Почему нынешняя власть так и не смогла оправдать ожидания Майдана. Что сейчас происходит с украинским спортом. Почему, стоя на пьедестале, спортсмены плачут, услышав гимн своей страны. И, наконец, почему, побывав более чем в 40 странах, он остался верен Украине.
Об этом и многом другом в эксклюзивном интервью «Фразе» рассказал заслуженный работник физической культуры и спорта Украины, двукратный чемпион мира, пятикратный чемпион мира среди военнослужащих, чемпион мира среди студентов, чемпион Европы и многократный чемпион СССР и Украины по фехтованию на рапирах, человек, который учил фехтовать Владимира Высоцкого и Михаила Боярского, Юрий Чиж.
По просьбе собеседника «Фраза» публикует интервью на украинском языке.
Юрію Івановичу, ви багаторазовий чемпіон світу, ви працювали більш ніж в 40 країнах. Ви зробили з Боярського мушкетера, навчивши його тримати рапіру, саме ви тренували Володимира Висоцького під час зйомок фільму «Как царь Петр арапа женил». Ви тренували мільйонерів та короля Йорданії, ви здобули понад 150 медалей, ви неодноразово отримували запрошення залишитися за кордоном, але завжди поверталися, бо, як ви казали, у вас є одне кохання на все життя – це Україна. Зараз, озираючись навколо і розуміючи, в якій кризі ми знаходимося, ви не шкодуєте, що колись не поїхали звідси?
У жодному разі я не шкодую і ніколи не шкодував. Коли я здобував перемоги, гімн України лунав на різних континентах понад 20 років. Я просто не існую без гімну і прапора України. Це частина мене.
Але ж в дитинстві ви не мріяли стати спортсменом, чи не так?
Коли я був маленьким, ми жили в Пущі-Водиці, в лісі. Тобто це темрява, взимку багато снігу, світла ніякого нема. Ніхто нічого не чистив, сніг або утоптувався у якісь стежки, або згодом просто танув. Жодних машин. Тобто на той час це була майже тайга. І ось у цій тайзі я й народився. Маленький хлопчик, який дуже сильно хворів, причому хворів майже кожного тижня, але найстрашніше було те, що у мене не було волі. Я був абсолютно безвольною дитиною. Я не міг за себе постояти і в разі якоїсь образи просто ховався під ліжком і плакав, а влітку, коли було тепло, я вирив яму і сидів у ямі. Ви можете собі уявити, якою я був дитиною. На мене вже всі махнули рукою. І ось якісь сили побачили цю дитину і сказали: «Ти все зможеш». Хлопчик витер сльози, подивився на свої болячки й пішов працювати в зал.
Важко було починати?
Дуже важко. Босими ногами на сніг, аби загартуватися, потім в залі сидів до ночі. Плакав від постійної втоми, але йшов далі, бо в мене була мета.
Пане Юрію, багато хто зі спортсменів, стоячи на п’єдесталі, плачуть. А ви плакали?
Ще й як. Всі плачуть. Ліля Подкопаєва плакала, Оксана Баюл плакала, я теж плакав. Коли тебе нагороджують, коли ти розумієш, що став чемпіоном світу, і лунає гімн твоєї країни, такий клубок у горлі стоїть, що не плакати просто неможливо. Зараз всі наші політики, і президент, і прем’єр, і кожен депутат скрізь кричать, шо вони патріоти. Я не кричу, що я патріот, я просо ним є. Коли я чую гімн своєї країни, у мене, здорового сильного чоловіка, течуть сльози. Мені не потрібно комусь доводити, що я є патріотом, це просто всередині мене, це моє життя.
Пане Юрію, це правда, що ви ніколи не доторкнулися до жодної цигарки та не вживали алкоголь? Чи це просто журналісти вас ще за життя канонізували?
