Наша встреча с генералом Виктором Муженко состоялась ровно через три года после начала российской агрессии. Просторные коридоры Генштаба, английский язык в кабинетах, в основном молодые лица — первое, что замечаешь в стенах на Воздухофлотском проспекте. Субботний день в «НГШ» (так лаконично между собой называют Муженко военные) не выдается выходным. Подчиненные делятся: он три года не был в отпуске. К сожалению, полосы не вместят содержимое полутора часовой беседы с тем, кто по роду своей деятельности не подвержен пространным разговорам.
Буквально зруйнована армія, російські генерали на чолі Збройних сил та спецслужб, тотальна деморалізація — це ті базові умови, з якими Україна зустріла російську агресію. «Дойдем до Львова, и кол забьем», — такі слова я чув у Луганську від «освободителей». Та реалізацію плану «Новоросія» було зупинено — не вдалося захистити Крим і частину Донбасу. Фотограф «Дня» Руслан Канюка, з яким ми разом пішли на інтерв’ю, в безпосередній бесіді з офіцерами Генштабу поділився: «Я відчув справжню гордість за свою країну, коли побачив черги добровольців у військкоматах».
Фотографи, водії, бізнесмени, вчителі, навіть священики — зубами вгризлися в горлянку окупанта й власними кістьми примусили забуксувати агресора. Завдяки ним армія відродилась екстерном, попри те, що ворог працював не лише на фронті, а й у нашому тилу. Популісти, демагоги, відверті зрадники, які не полишають центральні телевізійні канали, — це камарилья, яка намагається розчинити бойовий дух українців. Та останні події на Донбасі, коли ворог знову почав розкручувати маховик агресії, довели, що і військові, й волонтери з відповіддю не зволікатимуть. І ми не забудемо, як Україна стікала і в меншій мірі продовжує стікати кров’ю: Іловайськ, Дебальцеве, Донецький та Луганський аеропорти, Савур-Могила, Зеленопілля — назви, що пульсують болем втрат. Залишені Донецьк і Луганськ, до звільнення яких залишались лічені дні та кілометри влітку 2014-го, втрачений Крим — без цих земель баланс національних інтересів не зійдеться ніколи.
Про це та інше — в бесіді з начальником Генерального штабу — Головнокомандувачем Збройних сил України Віктором МУЖЕНКОМ.
«ТІ, ХТО ГАДАЄ, ЩО УКРАЇНСЬКА АРМІЯ ВЕЛА СЕБЕ 2014 РОКУ ПАСИВНО, — ПОМИЛЯЮТЬСЯ»
Після початку російської агресії, для більшості абсолютно неочікуваною, українці змогли зорганізуватись і активізувати оборону ворогові. Але, найголовніше, ми зрозуміли, хто є ким — хто брат, хто сват, хто ворог і хто зрадник. Що за ці три роки вам найбільше закарбувалося в пам’яті?
Так. Війна лезом пронеслася по наших долях. І люди справді розділилися не просто на патріотів чи ні, а на тих, хто здався, дезорієнтувався під тиском провокацій, або, навпаки, був здатний адекватно оцінити ситуацію. Останні — це наш актив.
Що запам’яталося? Початок російської агресії став часом руйнування ілюзій... Я знаю випадки, коли навіть у родинах були проблеми в стосунках на тлі ставлення до цієї війни. Для мене показовим моментом був березень 2014 року. Тоді стало зрозумілим, хто є хто... Крим став своєрідним лакмусовим папірцем. Усе ж таки, хоч як це прикро визнавати, 70% військових були дезорієнтовані й залишилися в Криму на боці окупанта. Це хіба не тест на гідність?
2014 рік став для мене суцільним калейдоскопом подій. Пам’ятаю, як усе починалося, — вже після Майдану, після розстрілів... у складі української делегації разом із першим заступником міністра оборони України брав участь у засіданні в штаб-квартирі НАТО. Ми прибули в Брюссель надвечір 26 лютого, а рано-вранці 27-го наш військовий представник у Північноатлантичному альянсі постукав мені в двері й повідомив — у Криму — росіяни!
