Митрополита Київського Епіфанія вже визнали предстоятелі Вселенського й Александрійського патріархатів, а також Елладської православної церкви. Петро Порошенко, стоячи між копією томосу про автокефалію та банером «Європейської Солідарності», записав відеозвернення, в якому підкреслив, що Православна Церква України стає сильніше, і подякував усім, хто робить можливим її впевнене становлення.
Хоча бачити, як зростає престиж України і Української Церкви — справді, дуже радісно, само з себе це відео справляє враження чергового піару з боку колишнього президента. Намагаючись підвищити свій рейтинг за рахунок значущих подій для українського Православ’я, Петро Олексійович ігнорує його сьогоднішні проблеми і труднощі. Так, наприклад, у зазначеному відеозверненні він не сказав жодного слова ані про заслуги Патріарха Філарета, ані про тривожну ситуацію, що склалася навколо нього та є достатньо неприємною для українського Православ’я взагалі.
Ще на передвиборчих дебатах в НСК «Олімпійський» Володимир Зеленський абсолютно справедливо нагадав тодішньому Президентові України, що отримання Томосу Православною Церквою України — це не особиста заслуга Порошенка: «[Томос] — це перемога, перш за все, Філарета, який боровся за Українську церкву ще до того, як ви [Порошенко] стали президентом. Боровся в ті часи, коли ви [Порошенко] були парафіянином Московського патріархату». Як би ми не ставилися до чинного президента, з цим твердженням важко посперечатися. Не так давно, судячи з усього, з ним був згоден і Петро Олексійович: ще в січні цього року він присвоїв Патріархові Філарету звання Героя України і сказав багато теплих слів на його адресу, іменуючи «духовним лідером українського народу». Що ж змусило його забути про свою позицію зараз, коли Київську Патріархію примусово ліквідовують, її вірників поливають сльозогінним газом, її кліриків по-звірячому і безкарно б’ють, а на адміністративну будівлю і Володимирський собор престарілого Патріарха українського народу претендують його молодші та політично успішніші учні?
https://www.facebook.com/Zelenskyi/posts/ 2528548167381587
Секрет, ймовірно, в тому, що з усієї української ієрархії один тільки Філарет знайшов сміливість першим заявити, що отриманий від Вселенського Патріарха Томос — це не абсолютний політичний успіх Порошенка (про що під час виборчої кампанії говорилося з кожної праски), а тільки один з етапів набуття незалежності Української Церкви; і що це надбання наскільки звільняє її з московського рабства, настільки ж підпорядковує Константинополю. Сумно повертатися до цієї теми, але судіть самі:
Як свідчать наведені цитати, в самому генетичному коді — Томосі про «автокефалію» і Статуті ПЦУ,- прописана її залежність від Константинополя: заборони на зміни своєї адміністративної структури, заборони на створення парафій для української діаспори, заборони на варення свого Мира, заборони на ухвалення будь-яких важливих рішень. І все це — без жодних обмовок про тимчасовий характер обмежень.
Проте, наприклад, отримання святого Мира, створення якого вимагає не лише багато праці та посиленої невпинної молитви, але і великих грошей, від іншої церкви — це право, а не обов’язок. І, принаймні в матеріальному відношенні, важко сказати, хто кого може забезпечувати цією коштовністю. Судячи з того, скільки храмів освячено, вірників хрещено — по своїх масштабах і стрімкому розвитку в цілому, — Київський Патріархат цілком міг забезпечити себе Миром власного виробництва. А що стосується Константинополя, скільки храмів там освятили, навіть з урахуванням Американської архієпископії? У новинах йдеться тільки про те, як храми продаються за борги...
Навіть на церемонії вручення премії Афинагора митрополитові Епіфанію, предстоятелю нової Автокефальної церкви України, представники Константинополя прямо підкреслювали, наскільки важливо, щоб вона пам’ятала про своє походження і дотримувалася інтересів Вселенського Патріархату.
Між тим, справжня Українська автокефальна церква з’явилася не в грудні 2018 року, а існувала задовго до Порошенка і його Томосу. Колишній президент цинічно використав велику ідею автокефалії в цілях своєї передвиборчої кампанії. Все, що йому було потрібно — отримати результат на виборах і залишитися на другий термін. Для цього він, не спиняючись ні перед чим, повністю здав інтереси Української Церкви.
З одного боку, він дав грекам згоду на томос і текст статуту в тій редакції, яка їх повністю влаштовувала. І пообіцяв їм те, що не збирався і не мав можливості віддати — горезвісний список ставропігій, з яких тільки Андріївська Церква була передана Вселенському Патріархатові, та й те — після того, як її насильно «віджали» в УАПЦ і УПЦ КП.