Ні, це правда. Я справді не викурив жодної цигарки і ніколи не пив. Спорт і шкідливі звички несумісні, тим паче великий спорт. Мені казали, що коли я перейду на тренерську роботу, то вип’ю свою бочку горілки та викурю свій вагон цигарок. Але нічого подібного. Я вже настільки загартував свій характер, що для мене цього всього просто не існує.
Пане Юрію, фактично ви стали першим і єдиним чемпіоном світу, якій пішов на тренерську роботу. Чому так сталося? Чому просто тренером, та ще й не до спортсменів, які вже чогось досягли, а до дітей?
Бо цю роботу теж хтось має робити. Мені дали зал в «Авангарді». Це у Києві на Лук’янівці. І я об’їхав усе місто. Я скрізь розвісив плакати: хочете тренуватися у Чижа, приходьте в «Авангард». І уявіть собі, з самого ранку до мене заходить міліціонер и каже: «Пане Юрію, ну що ви робите? Вийдіть подивіться, що коїться на вулиці». Я виходжу на вулицю і бачу, що люди перекрили рух, машини їхати вже не можуть. На той момент біля комплексу було 1200 дітей, я потім усіх їх прийняв, тому точно знаю,скільки саме їх було. А ще ж додайте батьків, бабусь із дідусями і можете собі тільки уявити, який це був натовп. Але люди йшли, люди хотіли займатися і займатися саме в Чижа. Чи міг я тоді відмовитися від цих людей? Звісно, ні.
Ви справді прийняли 1200 дітей?
Я не просто подивився, я всіх цих дітей зарахував. Я розбив усіх дітей на групи за віком. Перша група починала тренуватися о 7-й годині ранку, остання о 23.00. І коли я побачив увесь цей шалений обсяг роботи, в мене вже не було ані часу, ані сил на якісь сидіння в ресторані, куріння або пияцтво. Мені просто було не до того всього.
Як можна фізично витримати таке навантаження, коли о 7-й ранку ви вже маєте бути в залі, а остання група починає тренуватися о 23.00? Як це можна витримати і не з’їхати з глузду?
Я й не кажу, що це було легко. У мене не було душу, не було туалету, я не міг поїсти, бо не було часу, і коли одна група закінчувала тренування, одразу приходила інша. У мене не було часу на сон, і інколи я спав у залі на матах, щоб не їхати додому. Який був сенс їхати додому глибокої ночі, якщо через кілька годин треба буде їхати назад? У мене не було нічого, що потрібно людині для нормального повноцінного життя. Але в мене були улюблена справа і 1200 дітей та їхніх батьків, котрі дивилися на мене, як на бога, і чогось від мене чекали.
І ви працювали, як проклятий…
Я не працював, я пахав. Пахав, як кінь. З часом дітей у групах ставало дедалі менше. Жодну дитину я не вигнав, вони самі йшли. Хтось не витримував навантаження, комусь просто ставало нецікаво, хтось знаходив для себе щось більш цікаве. Але то було їхнє абсолютно свідоме рішення, жодну дитину з 1200 осіб я не відрахував.
І через три роки мені для тих дітей, котрі залишилися, зробили такі умови, яких не мав жоден тренер. Таких умов не було ніколи і ні в кого. Зазвичай чемпіони брали вже відомих спортсменів і просто дечого їх вчили, а я ж узяв маленьких і фактично заснував школу. Я увібрав усі напрями: і італійську школу, і французьку, і українську, і врешті решт вийшла оригінальна, неповторна школа фехтування, аналогу якої в світі ще не було.
Це правда, що через три роки з тих самих дітей, що тоді прийшли в «Авангард», 15 стали майстрами спорту?
Так, стали. За якісь три роки діти, які жодного разу не тримали рапіру, які ніколи не займалися спортом, які не думали, що зможуть витримувати такі навантаження, діти, яких привели мами та бабусі, стали майстрами спорту. Чи це не перемога? Звісно, перемога, і це відповідь на запитання, заради чого все це було.
Вже через рік ваша школа підкорила світ, чи не так?