Далі — мені запам’яталася Херсонщина. Я, тоді заступник начальника Генерального штабу, отримав завдання сформувати угруповання, яке мало захистити наш південь... Ми з групою офіцерів — по 20 годин удень на ногах, із них 5-6 годин — у вертольоті. І привіти з того боку: «Передайте Муженко, что мы за ним наблюдаем...»
«Ми також за вами спостерігаємо», — відповідав я. До речі, перший бойовий контакт із росіянами відбувся в той час — наші хлопці одного з полків спецпризначення вступили в бій з диверсійно-розвідувальною групою росіян вже на материковій Україні.
Буває так, що я в деталях пам’ятаю день, коли відбулася та чи інша подія, але не пам’ятаю число. Це таке собі суб’єктивне сприйняття, суцільний калейдоскоп подій. Це був страшний 2014 рік. Обстановка змінювалася щохвилини, аж до того часу, як лінія розмежування більш-менш визначилась і настала відносна статика — десь у листопаді.
Наступне, що мені дуже добре запам’яталося, — це 26 травня 2014 року — події в Донецькому аеропорту. Це був переломний момент. Ми могли або пасивно спостерігати за його захопленням, або вжити рішучих заходів для захисту. Тридобовий бій і, як наслідок, — українські війська зачистили Донецький аеропорт так, що протягом кількох місяців ворог не наважувався знову його штурмувати. Хоча він і був у повному оточенні десь до середини липня. Це свідчить багато про що. Героїзм і стійкість українських військовослужбовців в ДАПі — окрема сторінка нашої новітньої історії.
У вас до того був досвід, зокрема війни в Іраку. Але чи зламав у вас певні стереотипи в поглядах на війну саме досвід бойових дій в Україні?
Справа не в стереотипах. В Іраку не було відчуття, що війна точиться у тебе вдома. Це зовсім інше сприйняття. Коли розпочалася війна в Україні, то лезом різонули по мені особисто. Відповідно й оцінка ситуації була болюча. З’явилася рішучість. Абсолютна і незаперечна. Ми зрозуміли — або ми діємо, або пасивно спостерігаємо і програємо. Ті, хто гадає, що українська армія вела себе пасивно, — помиляються. Навпаки, саме в 2014 році українська армія змогла зорганізуватись і завдати ударів по ворогу в тих напрямках, які він вважав виграшними. Це все зробили українські хлопці — справжні воїни, якими я маю честь командувати і якими завжди буду гордитися.
Що вам дав досвід Іраку?
Цей досвід дав можливість мені, та й іншим військовим, швидше адаптуватися до стресу. Трагедія розігрувалася на нашій землі. Ми мали терміново адаптуватись і приймати рішення відносно захисту країни. Це вкрай складний та великий масив завдань, які не можна було відкладати.
Хлопці з Іраку знайшли собі застосування вже у російсько-українській війни?
Знайшли. Я був у складі 5-ї бригади в Іраку. Я вам скажу, що коли почалася російсько-українська війна, то у багатьох із тих, хто брав участь в іракській кампанії, збереглися навіть колишні позивні. Наприклад, в одного з командирів батальйону був позивний «Ель-Кут». Участь в операціях в Іраку дала можливість мати професійно і психологічно підготовлених бійців, які в критичний момент стали на захист Батьківщини. Це факт. Цей досвід був цінним для нас.
«ОКУПАЦІЯ КРИМУ І ЧАСТИНИ ДОНБАСУ — ЦЕ СТРАТЕГІЧНА ПОМИЛКА РОСІЇ»
Тоді багато хто критикував Україну, мовляв, чому ми зайшли в Ірак...
Безумовно, що тоді, в 2003 році, вирішальну роль відіграла позиція тодішнього керівництва держави. Ми виконували його рішення. Армія має захищати інтереси своєї держави. Якщо хтось гадає, що армія — це формальність, то він не розуміє основи державності. Ми всі побачили, що війна — це не параграф із підручника. Це реальна загроза з реальними жертвами.
