Я приехал защищать братский народ

- Ми зараз зв'язуємося з твоєю мамою. Може хочеш щось їй передати?

- Що сказати.... Нехай чекає додому. Сподіваюся, що скоро приїду.

- Розкажи, як з тобою тут поводяться. У яких умовах ти тут утримуєшся?

- Непогано. Як у в'язниці. Годують нормально. Ліжко є. Вода, їжа є.

- Яка була причина твого приїзду в Україну і став воювати за "ЛНР"?

- Я військовослужбовець. Я мабуть не зможу це пояснити.

- У твоєму віці люди зазвичай мало цікавляться і політикою... Де Алтай і де Україна. У тебе на сторінці Вконтакте багато фото гарних дівчат... Чим зазвичай цікавляться люди у такому віці... І тим не менш ти приїхав сюди. Яка мотивація?

- Допомагати поїхав. "Луганській народній республіці".

- Тобто ти дійсно вірив у те, що українці такі жорстокі, злі "бендерівці"?

- Так. По телевізору казали так.

- І ти в це вірив?

- Я зрозумів просто, що всюди люди живуть в принципі однакові. Детально не зможу, мабуть, усе пояснити.

- Я бачив перший момент, коли вас взяли у полон, чотирьох людей, і розмовляли з вами. Мені здалося, що ти сприйняв це доволі спокійно. Як з тобою у момент взяття у полон обходилися і як взагалі цей момент відбувався для тебе? Можеш описати?

- Все сталося неочікувано. Я щойно прокинувся, мав заступати на чергування. Вийшов у туалет за огорожу будинку. І так вийшло, що в той момент подивився направо і група вже стояла за 7-10 метрів. Людей десять. Мені вже не було куди діватися. Ні зброї, нічого не схопити. А вони крикнули: "Лягай! Де зброя?". Я кажу, що немає зброї з собою. Поклали мене на землю, а решту хлопців почали кликати. Сказали, якщо ті не вийдуть, вони просто вб'ють мене. Може, хлопці й відкрили б вогонь... Може, мене пожаліли. Вийшли всі.

- А ще двоє? Інструктор Щерба (російський спецпризначенець Олександр Щерба, відомий як Алекс, - ред.)? Вони підійшли пізніше?

- Так. Вони відходили ще з одним загиблим. Коли вони повернулися, нас вже відвели. А група, мабуть, ще лишалася, захищала будинок. І вони побачили, почали чинити опір і були вбиті, тому що була чисельна перевага.

- Наші хлопці з групи, яка вас захопила, розповідали, що їм запропонували здатися. Вони відмовилися й по них одразу ж відкрили вогонь. Перестрілка тривала хвилин десять.

- Я цього не знаю. Нас вже відвели на той час.

- Я дивився матеріали тренінгів, занять, які проводив інструктор Щерба. Доволі професійно підготована людина. Що ти можеш про нього сказати?

- Я мало його знав. Тільки той час, що ми разом перебували. У нього досвіду, мабуть, було достатньо, тому що я так розумію, що він давно воював. 

- Давай повернемося до теми твоєї мотивації приїзду сюди. Молода людина, 20 років, зненацька їде за тисячу кілометрів до України, про яку щось знає з телевізора. Всі ж росіяни не рвонули сюди воювати, правильно? Хоча дивляться телевізор всі. Що тебе спонукало приїхати сюди?

- Патріотизм, мабуть. Говорили про тутешню ситуацію, що фашисти бомблять місцевих жителів. Багато чого, навіть не згадати.

- А чи говорили в телевізорі, що українці намагаються знищити російськомовне населення?

- Ні, такого не чув.

- А хто ці фашисти? Я к ти їх уявляв?

- Ну я навіть не міг особливо уявляти, бо я так не стикався конкретно.

- Ти сказав таку річ: "Я ж військовий. Я повинен був приїхати". Тобто тобі хтось підказав, що треба їхати сюди? Чи дали команду? Як це відбувалося?

- Можна сказати, я сам зголосився. Хотів їхати.

- У своїй частині попросив дозволу?

- Так.

- І що тобі сказали?

- Що можна підписати контракт вже тут в "ЛНР" і продовжувати служити тут.

- І це тобі зарахується як частина служби в Росії? Чи якось інакше?

- Я не знаю, я не уточнював.

- Твоя мама каже, що ти після завершення строкової служби намагався знайти себе, але в результаті вирушив до Батайська у 22-гу бригаду. Так було?