Ми почали їздити по світу. Так, це була перемога. Розумієте, коли дитина, якій 15 років, перемагає на міжнародному турнірі, то це, звісно, оцінка тренеру і оцінка тій школі, яку я створив. Крім того, не забувайте, що це був експеримент: жоден тренер не працює з дівчатами і з хлопцями одночасно. Усі тренери завжди обирають якусь певну стать і працюють або тільки з хлопцями, або тільки з дівчатами. Я пішов на експеримент і тренував і тих, і тих. Звісно, дівчата розвиваються швидше, але якоїсь миті хлопці їх наздоганяють і навіть переганяють. Вони тягнуться один за одним, вони рівняються один на одного. І я вам можу впевнено сказати, що я вважаю, що цей експеримент вдався. Це були ідеальні спортсмени з усіх поглядів. В жодному разі я не шкодую, що вперше в історії почав тренувати одразу і хлопців, і дівчат.
І які умови у вас були? За створення такої групи спортсменів вас мали, як мінімум, коронувати.
У мене були різні учні, були й ті, що не мали якихось звань та перемог, але були й ті, що йшли зі мною від самого початку, з тих 1200 діточок. Для цієї групи створили абсолютно особливі умови. У нас було триразове харчування в кафе. Крім того, для цих дітей я створив спортивні класи. Тобто у них заняття в школі починались об 11-й, а не о 8.30, я у всіх учнів. Було спеціальне розпорядження мерії про введення особливого графіка навчання для цього спортивного класу як експеримент.
Перше тренування в цих дітей було о 7-й ранку. Об 11.00 починалися заняття, і навчання тривало протягом двох годин. Потім обід. Друге тренування, потім знову заняття в школі на 17-18-ту годину, а ввечері знову тренування. Тобто ці діти навчалися в школі і витримували три тренування щодня. При іншому графіку це було б просто неможливо. Ці діти мали їжу, мали час на відпочинок, і, найголовніше, вчителям, які працювали з цим класом, тобто залишалися і проводили заняття ввечері, доплачували 100% до їхньої зарплати. У мене стояла черга з учителів, які хотіли працювати з цими дітьми.
Це правда, що цей ваш унікальний клас отримував зарплату, чи це вже легенди?
Та ні, чому ж легенди? Це правда. Це було вперше, коли школярі справді отримували гроші, причому гроші іноді навіть більш серйозні, ніж заробляли їхні батьки. Вони отримували по 180 рублів. За радянських часів батьки отримували по 120 рублів, вихователька в садочку отримувала 80 рублів, а в моєму класі школярі отримували по 180. Ви розумієте, які це були діти і які вони показували результати, якщо влада дала згоду на цей мій експеримент і якщо вона пішла на це. В Радянському Союзі це було щось унікальне.
Тоді вся Європа тільки й говорила про цих дітей, про цей унікальний клас і про ту техніку, якої я їх навчав.
Вас не намагалися переманити у збірну?
Ще й як! Коли мій експериментальний клас підкорив Європу, мене запрошували і в збірну СРСР, і в інші збірні. З тих дітей, що я колись набрав просто на вулиці біля «Авангарду», вийшло майже 100 чемпіонів України! Це унікальні діти і унікальна група. Це близько 100 медалей.
А як сталося, що ви поїхали працювати у США?
Вихованці мої виросли. Дівчат "розтягнули" заміж, хлопці поїхали до інших країн. Почався розвал СРСР, і саме в той час до України приїхала американка, відома мільйонерша Бетсі Андерсон. Їй був потрібен тренер з фехтування, і її привели до мене на індивідуальний урок. І коли вона мене побачила, вона мене впізнала. І потім саме вона запросила мене працювати до США. Але найцікавіше було в тому, що на той момент їй було 42 роки, а дітям, з якими я працював, -- по 15 років. І вони її перемагали з рахунком 10:0. Вона була в шоці від цих дітей.