Але ж ми не були до неї готові...
Так, але є фактор, на який не розраховував ворог. Це — український характер.
При тому, що нас позиціонували як мирну націю.
Ми й є мирна нація. Але в час небезпеки український народ став незламним монолітом. Це неабияк здивувало ворога, який мріяв про повторення нами помилок історії. Наша ментальність змінилася, й я на цьому наголошую! Справжні патріоти України — це ті, хто зараз зі зброєю в руках її захищають від російського агресора. Ми не нападали ні на кого. Ми не загарбували чужі землі. Проте окупація Криму і частини Донбасу — це стратегічна помилка Росії. Цього не можна було робити, навіть з позиції імперських амбіцій. Сьогодні ми немовби прокинулися від летаргічного сну так званої дружби народів, у яку ще донедавна щиро вірили. Хоч як би там було, українські військові, які пройшли Ірак та інші місії, стали певною мірою основою для оборонного стрижня 2014 року.
Вікторе Миколайовичу, можливо, ми взагалі маємо справу з феноменом української мобілізації зусиль для оборони своєї держави? Ми ж знали про плани агресора окупувати мінімум вісім областей. Тобто Росія гадала, що вона пройдеться Україною так само, як нацисти вважали, що легко пройдуться по слов’янських землях.
Та не так сталося, як комусь гадалося. І аналогія з нацистами тут досить доречна. Взагалі не треба чіпати Русь. Наголошу — не Росію чи Московію, а Русь. В цьому основа нашої обороноздатності. Ми органічно не можемо підкоритись. Ми — воїни. До речі, на початку основу оперативного штабу в АТО склали військовослужбовці, які служили у 8-му армійському корпусі, який завдяки шаленому спротиву всередині Збройних сил вдалося врятувати від розформування 2013 року.
«ТІ, КОМУ ПЕРШИМИ ДОВЕЛОСЯ ПІТИ В БІЙ, СТАЛИ ТИМ ЗЕРНОМ, З ЯКОГО ВИРОСТАЮТЬ СУЧАСНІ ЗБРОЙНІ СИЛИ УКРАЇНИ»
Проте ми мали відчутну руйнацію війська. Більш того, нівелювалась взагалі будь-яка здатність до спротиву ворогу. Та й самого ворога нам підносили як «друга».
Це тривало десятиліттями. Спочатку наша миролюбність, а згодом сплановані дії ворога поступово зруйнували нашу армію. Судячи з усього, нас дійсно готували до капітуляції. Можу сказати, що ми таки своєчасно прокинулись. Причому руйнація відбувалась не лише війська, а й усіх інституцій держави. Метою агресора було створити з Української держави аморфне утворення, яке не здатне само себе захистити. Цікавим є факт, що напередодні війни навіть військово-адміністративний поділ території України був визначений таким чином, що зона відповідальності одного з двох оперативних командувань майже збігалася з кордонами проекту, який прийнято називати планом «Новоросія». По суті, закладали можливості створення двох самодостатніх угруповань, які могли б стати протиборчими арміями.
Однак ми вистояли. І ті, кому першими довелося піти в бій, стали тим зерном, з якого виростають сучасні Збройні сили України. Відверто скажу: те, що деякі країни проходять за десятки років, ми пройшли за три роки. Варто звернути увагу на можливості нашого ОПК, який починає оживати. Війна простимулювала розробку нових типів озброєння, як летального, так і нелетального характеру. Бурхливо розвиваються окремі напрямки, зокрема безпілотна авіація. Зараз навіть волонтери намагаються власними силами пропонувати цікаві розробки, хоч вони і поступаються західним аналогам, але це, як-то кажуть, етап.
Бен Гуріон свого часу сказав, що «армія є школою формування громадянина». Як ви гадаєте, якою має бути пропорція між професійним складом військових і мобілізованих призовників в армії?