- Ну я хотів. Не вийшло туди.

- А куди вийшло?

- У ту ж частину, де і служив.

- Це теж Ростовська область?

- Так.

- А що це за частина?

- Військово-повітряні сили. Коли я строкову службу проходив, то ми якихось особливих завдань не виконували. Були якісь наряди, внутрішня служба. Контрактники там працювали за своєю програмою, а ми просто для підтримки казарми. Служба була нудною. Я там особливо не перебував. Перед тим, як поїхати до Луганська, я в Ростові довго не перебував. Одразу сюди поїхав.

- А на контракт ти коли пішов?

- Вже тут у Луганську. Ну як, я повернувся у свою частину, а вже звідти поїхав у Луганськ.

- А скільки часу перебував у частині перед Луганськом?

- Десь чотири дні.

- Тобто ти поїхав у свою частину, служив там чотири дні, підписуєш там якийсь контракт і негайно зриваєшся у Луганськ? Щось тут не те. Чому так швидко?

- Мабуть, відправка була. Я не заглиблювався у це питання. Відправили і відправили. Гроші платять і... Служба є служба. 

- А що твої командири у твоїй частині сказали тобі з приводу твого рішення? Що ти молодець? Чи не варто їхати? Чи не цікавився, чи варто їхати?

- Ні, такого, що молодець чи що не варто їхати, ніхто не казав. Якби я був з кимось близько знайомий, то може й сказали б. Були такі службові взаємини. Це було недовго, швидко так. Раз-раз і поїхав.

- А так ,як тебе, ще когось відправили сюди? Ти знаєш інших людей?

- Може, і відправляли, але не моїм рейсом. Я думаю, що відправляли.

- Що значить "рейсом"?

- Ну може другою партією.

- А велика партія була?

- Виходить, що їхав я і Алекс. Я його не знав.

- А Алекс служив у тій же частині, де й ти?

- Я цього не знаю. Я до цього з ним не спілкувався. Ми з ним зустрілися тільки на цих "дачах", де нас взяли.

- Тобто спочатку ви приїхали у Луганськ, вас по різних частинах...

- Так. Я спочатку до Луганська, а потім до Алчевська поїхав.

- Алекс старший від тебе вдвічі?

- Так, вже у віці.

- А спілкування якесь було між вами, поки ви їхали?

- Ні. Він не охочий до розмов.

- А їхали за формою?

- Ні. У цивільному.

- Форму у частині лишили?

- У мене в сумці лежала моя форма.

- Російська? Службова?

- Так.

- А контракт одразу підписав? Мама говорила, що ти надіслав їй копію контракту від 18 березня 2017 року, наказ 899.

- Це про вручення звання? Так, це вже було у Луганську. Це була не копія контракту, а номер наказу про вручення звання.

- Можеш згадати номер своєї частини?

- Частина ВПС № 65246.

- Це в самому Ростові?

- У Новочеркаську.

- Ти щось там підписував, якісь папери?

- Контракт.

- Ти копію собі забрав?

- Так, але він з моїми речами в Алчевську.

- Про Україну нічого не написано в контракті?

- Здається, ні. Там просто контракт на службу. На рік. 

- Коли вже приїхав сюди, які завдання ставили? Чим займався? Було якесь навчання, тренування, підготовка?

- Насправді ні. Як я приїхав, то одразу потрапив у наряд. Два тижні ходив, тому що людей було мало. Потім на полігон їздили, підготовлювали роботи, не стріляли перший час. Потім пізніше раз з'їздили на стрільби, постріляли трохи.

- А той момент, коли тебе відправили на опорний пункт? По суті вже в зону бойових дій.

- А до цього ми весь час були в казармі. Внутрішню службу несли. Попрацювати кудись з'їздили на полігон, щось робили там, будували. Виїжджали постріляти кілька разів. Така звичайна контрактна служба, нічого особливого.

- Тобто ці "дачі" (місце боєзіткнення з диверсійною групою, - ред.) - це був твій перший виїзд?

- Так.

- Я подивився склад вашої групи, кількість озброєння... У вас була дуже дивна група. Незрозуміло, які завдання ви мали виконувати. Начебто і снайпери є, але снайперські гвинтівки несерйозні. Начебто і сапери є для прикриття, для інженерних загороджень, але і саперів - лише один професіонал, а другий не дуже. Навіщо вас туди відправили?

- Хм, ну, чіткого завдання я навіть сам не знаю.

