Революція гідності, перемога волевиявлення українського народу на майдані Незалежності викликали щире сподівання на суттєві та системні зміни у всіх галузях суспільного життя. Тим більше, що перші кроки уряду Арсенія Яценюка вказували на те, що прагнення народу буде втілено. Однак вже перші кадрові призначення почалим викликати подив. Не зважаючи на постійні заклики щодо призначення на керівні посади дійсних професіоналів та фахівців, в реальності на посади почали призначати людей за принципом політичної доцільності. Не виключення з цього стала й архівна галузь України.
Після майже 8-річного керівництва архівами колишнього директора Конотопського арматурного заводу, члена Комуністичної партії — О.П.Гінзбург, було проведено перші кадрові зміни. Новим керівником усіх архівів України в листопаді 2014 року було призначено колишнього нотаріуса, радника Міністра юстиції часів Януковича — Т.І.Баранову.
Про досягнення Т.І.Баранової та її команди на чолі архівів України гарно говорять результати перевірки проведеної у грудні 2016 року спеціальною комісією Міністерства юстиції України. Ці результати є доволі невтішними. Фактично, за два роки свого керівництва пані Барановій вдалося досягти здавалося б неможливого — зруйнувати архівну галузь, поставити її за межу виживання, знищити усі позитивні досягнення своїх попередників та поглибити усі негативні тенденції.
В першу чергу, пані Баранова знищила кадровий потенціал архівної галузі. Прикметно, але з 93 співробітників сучасної Державної архівної служби України, досвід практичної роботи в державних архівах більший за 1 рік, має лише 4 особи.
Взагалі хоч якийсь досвід роботи в державних архівах має ще з десяток осіб. Врешті-решт з 21 керівника середньої ланки Державної архівної служби України безпосередній практичний досвід роботи в державних архівах України має лише 3 особи, усі інші жодного дня не пропрацювали в архівах і не маючи практичного досвіду були призначені Барановою на свої посади.
Отже виникає питання, яким чином люди не знайомі з практичною роботою архівів можуть здійснювати не лише керівництво усією архівною галуззю, але й визначати напрямки її розвитку?
Безглузда кадрова політика теперішньої Голови Укрдержархіву особливо помітною стала після впровадження Закону України «Про державну службу» в травні 2016 року. Не зробивши жодного кроку щодо включення співробітників державних архівів до переліку державних службовців Укрдержархів фактично створив штучний кадровий голод в центральних державних архівах.
Адже маючи вакантні посади державних службовців архіви не можуть їх заповнити через відмову Національного агенства України з питань державної служби затверджувати проведення конкурсів на посади державних службовців. При чиною цього є дивна і незрозуміла позиція НАДС, яке вважає, що архівні співробітники не можуть належати до державних службовців. Як результат, створилася правова колізія, коли Закон України «Про Національний архівний фонд та архівні установи» вказує, що окремі категорії архівістів є державними службовцями, а НАДС вважає, що ні.
Однак найголовніше, що з моменту виникнення цієї суперечки Укрдержархів не зробив жодної заяви, не підготував жодного листа чи звернення до НАДС, Міністерства юстиції чи Кабінету міністрів України щодо вирішення цієї ситуації. У фіналі ми маємо близько 20% вакантних посад, на які могли б прийти розумні, кваліфіковані молоді кадри, але через бездіяльність Укрдержархіву цього не відбулося.
Негативні тенденції з кадровою політикою очільниці Укрдержархіву, цілком закономірно, відобразилися й в іших напрямках роботи та діяльності державних архівів. Так, за 3 роки свого керівництва пані Баранова не лише не вирішила питання з розташуванням державних архівів областей, але й спромоглася до втрати вже існуючих. Так зупинилося будівництво нових корпусів центральних державних архівів у Києві, дивним чином зникло закуплене до цього дороге обладнання вартістю понад 4 млн. грн.
Більш того, за свідченням Міністерства юстиції України, Укрдержархів за період 2015 — 2017 рр. жодного разу офіційно не піднімав питання необхідності виділення коштів на добудову цього архівного комплексу. Надалі в непристосованих та орендованих приміщеннях розташовано 4 центральних та 6 обласних архівів.
Однак питання про їх розташування теж жодного разу не піднімалося пані Барановою, ані в Міністерстві юстиції України, ані в Кабінеті Міністрів України. Врешті, саме через бездіяльність пані Баранової в травні 2017 року Міністерство культури України приймає рішення про висилення одного з центральних державних архівів — Центрального державного архіву-музею літератури та мистецтв України.
Підтвердженням бездіяльності керівника-нотаріуса може слугувати й той факт, що прес-конференцію та офіційну свою позицію по цьому питанню Укрдержархів спромігся висловити лише в липні, тобто через два з половиною місяці після прийняття рішення Мінкультури.
Поряд з розміщенням архівів до сьогодення так і не вирішено питання щодо їх охорони, адже 80% вітчизняних архівів просто не охороняється. Чи було підготовлено керівником Укрдержархіву та її командою хоч одне звернення до уряду з цього приводу? Віповідь є, здається, цілком зрозумілою кожному. А отже в умовах російської агресії, війни на сході України наша національна пам’ять знаходиться без захисту та охорони. Більш того, Укрдержархівом нічого так і не зроблено для допомоги і вирішення питання розміщення й діяльності архівів Донецької та Луганської областей, забезпечення прав тимчасово переміщених осіб на отримання довідок про їх стаж та місце роботи.