Професійна армія за змістом передбачає наявність професіоналів. Вже потім постає питання, яким чином мають комплектуватись професіонали. Законодавством України визначено чітку пропорцію між цивільним та військовим компонентами. Однак хотів би наголосити ще раз, що Збройні сили — це не просто співвідношення військових та цивільних. Наше завдання полягає в тому, щоб кожен громадянин відчував свою відповідальність за оборону держави. І наявність зброї в руках не є виключним аргументом. Щодо строкової служби, то я переконаний — вона необхідна. Нам потрібен підготовлений резерв. І я знаю, що нашим юнакам служба в українській армії сподобається. Вони будуть пишатися цим.
Окрім того, служба в сучасній українській армії — це база для якісного формування світогляду справжнього громадянина. Кращої школи патріотизму, ніж в армії, не знайти. Армія виховує не тільки громадян, а й воїнів. Наполеон колись сказав, що «військова повинність забезпечує життєздатність нації, очищує її моральність і є основою всіх її звичаїв».
Нині ми маємо серйозний резерв, який у будь-який час може стати на оборону країни. І це не просто людський резерв, як було раніше. Це, наголошую, фахово підготовлений резерв. Так, бойові дії тягнуть за собою втрати. Це об’єктивна реальність, і ми маємо бути до неї готові. Але наш досвід останніх трьох років говорить про те, що українці вміють воювати не кількістю, а якістю. Звичайно, акцент ставимо на військових за контрактом як основа армії, адже наша ціль — максимальна ефективність. Ми всі — від солдата до генерала — є контрактниками. Але за контрактом стоїть не формальність, а професіоналізм та мотивація. Я завжди пояснював — наш контракт не вимірюється грошима, свобода і щастя рідного народу не мають ціни. Сьогодні я як ніколи з оптимізмом дивлюсь у майбутнє нашої армії.
«МИ ЕКСТЕРН СКЛАДАЄМО НА «ВІДМІННО»
Росія перед своєю агресією почала створювати сили спецоперацій. Причому їхня діяльність не обмежувалася кордонами РФ. Вони планували експансію. Як у нас нині справа з цим родом військ?
Сили спецоперацій у нас створені півтора року тому і вже стали до виконання завдань в зоні АТО. Створено командування ССО, яке здійснює управління підрозділами. У нас є навчальний центр підготовки ССО, організовано відповідне навчання та забезпечення особового складу. Отже, робота триває...
Наскільки я розумію, ССО не обмежується лише хлопцями в камуфляжах та з автоматами... Там існують й інші, скажімо так, виконавці. Як із ними нині справа?
Працюємо. Можу сказати, що все іде за планом. Ми, хоч як це дивно, цей екстерн складаємо на «відмінно». У нас немає десятків років. Просто фізично немає. Ми працюємо в умовах, які нам запропонували реалії. В ССО передбачається специфічне озброєння, спорядження. Ми не можемо собі дозволити ту собівартість екіпіровки, яка закладена для спецназівця США. Виходимо з реалій. Але, вибачте, чи ви бачили таку армію, яка три роки під «Градами» протистоїть агресії? Протистоїть успішно! Я хочу, щоб українці зрозуміли — нація пробудилася. Діти та молодь, які з власної волі йдуть до наших військових, щоб просто заспівати пісень на свято, — це наш найцінніший актив. Мине кілька років, і я переконаний, вони стануть пліч-о-пліч із побратимами. Ми щоденно працюємо над переозброєнням, наші таланти працюють над створенням нових зразків, але головне — це наші люди, які дякують нам у кожному селі, де тримає оборону українська армія.
Я можу лише це підтвердити, адже сам бачив, як школярі в Попасній шанують українських військових.
Поза лірикою. Українська армія має бойовий досвід. Цей чинник для армійської справи часто є вирішальним. Ми на своїй землі. І боронимо її власною кров’ю. Коли Кремль почав говорити, що проти нас воюють «комбайнери», то я скажу інше — українські комбайнери взяли до рук зброю, щоб захистити нашу землю від Росії. Й у цих українських «комбайнерів» зараз вже вчаться армії провідних країн світу. Так, ми потребуємо допомоги, але ми повноцінна сила. У нас триває співробітництво з колегами з інших країн. І це не тільки корисно з практичної точки зору, це морально надихає й підтримує українського солдата.