- Ну от вас поставили і сказали: "Хлопці, ви йдете туди і ви маєте там щось зробити". Що зробити?

- Насправді, коли я приїхав, то там вже люди були. Конкретно мені жодного завдання не ставили. Привезли і сказали: "На кілька днів, хлопців підмінити, а потім назад поїдете". І виявилося, що ми там не чотири дні провели, а до самого моменту... Майже місяць були. Ну, яке завдання було конкретно, я не знаю. Спостерігали. Несли внутрішню службу. Грубо кажучи, себе охороняли на цьому об'єкті. Старший там щось записував. У нього був журнал. Я не знаю, я туди не втручався. 

- А Алекс виходив кудись на завдання?

- Не при мені. Я не можу такого сказати. Може й виходив.

- А він тебе згадав?

- Я думаю, що так.

- Але приховав це.

- Так.

- А які у вас були взаємини у колективі?

- На той момент нормальні. Просто всі спілкувалися. Командир, з ним я  звичайно не спілкувався близько. А взагалі притерлися так, нормально спілкувалися. Практично на рівних.

- А люди хотіли воювати? Чи це заради грошей?

- Кожен по-різному насправді. Хтось грошей хотів, хтось - за ідею.

- А ти сам? Гроші чи ідея?

- Мабуть і те, і те. І ідея є все таки.

- А скільки платили і наскільки регулярно?

- 15 тисяч рублів (приблизно 6,5 тисячі гривень, - ред.) на місяць була зарплата (Віктор Агеєв також повідомив, що в контракті, підписаному в Росії, за ним зберігається зарплата в 23 тисячі рублів. Отже, загальна сума щомісячних статків "тих, кого там немає" складає 38 тисяч рублів або приблизно 16 тисяч гривень, - ред.). Кожен місяць 15 числа була зарплата. Не затримували. Іноді, може, бувало, до мого приїзду.

- А коли тебе відправляли з твоєї частини в Росії, ти знав, які будуть фінансові умови на території Луганської області?

- У загальних рисах.

- Що відповідало дійсності, а що виявилося зовсім не так, як розповідали?

- Ну особливо нічого не розповідали. Я ж кажу, що дуже мало там був у Новочеркаську. Щодо оснащення мене засмутило.

- Обіцяли, що буде краще?

- Ну я сам думав, що буде більш серйозно.

- Тобі пояснили всі ризики, які ти можеш понести? Тобто не те, що ти можеш загинути. Це зрозуміло. А те, що ти можеш потрапити у полон, і що від тебе може відмовитися твоя країна у цій ситуації. Про це тобі говорили?

- Ні. Такого не говорили.

- А якщо б без ноги додому повернувся? Або без руки...

- Я про це якось не думав. Як кажуть, поки не станеться, то не замислюєшся над цим.

- Зараз ти опинився у такій ситуації, що Росія не хоче визнавати, що тебе сюди хтось відправляв. Що все, що з тобою трапилося, це твоя особиста відповідальність. І мама зараз твоя б'ється за те, щоб було офіційне визнання твого становища. Але, на жаль, крім того, що у тебе незакритий військовий квиток, більше жодних доказів у неї немає. До кого б ти їй порадив звернутися за підтвердженням твого статусу?

- Я навіть не знаю.

- Були ж офіцери, через яких ти сюди потрапив, правильно?

- Може, до командира частини, в якій я проходив строкову службу.

- А коли підписував контракт, ти з ним спілкувався?

- Ну там у штабі конкретно з офіцерами не спілкувався, ну там стройова частина... під час підписання контракту...

- Там є документи?

- Думаю, мають бути.

- Тобто або командир, або начальник штабу мають бути в курсі?

- Мабуть.

- Коли повернешся додому, що будеш робити?

- Буду працювати десь на цивільній роботі. 

- А чи було в тебе розуміння того, що вирушаючи до України, ти просто стаєш злочинцем за міжнародними нормами? Приходячи в іншу країну незаконно, нелегально зі зброєю в руках. Чи було це розуміння?

- Я тоді теж не задумувався про це.

- Одна справа, коли людина захищає свою країну на своїй території, а інша - коли вона зі зброєю їде в чужу країну. Це злочин. Ти не задумувався про це?

- Я вже казав: я приїхав захищати братський народ.

- Ти кажеш, що приїхав допомагати. Але ж ти не приїхав допомагати будувати.

- Захищати поїхав.