Якщо не секрет, скільки ж коштують індивідуальні послуги тренера зі званням чемпіона світу?
Я вам зізнаюся, що розцінки для тренерів саме з фехтування просто фантастичні. Тренери з усіх інших видів спорту -- чи то плавання, чи то футбол, чи то фігурне катання -- всі отримують набагато менше. Фехтування – це найбільш високооплачуваний вид спорту.
Тобто вперше ви поїхали працювати в Америку саме в 90-х роках?
Так. Тоді, за радянських часів, це було дуже складно, але вона цьому дуже сприяла, і я таки поїхав. І саме з того часу почалося моє турне різними країнами світу як тренера. Я 3 роки попрацював у Нью-Йорку, і потім пішло: Америка, Німеччина, Угорщина, Польща, Китай, ПАР, Туреччина і Йорданія, де я тренував короля.
Я скрізь працював за невеличкими контрактами: рік-два -- не більше. І коли я повернувся з однієї з країн 1996 року, а саме тоді були Олімпійські ігри, і наші погано виступили на них, то міністр спорту Борзов тоді запропонував мені попрацювати саме на Україні.
Мене призначили старшим тренером, і з 1997 року я став старшим тренером збірної України. І після того, як вони провалили Олімпійські ігри 1996 року, я зробив з одного хлопця -- Сергія Голубицького чемпіона світу.
До речі, пане Юрію, я знаю, що коли ви з вашими вихованцями їхали на змагання кудись до Африки, то везли із собою прапор України та запис гімну на випадок перемоги, бо не було жодного запису нашого гімну. І ви таки перемогли. Так і було?
Так, була така історія. Ми приїхали в Південно-Африканську Республіку, це самий південь Африки, а там ані прапору, ані гімну України нема. Ну я кажу: «Добре, майте на увазі, що я все привіз із собою і, коли ми переможемо, у мене є і прапор, і гімн». Врешті- решт усе так і сталося, ми перемогли і підняли саме той прапор, який я привіз.
Що відчуває тренер, коли його учень стає чемпіоном світу?
Це неможливо описати. Це просто колосальне відчуття, це клубок у горлі, сльози на очах і безмежна гордість. Гордість за свою країну, за те, що підняли саме наш прапор, що лунає саме наш гімн. Це неможливо описати словами, це неповторні відчуття, заради яких і живуть спортсмени.
Потім я дуже багато країн світу об’їхав із нашим прапором. На мене дивилися ті ж японці, ті ж американці як на якусь дивну людину з прапором. Що за прапор? Що за країна? Але ця країна існує і перемагає!
Це правда, що ви тренували короля Йорданії?
Так, я працював не тільки в західних країнах, а й в арабському світі. Навіть показували по телебаченню, як я тримав в одній руці український прапор, а в другій -- йорданський. Пропонували залишитися, але я відмовився.
Радником тодішнього мера Омельченка ви стали саме після повернення з Йорданії?
Так, саме тоді. Я повернувся після того, як побачив майже весь світ. Я побачив, як живуть люди. І тут я бачу нашу нещасну Україну. Об’їхавши 45 країн світу, я повертаюся додому й бачу нещасний злиденний Київ. Я дивлюся на ці жахливі умови існування наших людей і просто лякаюся. В Києві знищили 100 басейнів, знищили майже 1000 спортивних майданчиків і стадіонів. Раніше на кожному підприємстві були свої стадіони, спортивні майданчики. Все знищили, а на їх місцях виросли наливайки, ресторани, всілякі генделики тощо.
Це все, як глаукома, розповзлося по Києву. І коли я побачив усе це, то почав з цим боротися. І перше, що я зробив, це запровадив чемпіонський урок киянина. Так само, як я колись починав тренувати дітей і робив з них чемпіонів, так і тепер я починаю з самого низу – я приходжу в самі звичайнісінькі київські школи і на власному прикладі пропагую дітям здоровий спосіб життя. Я показую їм, чого можна досягти в житті, якщо мати силу волі, якщо чогось прагнути та, найголовніше, якщо заради цієї мети відмовитися від всього того, що буде заважати: від пива, від цигарок, від гуляння з друзями і таке інше.