Ми фактично перебуваємо на європейському фронті протистояння російській агресії
Звичайно. Збройні сили України мають вкрай серйозні завдання і особливий внесок в європейську безпеку. Сьогодні ми приділяємо увагу розвитку всіх видів та родів військ. У часи війни це не легко, однак у нас є серйозні успіхи у багатьох напрямах. Перелік завдань, які стоять перед сучасними ЗС України, є набагато ширшим і складнішим, ніж може собі уявити пересічний громадянин. Форми і способи застосування військ також постійно ускладнюються. Можу сказати одне — ми серйозно готуємося до різних сценаріїв, зокрема й до повномасштабної агресії російської сторони.
«ТАНКИ І „ГРАДИ“ ГАТЯТЬ ТАМ, ДЕ ПЕРЕД ТИМ ДЕХТО ВІДПРАЦЮВАВ ІНФОРМАЦІЙНИМИ ГАРМАТАМИ»
РФ використала ССО на чужій території. Ми передбачаємо можливість виходу, так би мовити, на експорт своїх національних та воєнних інтересів?
Ми розглядаємо всі аспекти можливого російського наступу. Поточні ризики не обмежуються лише встановленням так званого коридору з окупованого Донбасу до окупованого Криму. Ми всерйоз готуємося до захисту кожного куточка нашої країни. Триває робота щодо асиметричної відповіді ворогу в разі реалізації його загарбницьких планів. Сьогодні вся країна, у тому числі й Збройні сили, відчувають шалений інформаційний тиск. Танки і «Гради» гатять там, де перед тим дехто відпрацював інформаційними гарматами. Українці — нація мирна. Але це не означає, що ми не маємо екстраполювати свій полюс бачення, на який історично маємо повне право. Щодо вашого запитання про можливість використання ССО на інших територіях, то можу сказати, що законодавство України передбачає таку можливість. Знову ж таки, Україна — це абсолютно миролюбна держава, яка не прагне втручатися в справи інших країн. При цьому Україна робить все, щоб гарантувати свою безпеку. І тут існує цілий комплекс способів. Скажімо так по-військовому: працюємо на всю глибину тактичної та стратегічної побудови.
Міністр оборони РФ Сергій Шойгу нещодавно сказав, що збирається створювати інформаційні війська. Фактично це оголошення війни в інформаційному просторі, яка до цього точилась неофіційно. Нам є чим відповісти?
У цьому плані у мене питання до наших ЗМІ. Безумовно, ми працюємо й у цьому секторі. Але має бути відповідальність і самих ЗМІ. Не у всіх медіа є усвідомлення того, що ті чи інші месиджі в новинах грають на руку ворогові.
Але й політики відіграють тут свою негативну роль. До речі, чи траплялися випадки, коли політики ставили вам «підніжку»? Наприклад, я знаю, що ви займалися питанням виведення хлопців із Луганського аеропорту тоді, коли розігралась трагедія під Іловайськом... І, на відміну від Іловайська, операція під Луганськом була успішною.
Можу сказати, що події навколо Луганського аеропорту не набули широкого медійного розголосу, і це допомогло нам успішно провести операцію. Коли ж говорити про Іловайськ, то Генеральний штаб здійснив детальний аналіз цих подій. Ці матеріали доступні кожному, хто насправді бажає розібратися в причинах тієї трагедії. Час все розставить на свої місця.
Політики заважали вам?
Скажімо так, справді була проблема з тим, що деякі політики або близькі до них особи намагалися впливати на хід операцій. Можу сказати, що, наприклад, коли ми готували вихід із Дебальцевого, то його план дуже швидко з’явився на «Фейсбук»-сторінці Семена Семенченка (Грішина)...
Ви гадаєте, що це було зроблено навмисно?
