Вальдемар Надижко известен во Львове благодаря не столько своему необычному имени, сколько необычному увлечению. Ведь врач, чья функция в том, чтобы грамотно и профессионально доставать людей (иными словами — помогать им появляться на свет), в определенные моменты своей жизни меняет белый халат и стерильные перчатки на жилет в металлических шипах. И становится грозным байкером. По крайней мере, так кажется на первый взгляд. Итак, мы беседуем с акушером-гинекологом-байкером о том, как ему живется в таких столь разных ипостасях.
— Ви все життя мріяли працювати акушером-гінекологом?
— Якщо бути геть відвертим, то в школі мріяв бути льотчиком. Але то дитячі мрії. Мій батько був акушером-гінекологом. Так сталося, що він помер у дуже молодому віці. Ми з братом залишилися з мамою. Можливо, той момент змінив мій світогляд стосовно вибору професії.
— Коли вступали до медичного вишу, ви точно знали, на кого будете вчитися?
— То трохи інакше виглядає. Я після 8 класу вступив до медичного училища, аби вчитися на фельдшера. Навчався там чотири роки. Якийсь час працював на «швидкій» фельдшером. Потім вступив до медінституту. І вже ближче до завершення навчання обрав акушерство. І з 1999 року, після закінчення інтернатури, працював у районній центральній лікарні. А вже з 2003 року працюю у Львові.
— Скільки дітей народилося з вашою допомогою?
— Ніколи не рахував. Але понад тисячу — точно.
— А перші пологи, першу дитину пам’ятаєте?
— То ще було, коли працював у районі. То не були якісь екстраординарні пологи з погляду медицини. Але для мене то щось особливе. Звичайно, коли приймаєш сам перші пологи, то відчуваєш хвилювання, піднесення, переживання. Така суміш гострих позитивних емоцій. Тоді народився хлопчик. До того приймав пологи, але під керівництвом іншого, досвідченого лікаря, який відповідав за все, що відбувалося у пологовому залі.
— Ви хвилювалися, що раптом щось не так піде?
-Ні. Бо молоді лікарі трошки відрізняються від досвідчених. У молодих лікарів є таке відчуття: «Я все зможу, я гори зверну, я всіх врятую». А з кожним роком, коли лікар здобуває щораз більший досвід, набиває щораз більше гуль, то тоді вже, коли ти йдеш до пологової зали або до операційної, ти вже більше переживаєш. Відповідно більше настороженості, якогось остраху. А в молодого лікаря ще нема того страху. Тому що в тебе немає досвіду, отих гуль, у тебе ще немає складних випадків. Тому всі молоді лікарі такі безстрашні.
— Тобто ви прийшли і сказали: «Мамочко, не бійся, все буде добре»?
— Приблизно так. І народили. То тепер уже думаєш набагато більше і прораховуєш можливі й неможливі варіанти. А перші пологи взагалі, які я побачив, ще навчаючись у медучилищі, були в Самборі. Ми були на занятті в Самбірському пологовому будинку. Нас, групу студентів, повели до пологового залу. Це був другий курс медучилища.
— В 16 років?
— Так. Там я вперше безпосередньо, наживо побачив у пологовому, як відбуваються пологи. Сказати, що це було страшно чи ще якось, — не скажу. Ми вже і на хірургію ходили на операції. То не були якісь зашкальні емоції. Тому що такі емоції більш притаманні людям, які ніколи того не бачили, людям, які зовсім не мають стосунку до медицини. В тому плані дуже цікаво спостерігати в залі за партнерами. Нині понад 90 відсотків пологів відбуваються за участю партнера. А партнерами, як правило, є чоловіки. Ось тут реакція чоловіків -- те, про що ви кажете. Тут більше їхня реакція цікава, ніж реакція студента медучилища. Коли в залі стоїть хлопчисько вагою понад сто кілограмів, висотою два метри, налисо бритий. Народжується дитина. І ти бачиш, як він починає плакати. Ото тоді емоції. Що в нього емоції, що в персоналу емоції. Бо до того він — монстр. А тут народжується дитина, і той монстр починає плакати — ото цікаві емоції.
