Колишня прем’єр-міністр України пані Тимошенко та колишній віце-прем’єр-міністр пан Немиря не могли обрати гіршого моменту для публікації своєї статті «Листи з київської в’язниці» в «Уолл Стріт Джорнал». Так вважає директор Інституту української політики Кость Бондаренко.
В той самий момент, як вони використали сторінки респектабельного американського видання для оплакування «падіння іноземних інвестицій в Україні» та інших «фактів безладу», пов’язаного із діяльністю їхнього заклятого ворога, нинішнього президента Віктора Януковича, уряд України та корпорація «Royal Dutch Shell» підписували контракт на 800 млн. доларів про видобуток сланцевого газу у східній частині країни.
Іноземні інвестори з легкістю пригадають безлад, пов'язаний із правлінням самої пані Тимошенко в роки після історичної Помаранчевої революції 2004 року в Україні. Крім хаотичних внутрішніх суперечок «помаранчеві» очільники запам’яталися тією мутною водичкою, на яку перетворив українську економіку «нестандартний» менеджерський стиль пані Тимошенко.
Багато хто із жахом згадає, як запекло вона сама виживала іноземних інвесторів з країни, включно із провідною американською компанією, яка мала необережність підписати контракт на розвідку газу на узбережжі Чорного моря. Одним розчерком пера пані Тимошенко об’явила цього інвестора персоною нон-грата. Звичайно, згодом у Стокгольмському арбітражі було доведено незаконність розриву контракту, Україна змушена була вести переговори про сплату відповідної пені.
Дозволю собі освіжити пам'ять читачів. Тимошенко була не просто улюбленцем долі, яку привела до влади хвиля мінливої політичної вдачі; вона була Жанною Д’Арк Помаранчевої революції. Проте після того, як її привели до влади тріумфуючі маси в 2004 році, вона разом зі своїм тодішнім політичним партнером Віктором Ющенком швидко забула про обіцянки справедливості, модернізації, реформ та прозорої політики. Вони безсоромно використали історичний, унікальний шанс у житті своєї нації спочатку для особистого ярмарку марнославства, а згодом для особистої вендетти. У такий спосіб лідер революції перетворився на самозакохану ляльку, а Жанна Д’Арк стала радше подібною до Круелли де Віль – злобної героїні мультфільму «101 далматинець».
Тандем Ющенко-Тимошенко був таким невдалим, що навіть зараз, коли показники Януковича у соціологічних опитуваннях різко знизилися, показники Тимошенко не піднімаються. Але ж ось тобі будь-ласка – колишня прем’єр та її вірний Санчо Панса знову задають сакраментальне питання кожного політичного лузера: а куди ж ти поділася, країно моя? Вона пішла від Вас, пані Тимошенко. Вона пішла від Вас надовго.
І якщо Ви не покаєтеся у своїх гріхах дев’яностих років, коли Ви нажилися на сумнівних енергетичних оборудках із Росією, якщо Ви не вибачитеся за Ваш власний «безлад» у 2005-2010 роках, якщо Ви не поясните, чому Ви домовилися про десятирічне енергетичне кріпацтво України перед Росією – вона не повернеться.
Звичайно, залишається ще ключове питання – чому соціологічні показники Януковича падають. Тимошенко частково має рацію – це пов’язано із нескінченними кодексами та реформаторськими законами, які він ініціює і проводить через парламент: податковий кодекс, пенсійна реформа, майбутній митний кодекс, виборчий кодекс. Жоден реформатор, принаймні у пост-комуністичному світі, не був здатним мати високий рівень підтримки, поки проводив такі широкі реформаторські програми.
Дивна річ полягає у тому, що незграбний і некрасномовний ворог революції став саме тим, хто виконує принаймні значну частину її обіцянок. Це він проводить через парламент нові закони. Це він добився, щоб ЄС нарешті перевів у практичну площину переговори з ЄС щодо Зони Вільної торгівлі та безвізового режиму. Це він заохочує молодих чиновників навчатися у гарвардському Інституті державного управління. Це він найняв провідну західну консультативну фірму для проектування реформаторських законів. Це з його легкої руки Кабінет міністрів запитує поради у Американської торгівельної палати та інших представників інвесторів перед представленням будь-якого значного законопроекту, пов’язаного із інвестиціями. І що важливо – він до цих порад прислухається.
Тимошенко каже, що представлений Януковичем податковий кодекс (перший в історії України) поганий. Чому ж вона сама не представила кращий (чи хоча б будь-який)?
Вона каже, що податковий кодекс привів певну частину малого бізнесу в Україні до банкрутства. Ну, для цього можуть бути принаймні два пояснення – або кодекс справді поганий, або певна частина малого бізнесу не платила раніше податки. Чи задається хтось, хто знає пані Тимошенко, питанням, чому вона навіть не розглядає останній варіант? Чи задається хтось, хто знає її стиль менеджменту питанням про те, чому в роки правління «прозахідної» помаранчевої влади, міжнародні інвестори обходили Україну, в той час як зараз «Шелл», «Шеврон» та «Ексон-Мобіл» готові інвестувати?
Тимошенко заявляє, що справи з демократією в Україні кепські. Ну, давайте розглянемо факти. Вільно розповсюджувана друкована преса, Інтернет та політичні ток-шоу на телебаченні заповнені голосами, які критикують і навіть ненавидять владу. Україна – це держава, де будь-хто може сказати будь-що про будь-кого через будь-який вид мас-медіа, особливо якщо цей «будь-хто» працює на владу.
Це не Росія, де народ ставиться до влади та президента зі страхом та повагою. Українці завжди ненавиділи свої уряди. Надрукуйте в пошуковому рядку Google українською мовою слова «як убити…» і підказка буде – «…Януковича». Надрукуйте слово «воровка…» - підказка Google буде: «…Тимошенко».
Політична Україна переповнена «кольоровою» ненавистю. Хтось із українців ненавидить «помаранчевих», інші ненавидять «синіх» (кольори Януковича). Ті, хто ненавидять «помаранчевих», останнім часом перемагають, оскільки ті, хто ненавидять «синіх», самі розколоті – на тих, хто ненавидить Тимошенко, і тих, хто ненавидить Ющенка.
Ця ненависть вимотує, виснажує, а іноді і завдає болю. Вона з’їдає гордість нації, її силу та ресурс. Нації потрібний об’єднувач. Тимошенко ніколи не могла ним стати, оскільки її українська політика не має жодного відношення ні до України, ні до політики. Вона має відношенні тільки і виключно до самої Тимошенко. Ющенко міг стати об’єднувачем, але не став через власну бездарність. У Януковича такий шанс все ще є, якщо він навчиться із помилок власного півторарічного президентства, таких як безглузде запровадження квот на експорт зернових у 2010 році чи цьогорічна реанімація уваги до ув’язнених політичних суперників. Чи здатен він політично навчатися – на це питання відповіді ще нема.
Одна річ, однак, очевидна – Тимошенко не є дієвою альтернативою, принаймні з точки зору зміцнення української демократії. Чому? Тому що демократія їй байдужа. Все що їй треба – це повернути «мутну водичку».