Мені хочеться сподіватися, що політики робили це не навмисно. Але звідки з’явився план виходу військ із Дебальцевого у Семенченка, мені досі невідомо... Щодо Дебальцевого, то можу сказати, що регулярні частини російської армії зіткнулися зі стійкою, добре організованою обороною українських підрозділів, зокрема 28-ї окремої гірсько-піхотної бригади. Так, не всі змогли встояти... Водночас нам вдалося за надзвичайно складних умов зберегти управління військами, які перебували не лише під прямим вогневим ураженням, а й зазнали шаленого інформаційного впливу псевдоекспертів, які намагалися посіяти паніку. Завдяки витримці та чіткому виконанню плану операції нам вдалося уникнути паніки, ввести в оману ворога й організувати планове виведення військ на вже захищені рубежі.
Коли Президент Порошенко, як кажуть, полишав переговори, щоб поговорити по телефону, він спілкувався з вами?
Так, ми розмовляли з Президентом. І для росіян було несподіванкою те, що українські війська насправді не були оточені. Росіяни намагалися переконати всіх у Мінську, що наші війська знову в мішку. Для цього в районі Дебальцевого вони зосередили численні резерви. Президент запропонував мені прилетіти до Мінська і доповісти йому про обстановку, але я пояснив, що з Мінська здійснювати управління військами буде вкрай складно. Також я мав телефонну розмову з генералом російського Генштабу Картаполовим. Він виходив на мене і переконував, що наші війська — в повному оточенні. Я йому запропонував зустрітися в Дебальцевому. Він відмовився. На той час це кардинально змінювало наші дипломатичні позиції на переговорах у Мінську.
Справді, якби ми терміново почали відступ, як того очікували росіяни, то могла б повторитися трагедія Іловайська, адже російська артилерія просто накрила б нас вогнем з обох боків. Однак стійкість та організованість під Дебальцевим примусили ворога зосередити артилерію на самому місті й навколо нього. Мало хто знає, що ворог ще добу з усіх калібрів обстрілював Дебальцеве після того, як ми вже вивели більшість колон із того «апендикса».
Хочу запитати вас як луганчанин. Чи була все ж таки можливість звільнити Луганськ і Донецьк 2014 року?
Щодо Луганська, то мушу сказати, що така можливість була. Ми мали укріпитися в Камброді, який був домінуючою точкою над містом. На жаль, негативну роль відіграли в тому числі події під Іловайськом. Знову ж таки, в такій справі, як війна, необхідні чітка координація та професіоналізм. 2014 року було багато факторів, які нам більше заважали, ніж допомагали.
У травні минулого року ми з вами зустрілися в літаку на шляху до НАТО. Чому в Законі «Про основи національної безпеки України» прописана як остаточна мета не вступ до НАТО, а лише відповідність до стандартів Альянсу? Якщо бути точним: «поглиблення співпраці з Організацією Північноатлантичного договору заради досягнення критеріїв, необхідних для набуття членства у цій Організації». І чи не чинять цій меті спротив деякі високопоставлені військові чиновники, для яких це головний біль?
У нас справді є амбітна мета досягти таких критеріїв до 2020 року. Будь-яка реформа — це насамперед зміна свідомості людей, які її реалізовують. На наших очах зростає нове покоління командирів усіх рівнів — від взводу до бригади й вище. Саме вони є тією рушійною силою, яка змінює обриси сучасного українського війська. Сучасні українські командири це — практики, які, як ніхто інший, розуміють: щоб перемогти, треба постійно вчитися і набувати нових спроможностей. У нас немає часу для розгойдування. Завдання нам визначено — ми зробимо все, щоб його виконати.
Безумовно, не вся розмова з Віктором Муженком вмістилася на шпальтах «Дня». «За дужками» залишилося те, що колись ще буде сказано... По завершенню інтерв’ю ми подарували начальнику Генерального штабу трилогію («Котел», «Я — свідок», «Катастрофа і тріумф») з «Бібліотеки газети «День», в якій йдеться про новітню історію України — кульмінацію трагічних подій, в яких Вікторові Муженку довелось взяти безпосередню участь.
фото Руслана КАНЮКИ, «День»