— Чи пам’ятаєте найскладніші пологи?
— То було п’ять чи шість років тому. Вночі у мене було дві жінки в пологах одночасно. Одна українка з американським чоловіком. Специфічна ситуація. Тому що він українською мовою не розмовляє, але він як партнер у пологах. Моя англійська не є такою перфектною. І виходить, що він з жінкою англійською говорить, я з нею — українською, а вона йому щось перекладає. І то такий цікавий процес у нас іде. І паралельно у нас ще одна жіночка народжує. І після пологів у неї починається кровотеча. І тут народжує інша. То така ніч була, коли ти бігаєш з одного пологового залу в інший.
Персонал у нашому пологовому вишколений, то не є таке, що ти один вночі. Є акушерки, є чергові лікарі. І з тої ситуації ми вийшли добре. Але та специфіка була: він, як американець, не зовсім розуміє, що діється, треба пояснювати. Там — кровотеча, яку треба зупинити. Таке трохи напружене було дійство. Але все добре закінчилося. То один з випадків, який можна назвати складно-цікавим і нетиповим.
Та різні випадки є. Акушерство само по собі є екстремальним напрямом медицини. Тому що кожного разу, коли ти йдеш до пологового, ти не можеш бути впевненим, що все буде йти за планом, гарно і рівно. Події в акушерстві мають властивість розгортатися дуже швидко. Треба дуже швидко приймати ті чи інші рішення. Велике значення має командна робота персоналу. Бо коли ти йдеш в пологовий зал і знаєш, що у складних випадках ти завжди матимеш допомогу, це емоційно простіше.
— Але нині всі жінки проходять допологові обстеження, і ніяких сюрпризів можете не очікувати.
— Приходять обстежені вздовж і впоперек. Але сюрпризи ми очікуємо. Пологи вважаються нормальним фізіологічним процесом. Але слід взяти до уваги, що пологи — це на межі норми й екстраординарних станів. Якби тут було все прогнозовано, то не було б і деяких ситуацій.
— Що ви мали непрогнозоване за останній рік?
— У кожній спеціальності є речі, про які лікар не любить розповідати. Лікарі не люблять розповідати чи коментувати ускладнення, екстремальні стани.
— Ну що у вас було такого неочікуваного? Наприклад, мала народитися одна дитина, а народилися дві, хоча УЗД двох не показувало.
— Такого не було. Був випадок років 4-5 тому, коли жінка була переконана, що буде хлопчик. Їй так на всіх ультразвуках казали. Родина приготувала одяг у кольорах для хлопчика. Ми народжуємо — народжується дівчинка. Ми відразу жінці показали: то є ваша дитина, ще з пуповиною, і то є дівчинка. Бо в процесі пологів йде спілкування з жінкою, питаєш, на кого чекає. І вона була твердо переконана, що має бути хлопчик. То ж ми одразу показали. Бо якби не показали, то потім можуть сказати, що поміняли. У неї очі стали круглі, квадратні, трикутні, змінився колір шкіри. Чоловіка тоді на пологах не було. Ну дістає телефон, дзвонить чоловікові: «Все, я народила, така вага. Але у нас — дівчинка». За її виразом обличчя було видно, що на тому кінці дроту також тривала німа сцена. Цей випадок ми досі згадуємо. Тому ультразвук є добрим методом, але не завжди на сто відсотків. Завжди залишається якась частка сумніву.
— Чи траплялися у вас випадки, коли відмовлялися забирати дітей?
— У мене — ні. На щастя, ні. І з кожним роком, якщо дивитися статистику, відсоток залишених дітейво істотно менший, ніж 5-10 років тому. Тепер практично не залишають.