З часом у цього уроку з’явився навіть власний гімн, тобто це гімн здоровому способу життя. На сьогоднішній день я провів 1357 уроків, а загалом я проводжу ці уроки вже понад 6 років.
І як усе це відбувається?
Я збираю дітей в актовому залі, це зазвичай близько 200 учнів, але якось було й 500. Розповідаю їм, як робити зарядку, як бігати кроси, як правильно скласти свій графік, як змусити себе подолати самого себе, тобто примусити себе працювати заради мети. Це важко, але це можливо. Всі мріють чогось досягти, але для цього потрібно працювати, недостатньо буде просто мріяти, сидячи за партою, потрібно йти на самопожертви та працювати. Діти мають зрозуміти, що для людини, яка чогось справді прагне, нема нічого неможливого. Людина може подолати все, але для цього потрібні сила волі, мета й залізний характер. Все це реально, але насамперед потрібно перебороти самого себе, а це найважче.
Пане Юрію, свого часу ви вчили тримати шпагу Михайла Боярського, фактично це ви зробили з нього Д’артаньяна. Ви тренували Володимира Висоцького, ви працювали з мільйонерами, та навіть вчили фехтувати короля Йорданії. Але, незважаючи ні на що, вас не пустили на Олімпіаду та мало не посадили. Це ж дружба с Параджановим мало не коштувала вам волі?
Так, було й таке. Справді мало не посадили. Я вам більше скажу: коли минув час, за фото, яке мені підписав Параджанов, мені пропонували 10 тисяч євро. Я відмовився.
Пане Юрію, не торкнутися політики я просто не можу. У вас на стіні висить плакат Небесної сотні, на столі стоїть фото з часів Помаранчевої революції. Питати, чи були на Майдані не варто, бо це очевидно, але що було потім? Озираючись на те, через що ми пройшли і через що нам ще потрібно буде пройти, немає розчарування?
Ви знаєте, під час Помаранчевої революції я не просто був на Майдані, я не просто підтримував цей Майдан. Я виступав з трибуни, стоячи поряд з Тимошенко та Томенком. Я вірив в ті зміни, на які ми всі очікували. Щиро вірив. А потім настали спустошення та розчарування
Я знаю, що ви тісно спілкуєтеся з родиною Надії Савченко, нашої льотчиці, яка зараз перебуває в російському полоні, і навіть намагаєтеся якось посприяти її звільненню.
Так, це правда. Надія Савченко – це спортсмен, Путін – це колишній спортсмен. Спортсмени – це особливі люди, вони не такі, як інші, вони розуміють один одного. Ми написали звернення до Путіна з проханням звільнити Надію Савченко. Що з цього вийде, ми не знаємо і можемо лише сподіватися, але бути осторонь і нічого не робити я не можу.
На ваш погляд, коли Україна відчує полегшення? Коли, окрім обіцянок, буде бодай щось реальне?
Не раніше, ніж за 40 років. Вся наша система має відмерти. Коли ми зможемо подолати олігархічну систему, коли всі ці маєтки перейдуть державі, коли до влади прийде нове покоління, тільки тоді будуть якісь реальні зміни на краще. До того часу нічого, окрім пустих балачок, не буде.
Пане Юрію, зараз ви маєте нагоду звернутися до українців. Що ви хотіли б їм сказати?
Люди, схаменіться! Не продавайтеся за гречку, не вірте жодній партії, яка намагається купити ваш голос. А найголовніше, ми маємо зрозуміти, що в країні має існувати закон, який буде один для всіх. Тільки в цьому разі ми можемо сподіватися на якісь реальні зміни на краще. Без закону нічого доброго ніколи не буде.