Реформування усіх галузей державного управління, анонсоване урядами А.Яценюка та В.Гройсмана, здається мало б торкнутися й архівної галузі, адже саме вона забезпечує збереження важливих державних документів, здійснює контроль за обігом документів в державі, розробляє правила державного документообігу. Однак, якщо судити з висновку комісії Міністерства юстиції України, Укрдержархів усунувся від виконання цих функцій.
Так і не розроблено і не впроваджено концепцію реформування архівної справи та страхового фонду документації, не підготовлено належних змін до чинних Законів України, зокрема до Закону України «Про Національний архівний фонд та архівні установи» та «Про страховий фонд документації», які вже давно є морально застарілими та не відповідаючими іншим Законам України. Щоправда Головою Укрдержархіву пані Барановою, у листопаді 2016 року, було створено т.зв. «робочу групу для розроблення Концепції реформування архівної галузі», однак результатів діляьності цієї групи не видно.
Надзвичайно актуальною проблемою сьогодення є виконання архівними установами трьох своїх базових функцій — приймання на державне зберігання нових документів, їх гарантоване зберігання та надання доступу громадян до інформації цих документів. Однак прискипливий погляд на діяльність сучасного керівного органу архівної галузі — Укрдержархів, дозволяє говорити, про те, що у його керівництва зовсім інші пріоритети.
Розроблений та впроваджений в життя «Порядок користування документами Національного архівного фонду» не лише не вирішив існуючі проблеми, щодо безперешкодного доступу громадян до історичної інформації, але й поглибив їх. В першу чергу каменем спотикання надалі залишається норма про безплатне ненормоване копіювання документів в державних архівах.
Попри численні скарги дослідників та громадських організацій Укрдержархів зміг розробити проект нових норм щодо копіювання та користування документами Національного архівного фонду лише у липні 2017 року, тобто після невтішного для керівництва Укрдержархіву висновку спеціальної комісії Міністерства юстиції. Подібну ситуацію маємо й з розробкою розцінок на послуги які надаються державними архівними установами.
Тут також проект було розроблено лише після численних скарг грмоадськості та висновку спеціальної комісії Міністерства юстиції. Отже маємо доведений факт того, що Укрдержархів, у його теперішній формі та структурі, не лише не здійснює свої основні функції, але й не володіє інформацією щодо того, а що ж відбуваєтсья в архівній галузі України. Напевно саме цим пояснюються останні дивні рішення Голови Укрдержархіву Т.І.Баранової.
Так, згідно її вказівки, відвідування центральних державних архівів організованими групами студентів, учнів чи просто бажаючих осіб, робота в архівах представників мас-медіа є можливою лише після її особистого дозволу. Тобто Голова Укрдержархіву свідомо обмежила не лише права директорів центральних державних архівів, але й наші з вами. Адже тепер щоб прийти на екскурсію в архів ми маємо не лише домовитися з керівництвом цього архіву про таку екскурсію, але й узгодити її з вищим архівним керівництвом.
Ще більший подив викликає розпорядження пані Баранової щодо обмеження виступів директорів архівів в засобах мас-медіа. Тепер, перед тим як дати інтерв’ю газеті чи телеканалу директор архіву має отримати попередню згоду від Голови Укрдержархіву на це інтерв’ю, узгодити з нею питання які можуть бути задані і, що найголовніше, письмово погодити з пані Барановою свої відповіді на питання журналістів.
Не менш чудернацька пропозиція була озвучена в Укрдержархіві на одній з нарад у липні 2017 року. Суть цієї пропозиції полягала в тому, що слід заборонити самостійне пересування дослідників в архівах, особливо на території комплексу архівних споруд по вул. Солом’янська 24 в м. Києві.
Отже, якщо раніше ми могли спокійно зайти на архівну територію і показавши свій паспорт чи перепустку самостійно пройти до необхідного нам архіву, то тепер ми змушені будемо чекати перед брамою поки вийде співробітник архіву і проведе нас до читального залу. Чи полегшить це доступ до архівів? Чи це є та декларована пані Барановою відкритість архівів? І загалом, як і якому чиновнику Укрдержархіву могла прийти в голову така маячня?
Здавалося б цих та багато інших недоліків і порушень виявлених у діяльності Укрдержархіву мали б привести до виконання невтішного висновку спеціальної комісії Міністерства юстиції України — звільнити від займаних посад керівництво Укрдержархіву, та політична доцільність виявилася іншою. Переданий в квітні 2017 року від Міністерства юстиції України до Кабінету Міністрів України висновок спеціальної комісії раптово став м’ячиком, який міністерства та служби відфутболювали один одному відмовляючись приймати остаточне рішення.
При цьому на запити громадян Міністерства кивали одне на одного. Так, Міністерство юстиції не могло притягнути до відповідальності пані Баранову без рішення Кабінету міністрів України, а Кабмін — без погодження Міністерства соціальної політики.
Врешті-решт, справа дійшла до Національного агенства України з питань державної служби, яке з квітня 2017 року на усіх засіданнях Комісії з питань вищого корпусу державної служби намагалося розглянути справу звільнення Т.І.Баранової, але з невідомих причин так і не може його розглянути до сьогодення.
Насамкінець варто задати питання — хто кришує пані Баранову? Кому вигідним є знищення архівної галузі України?