— Ще розкажіть про близнюків, яких вам доводилося приймати.
— Близнюків нині доволі багато. Ширше використовуються допоміжні репродуктивні технології. І відсоток багатоплідних вагітностей набагато більше, ніж одноплідних.
— Першу двійню пам’ятаєте?
— Я тоді ще належав до категорії тих безстрашних. Діти народились природним шляхом. То була звичайна двійня. Якщо не помиляюся, то були двоє дівчаток. За стільки років уже всіх і не пам’ятаєш. На жаль, пам’ятаєш тих, з ким були серйозні проблеми.
— А розказати про них не хочете?
— Не хочу, бо то є тяжко. Емоційно, психологічно кожен лікар дуже переживає після втрати пацієнта. Можливо, хтось думає, що лікарі є якісь черстві або з роками черствіють. То неправда. Кожен випадок дуже важко переживають. Емоційно то є колосальний удар для лікаря.
— Зараз у Львові пройшла хвиля звинувачень лікарів-гінекологів у недбалості, через що померли новонароджені.
— Я знаю лікаря, якого звинувачують. Я його давно знаю і як лікаря, і як людину. І мені дуже неприємно. Тому що він дуже добрий фахівець. І він дуже нормальний як людина. Тож мені дивно, чому ось так склалися обставини. Треба розуміти, що в кожного лікаря, який працює в пологовому чи в операційній, є певний відсоток ускладнень. Не існує лікарів, у яких не було втрат. Нема таких. Чим більше лікар працює, тим більша кількість важких випадків. Хто прийняв десять пологів, у того може не бути ускладнень. Хто прийняв сто чи десять тисяч, у того більше ускладнень. Я розумію тих пацієнтів, бо біль від втрати страшенний. Але треба на холодну голову це аналізувати.
— Після таких ситуацій ви повертаєтесь у пологовий зал?
— Після таких ситуацій треба хоч якийсь час побути поза пологовим. Тому що то шалені емоції. Їх неможливо словами передати. Пересічній людині, яка ніколи з тим не стикалася, тяжко зрозуміти. Не знаю, чи є така статистика у нас, але Європа та Штати періодично публікують статистику смертності серед хірургів. На жаль, у наших умовах дуже багато лікарів переживають інфаркти та інсульти.
— У вас двоє дітей. Ви їх приймали?
— Ні. Серед лікарів є такий забобон, що свій своєму не повинен робити якихось оперативних втручань. Бо коли ти оперуєш близьку людину чи приймаєш пологи, тобою керують більше емоції, ніж тверезий розум. Тому більшість лікарів у таких випадках просять своїх знайомих лікарів, яким вони довіряють. Тому обох моїх дітей я не приймав. Я був збоку. І в тих випадках я переживав оті відчуття, які я бачу щодень у партнерів: сльози, тремтіння, зміна кольору шкіри. Ото я сам реально переживав. Хоча я є акушером-гінекологом, але коли народжується твоя дитина, ти не є лікар, ти є просто батько. Ті емоції неможливо пережити в іншому місці, якось по-іншому чи замінити їх чимось. Ці емоції може пережити чоловік тільки кілька разів у житті, під час народження своєї дитини.
— Як давно у нас партнерські пологи?
— Уже років з десять.
— Спочатку було стільки противників цього: чужа людина, мікроби, впаде, розіб’є щось. Падають?
— Падають. Коли я тільки починав працювати в акушерстві, то застав той час, коли була категорична заборона відвідувань у пологовому. Пологовий був своєрідним режимним об’єктом, куди нікого не впускали. А нині в пологовому будинку умови подібні до домашніх.
— А як поводяться тати?
— Тати різні бувають. Персонал у нас фаховий. Коли бачать, що тато мліє-зеленіє, то його гарненько виводять на коридорчик, садять на диван, і він там приходить до рівноваги. Якщо чується в силах, то пробує ще раз заходити.
— У вас немає окремої бригади, яка надає допомогу татам?
