ця заборона повторюється в покаянному обряді монастиря Монтекассіно. Аналогічно в іспанських покаяних обрядах, вживання насіння або його додавання знову карається. Заборони стосувалися, зокрема, жінок і належали до сили, яку вони могли отримати з чоловічої крові або менструальної крові, через її терапевтичний або магічний характер.
Заборона подібних практик передбачала, що існує реальність, яку необхідно регулювати та контролювати.
Релігійний канібалізм?
З самого початку християнства нібито неоднозначність його ритуалів призводила до непорозумінь, наприклад коли його послідовників вважали канібалами, які поїдали людські жертви на честь свого Бога. Згодом деякі християни стали спрямовувати це звинувачення проти євреїв у середньовічній Європі. Звинувачення в жорстокості також були спрямовані проти інших «єретиків», таких як катафіргіани, чия євхаристія складалася зі змішування дитячої крові з борошном.
У міру того, як місцеві святі ставали все більш відомими, їх чудотворний характер, а також доступ до місць їх поховання призвели до того, що їхні тіла почали використовувати для лікування та лікування після їхньої смерті.
Однак, на відміну від інших практик, які були повністю заборонені, контактний канібалізм — вживання продуктів, які лише стикалися з тілом святого або його мощами — було дозволено. Олії, що пройшли через гробницю, разом з водою і навіть пилом і камінням зі святих місць поховання, приймалися всередину, щоб шукати зцілення та чудових ефектів цих "уламків вічності". Таким чином, відбувся перехід від споживання мертвих (танатофагія) до споживання священного (агіофагія).
Кривава лазня імператора Костянтина
Одна історія, що демонструє спроби християнської літератури покласти край цим жорстоким, нібито язичницьким практикам, — це легенда про папу римського святого Сильвестра I і зцілення прокази імператора Костянтина. Розповідь поширилася по всій Європі не тільки через усні розповіді про чудеса життя святого, але також у живописі та скульптурі.
Відповідно до цієї історії, імператор Костянтин страшенно страждав від прокази. За порадою лікарів він вирішив скупатися в крові, яку можна було отримати, вбивши тисячі дітей. Однак, коли Костянтин збирався принести дітей у жертву, святий Сильвестр і матері дітей зуміли вмовити його відмовитися від лікування і натомість хреститися, що чудовим чином вилікувало його від хвороби.
У цій історії язичницькі вірування показані як жорстокі та позбавлені поваги до людського тіла, і вона покликана передати силу християнської віри на противагу мерзенним забобонам, які передували їй. Зі свого можливого італійського джерела легенда поширилася по всій Європі і досягла чернечих писань десятого століття північної Кастилії.
Канібали 19 століття
У Новий час і навіть у XIX столітті кілька словників, наприклад, видання Хосе Оріоля Ронкільо 1855 року, яке, своєю чергою, було взято з іншого французького словника 1759 року, все ще згадували частини людського тіла (жир, кров та сечу) як цілющі властивості. Ці вірування тісно пов'язані з романтичною літературою з її безліччю вампірів, перевертнів та інших людиноподібних істот, які прагнуть плоті та крові.
