Після озвучення Президентом Януковичем на ядерному самміті в США ініціатив щодо передачі високозбагаченого урану та повернення в Україну відпрацьованих ядерних відходів мене не полишало бажання дати або аналітичну, або емоційну оцінку цих дій. Позаяк вибір на користь кожної виявився нелегким, спробую навести одразу обидві.
Оцінка аналітична. Мені особисто абсолютно незрозуміло, що малося на увазі під передачею високозбагаченого урану іншій стороні (продаж, дарування чи інше), оскільки ринкова ціна тієї кількості високозбагаченого урану, що знаходиться в Україні, становить більше 1 млрд. дол. США, а сума компенсації достеменно невідома (якщо вона взагалі є).
Логіка прийняття цього рішення і можливість передачі ядерних матеріалів Росії під приводом гарантій більшої захищеності від можливих терористичних зазіхань щодо країни, котра щойно пережила теракти в Москві і постійно піддається терористичним нападам, є так само незрозумілою.
В разі реалізації цієї ініціативи буде завдано непоправної шкоди українській науці, фундаментальним дослідженням, науково-технічному потенціалу, військово-промисловому комплексу (чи радше його залишкам). Потрібно розуміти, що Україна при цьому позбавляється можливості створення власної ядерної зброї, а ті, хто знають, при якій кількості збагаченого урану починається ланцюгова реакція, зможуть легко підрахувати скількох десятків одиниць.
Озвучена теза про повернення в Україну відпрацьованих ядерних матеріалів вимагає особливого пояснення для громадськості. Адже лише ціною неймовірних зусиль Україна домоглася вивозу в РФ для утилізації і захоронення відходів українських АЕС, а спроби Президента В. Ющенка переконати громадськість в необхідності побудови сховища радіоактивних відходів близько Чорнобильської АЕС чи в іншому місці не лише не увінчалися успіхом, але викликали бурхливі протести громадськості. Не кажучи про те, що вартість будівництва такого сховища для українського платника податків коштуватиме від 1 до 1,5 млрд. дол. США. Якщо Президент Янукович збирається зробити мешканцям Київщини, Харківщини чи іншого регіону України такий подарунок, то про це потрібно говорити відверто і публічно.
Оцінка емоційна. В 1994 році я був тим депутатом Верховної Ради, хто не лише виступив за збереження ядерного арсеналу України, вважаючи його єдиним надійним гарантом нашої незалежності, територіальної цілісності, задекларованого в конституції позаблокового статусу, але й розробив відповідний законопроект, котрий, на жаль, набрав лише кільканадцять голосів. Після цього багато українських політиків посипали голову попелом, що поспішили. Я і сьогодні вважаю, що Україна може і повинна мати власну ядерну зброю.
Любов до Батьківщини – красиво звучить, але трохи не конкретно. Для мене в 90-х ця любов означала, крім іншого, збереження науково-технічного потенціалу, розвиток фундаментальної науки, запобігання витоку перспективних кадрів за кордон тощо. Сьогодні мірилом цієї любові повинна стати оцінка громадськості антидержавних, кримінальних вчинків влади. І якщо ці вчинки робить Президент, він однаково повинен відповідати перед законом і перед народом, котрий його обрав.
В авіакатастрофі під Смоленськом Польща, крім Президента, втратила значну частину своєї політичної еліти. Одним рішенням керівника держави, найнятого українським народом лише на роботу (на жаль, політики часто про це забувають), Україна без авіакатастрофи втрачає, крім наукової еліти і перспектив безпеки, ще й національну гідність.
Ядерне питання, про котре час від часу нагадували представники українських національно-патріотичних організацій, сьогодні, як не парадоксально, стосується крім Києва здебільш російськомовних регіонів – Харкова, Севастополя (де розташовані науково-дослідні інститути) та частково Дніпропетровська (де розташований Південьмаш). Тому “уранове питання” зараз, як в ситуації з островом Тузла, може і повинно об”єднати націю.
Я не запитую, чому від часу приходу нової влади кількасот представників громадських організацій проводять постійні пікетування Адміністрації Президента, Кабінету Міністрів, Верховної Ради, вимагаючи гарантій незалежності, територіальної цілісності, відставки Табачника і Могильова, незмінності статусу Герой України щодо Шухевича і Бандери, відновлення ядерного статусу, а політики, партії і блоки в цей же час ділять портфелі в тіньових урядах, бо давно вже все ясно і так. Молодь, котра (права вона, чи ні) починає відстоювати свої права і переконання на вулицях, заслуговує на повагу. А такі політики – лише на зневагу.
Поки керівництво України почергово то лизатиме задницю лідерам всіх країн світу, то ставатиме в позу (відому в народі як поза раком) Україна як держава, а українці як нація ніколи не матимуть майбутнього.
Післяслово. Я міг би ще багато сказати, але вирішив за краще загітувати знайомого журналіста, котрий вже відчув обмеження свободи слова (і котре, як я згадував у своїй колонці памяті Гонгадзе, відчує скоро вся українська преса) купити мисливську рушницю. Так, про всяк випадок, поки нова влада ще не заборонила.