— То була би занадто велика розкіш. По людині, яка ось-ось має «від’їхати», видно. І якщо персонал бачить, що хлоп зараз гепнеться, то простіше вивести його, ніж потім його піднімати.
— Щось говорять, лізуть під руки з камерами, намагаються вказувати?
— З камерами-фотоапаратами нині майже всі ходять. Щодо командування, то різні бувають. Але в пологовому має бути партнерство. Не повинно бути диктатури ані з боку лікаря, ані пацієнта.
— Були випадки, коли вам намагалися вказувати?
— Були. Таких випадків багато. Тоді я намагаюся пояснити, що є ще варіанти домашніх пологів. Якщо ви дуже хочете керувати, то ніхто не заважає вам народити в себе вдома у ванні, під своїм керівництвом. А тут є лікарня, є персонал, який відповідає за вас. І я роблю свою роботу. Кожен залишається при своїй думці.
— За руки не хапають?
— Ні, в мене такого ще не було. Та й я сам не дрібний, мене так не схопиш.
— Переходимо до другої частини. Ви не тільки лікар, ви ще й байкер. Давно ви цим займаєтеся?
— Чотири роки. При тому, що раніше я абсолютно не мав стосунку до мотоциклів: не катався на ньому, не мав у власності.
— А навіщо воно вам? Ви одного разу прокинулися і вирішили: куплю собі мотоцикл?
— А холера його знає. Як у народі кажуть: сивина -- в голову, чорт — в бороду. То десь подібно до того. От проснувся і подумав: хочу мотоцикл. Приблизно так і було. Ще є така приповідка: малі хлопці мають малі забавки, а великі хлопці — великі забавки. Ото в мене є велика забавка. То не є засіб для пересування. Тому що у Львові з нашою погодою їздити на мотоциклі щодня трохи проблемно. На щодень я маю звичайний автомобіль.
— Але ви лікар, вам руки треба берегти, а то — мотоцикл.
— На мотоциклі не тільки руки, а й голову треба берегти. Я вдягаю шолома, рукавиці. А до мотора я не лажу. Я не люблю розбирати і збирати. Я люблю їздити. Я отримую задоволення від їзди.
— Яким був ваш перший мотоцикл?
— Yamaha v star.
— Скільки він коштував?
— Трохи коштував. На жаль, у нашому суспільстві ще залишаються тверді стереотипи. Вони полягають у тому, що лікарі та вчителі мають бути бідними, напівобдертими, працювати безкоштовно. Тоді то вважається лікарем. Лікар, який їздить на дорогій машині, стає автоматично негативним персонажем. Тому й озвучувати ціну буде некоректно. Я відразу перейду в категорію негативних персонажів.
— А зараз який мотоцикл? Часто міняєте?
— Другий. Попередній, Yamaha, я купив як перший мотоцикл. Він був трошки менший, якщо можна назвати мотоцикл вагою 350 кг меншим. Зараз у мене Kawasaki Vulcan.
— Який коштує ще невідомо скільки.
— Я не називатиму ціну. Але це є дуже добрий мотоцикл.
— Як вам дружина дозволила такі гроші витратити на те?
— То не є аж такі гроші, як здається. Багато людей перебільшують вартість тих речей.
— Ви належите до львівського байкерського клубу «Lions MC Ukraine». Як вас туди взяли? Купив мотоцикл — і вже беруть?
— Ні. У Львові є три клуби і багато так званих вільних мотоциклістів. Таких є більшість. Так склалося, що мій товариш, який дуже довго їздить на мотоциклі, належить до цього клубу. Я спілкувався з ним і вирішив вступити. Тому що то є спільнота. То є багато акцій, багато речей, які ти робиш не сам.
— А що треба зробити, щоби прийняли?
— Насамперед треба бути адекватною, нормальною людиною.
— Як перевіряють адекватність?