З іншого боку, він обманом і загрозами змусив ієрархію УПЦ КП до участі в Об’єднавчому Соборі 15 грудня минулого року. Ще незадовго до Собору Патріарх Філарет говорив, що «нам не потрібні ані Москва, ані Константинополь». Але Порошенко переконав Філарета, мов статус Патріархату буде збережений і ПЦУ буде повністю незалежною від греків, а напередодні Об’єднавчого Собору цілих дві години уламував досвідченого і недовірливого Патріарха, аби той погодився зняти свою кандидатуру.
Порошенко винен і в тому, що з понад 80 єпископів УПЦ МП на Об’єднавчий Собор прийшли тільки два: своїм грубим і безцеремонним тиском він розполохав і без того залякану олігархами ієрархію УПЦ МП. Зараз ієрархи Московського Патріархату із задоволенням згадують, як колишній Президент України в їх присутності принизився до крику на митрополита Онуфрія телефоном, і як Онуфрій все ж сказав йому «ні». Авторитет президентської влади було знищено. Навіть такі явні прибічники автокефалії в УПЦ МП як митрополит Черкаський Софроній відмовилися від участі в Соборі.
А чого було варте поводження Порошенка з екзархами Фанару напередодні і під час Собору? Організований «на коліні» у Президента Собор проходив з жахливими скандалами, і не дивно. Кожна із сторін, яких звела разом «човникова дипломатія» Петра Олексійовича, раптом побачила, що не отримає те, що їй обіцяли! Дійшло до того, що митрополит Еммануїл і архієпископ Даниїл спересердя покинули Собор і поїхали до аеропорту. Так їм заблокували виїзд і повернули в Софію Київську насильно! Митрополит Еммануїл навіть не мав можливості забрати свій одяг священнослужителя з багажу: його так і доставили на Собор у піджаку, і в ньому він головував, поки Петро Олексійович не отримав бажаного й не вийшов з Епіфанієм до народу.
І все це зґвалтування моральності та прийнятої у церковному світі пристойності — заради того, щоб колишній і єдиний з-поміж свого роду Гарант міг вчасно влаштувати цинічний «томос-тур» по областях України й зрубати політичні дивіденди. Більше того, він змусив брати участь в цих принизливих гастролях істинного батька української автокефалії — Філарета. Мовляв, ось які мир і любов, і все завдяки скромному мені — і всім вам, дорогі українці! І тоді багато ж хто вірив, що ось воно — чисте щастя...
Словом, історія Об’єднавчого Собору — це історія не про об’єднання Православ’я; вона про те, як ламали національну Церкву заради інтересів однієї людини — корупціонера й зрадника національних інтересів.
Наразі ця історія продовжується ліквідацією Київського Патріархату — першої незалежної національної Церкви. У той час як нова влада абстрагується від міжконфесійних конфліктів, стара влада та ПЦУ, будучи зв’язаними домовленостями зі Вселенським Патріархатом і захищаючи його інтереси, підривають справжню церковну і національну незалежність України. Ясна річ, що зробити це їм бажано по-тихому, оскільки з юридичної точки зору їхні дії виглядають ледве правомірні — суспільна увага тут зовсім ні до чого. І мовчання Петра Олексійовича та його кишенькових ЗМІ про долю того, кого він зовсім нещодавно нагороджував, тут цілком зрозуміле.
Неясною є позиція нинішньої влади. Ані з політичного, ані з морального погляду насильницька ліквідація Київського Патріархату не принесе їй жодних дивідендів. Електорат БПП її за це не полюбить. Ієрархи ПЦУ, що нещодавно закликали голосувати за Порошенка, проклинаючи Зеленського, ба більше, не змінять свою позицію. І навряд чи справляють добре враження в Європі й США нинішні знущання зі старця Філарета — вчорашнього духовного лідера України, який виступав від імені нашого народу в Конгресі США та Європейському Парламенті.
Україна легко забуває своїх героїв — про це свідчить уся наша сумна історія вікової боротьби за незалежність. Патріархові Філарету не потрібна наша вдячність. Він, як і 30 років тому, без страху й особистої вигоди бореться за те, що вважає справжньою незалежністю Української церкви. Можна сперечатися про те, в чому він був правий або неправий — але він живим вже увійшов в історію. Так чому ми не в змозі забезпечити йому заслужені спокій, повагу і шану? І чи буде нам щастя від чорної невдячності до одного з ідейних батьків-засновників сучасної України?