- Ти дійсно вважав, що тут є злостиві "укри", які спалили Майдан, які хочуть знищити російськомовне населення?

- Були такі думки, я ж кажу. Це все тому, що Інтернет, телебачення. Сам же я тут не був ніколи.

- Ну добре, ти вже приїхав сюди. А місцеве населення в самому Луганську, в Алчевську - воно реально страждає від цієї війни. Ти не відчував, що ви щось не те насправді робите?

- Там нас ніхто не звинувачував із мирного населення.

- Може, боялися?

- Та ні. Дуже просто спілкувалися. Дружньо. Може, хтось і проти всього цього. Але ніхто такого не казав. В основному приємно спілкувалися, казали, "тримайтеся хлопці". Я не чув такого, щоб казали "вибийте цих укрів". Люди не розлючені були. 

- Хтось із ваших хлопців, з вашої групи, їздив до Сєверодонецька закладати у ломбард свій телефон?

- Не чув.

- А що казали про ціни?

- Ціни тут нижчі, ніж в Росії, звичайно. Відчутно. Зарплати також нижчі. Але зарплати контрактника вистачало, щоб пожити добре. У цивільних робітників дуже низькі зарплати, а саме у контрактників непогані зарплати.

- Тобто цих 15 тисяч вистачало?

- Так. Саме щоб там жити.

- І багато охочих було?

- Не дуже багато. Люди йшли, мабуть, тому що просто сім'ю годувати треба.

- А в тебе щось лишалося з грошей? Ти розраховував щось привезти з собою?

- Я хотів відкладати, але не вийшло.

- Мама твоя каже, що ти дзвонив їй. А як ти дзвонив?

- Просто дзвонив з "Лугакому" (мобільний оператор, який діє в "ЛНР", - ред.).

- А мама знала, що ти в Луганську?

- Ні.

- А як тобі вдавалося її обманювати?

- Вона просто не ставила таких запитань. На запитання "де ти?", я говорив, що в Ростовській області, працюю, служу. Вона казала: "Ну, зрозуміло, обережніше давай".

- А про службу щось розповідав?

- Казав, що відрядження. Намагався не розповідати.

- Але ж про єфрейтора сказав (про отримання звання в Луганську). А у своїй новочеркаській частині ти був проведений як єфрейтор?

- Скоріш за все, що ні. 

- Ваш командир бригади, це четверта окрема, він також росіянин?

- Я не знаю. Я його один раз бачив. Навіть його обличчя не пам'ятаю.

- А командир роти - росіянин?

- Можливо. Але у мене не було з ним близьких взаємин. Лише уставні. Він працював десь у себе в кабінеті.

- А, крім Алекса, ти ще зустрічав хлопців із Росії, які так само потрапляли цими "рейсами"?

- Може, в інших підрозділах. Але у нас в роті було не так багато росіян. Я думав, що буде більше.

- А в своїй частині тобі обіцяли, що коли ти повернешся після відрядження в Україні, тебе все ж таки візьмуть до 22-ї бригаду?

- Ну це зовсім інша частина, це зовсім інша структура.

- Чи обіцяли тобі якесь просування по службі?

- Ні. Я навіть не знаю.

- Ти розумієш, що це з твого боку був нерозумний вчинок - погодитися на таких умовах, не знаючи куди їхати, що робити, йти кудись воювати...

- Мабуть, так, нерозумно.

- Але ж щось тебе спонукало до цього? Поясни, яка мотивація.

- Я ж вже вам казав. Я навіть зараз не поясню так. Мабуть, якийсь патріотизм.

- Я би зрозумів якийсь азарт, цікаво подивитися на війну...

- Ну одна справа подивитися, але якщо вб'ють?

- А до чого патріотизм? Ти тут народився? У тебе тут родичі? Чи ти вважав, що Донбас - це частина Росії?

- Я вважав, що там дуже багато російського населення, яке страждає від обстрілів. Як я чув у телевізорі, що там стріляють, бомблять і влучають не в позиції ополченців, а у житлові будинки.

- А про те, що ополченці влучають у мирне населення ти не чув?

- Я чув, що перемир'я, коли є наказ не стріляти, дотримується зі сторони ополчення, не порушується.

- Я тобі розповім про дотримання перемир'я. Ми вчора і сьогодні були у Пісках, це під Донецьком. Люди сидять розслаблені, без бронежителів, а тут зненацька прилітає десять 120-мм снарядів, і ти не знаєш, куди діватися.

- (Мовчить).