— А Львів — мале село, всі про всіх знають. Збирають інформацію про ту людину у знайомих. Якщо кажуть, що то нормальна, адекватна людина, то без проблем приходиш і вступаєш. І учасники клубу вирішують, чи він нам потрібен, чи не потрібен. Бо якщо прийняти людину до клубу, то ця людина певною мірою презентуватиме клуб. Якщо до клубу прийняти людину, скажімо так, негативного забарвлення, то той негатив і на клуб перекидається.
— Отже, про вас більшість сказали, що ви — хороша людина.
— Напевно, так. Тому що в кожному клубі є ієрархія. І коли людина хоче долучитися до клубу, вона одразу не стає повноправним членом клубу.
Найвищою ланкою є офіцери: президент, віце-президент, казначей, офіцер по зброї. Нижчою ланкою є член клубу. Ще нижчою — кандидат у члени клубу. Ще нижчою — людина, яка є коло клубу, є супорт. І коли ти приходиш, то починаєш рух із самого низу. Члени всіх байкерських клубів носять камізельки. Це є той аксесуар, який відрізняє просто байкера від члена клубу. Якщо ти належиш до клубу, то ти зобов’язаний носити камізельку, якщо ти є на мотоциклі або коло нього. Тому що на ній написано назву клубу, твій статус, твоє ім’я та групу крові. Ця камізелька є певним інформаційним джерелом. Коли ти зустрічаєш такого самого байкера за кордоном, то він одразу бачить, яка країна, який клуб, який статус і як тебе звати. І байкери з різних країн буквально за кілька секунд можуть знати, хто перед ним стоїть. Тому й членство в клубі передбачає попередній відсів. І коли ти піднімаєшся по щаблях і маєш якийсь проступок, то тебе просто виганяють.
— Який у вас зараз ранг?
— Проспект. Кандидат у члени клубу. Я в клубі тільки з лютого чи березня. Раніше я їздив як вільний байкер.
— А яка різниця?
— Різниця в тому, що в клубі стає набагато ширшим твоє коло спілкування серед байкерів. Набагато цікавіше подорожувати разом. Ось цього року ми подорожували Європою. Коли ти є сам, то не так цікаво. Також клуб зробив дві акції. Навесні зробили акцію «Врятуй життя». Ми вчили членів клубу надавати першу домедичну допомогу. Запросили фахового реаніматолога, який провів цикл навчань, і всі обов’язково відпрацювали на манекенах. І то було дуже кльово. А друга акція відбулася на початку червня. Ми збирали гроші разом із благодійним фондом для оперативних втручань для дітей із малозабезпечених сімей.
— Вам доводилося надавати допомогу на дорогах?
— Мені — ні. Але нашому товаришу буквально за кілька тижнів після тих занять довелося. Він їхав, і перед ним впав байкер, зламав ногу -- відкритий перелом. Наш товариш зміг надати оту первинну домедичну допомогу, хоча він і не лікар.
— Як часто вам доводилося бачити аварії на дорогах?
— За участю автомобілів частіше, ніж байків. Байкери акуратніші. Минулого тижня мої товариші потрапили в аварію. Вони їхали на одній смузі, а поруч із ними на іншій, паралельній, смузі автомобілем керувала жінка. В якийсь момент вона побачила заправку і вирішила, що їй туди треба. Вона перед ними розвертається. Фізично вони нічого не могли зробити. Вони врізалися в машину. Байкер кілька разів перевернувся з мотоциклом. І тепер має перелом тазу, перелом ребра. Лежить у лікарні, й лікування триватиме ще довго.
— А чому в суспільстві вважається, що байкери — це лихачі?
— Тому що є категорія і таких. У фільмах байкери переважно негативного забарвлення. Тому в людей сформований стереотип, що байкери — це щось зле.
— У вас на камізельках є ніки. Як їх дають? Кожен сам собі обирає?
— Так, кожен сам собі обирає. У мене нікнейм — Доктор Вальдемар.
