Здається, про Георгія Гонгадзе було сказано багато. Ми часто, згадуючи про нього, говоримо про професійні якості журналіста, про критерії оцінки тих чи інших подій, але мені особисто, він запамятався з іншої сторони.
Я згадую 1989 (чи 1990) рік. Група молоді, переважно активісти громадсько-політичних організацій зі Львова, прибули до Івано-Франківська. Не довго думаючи, ми розгорнули синьо-жовті прапори і плакат з гаслом «Україні – незалежність». Це були одні з перших синьо-жовтих прапорів, котрі замайоріли в Івано-Франківську. Поки ми дійшли від залізничного вокзалу до центру міста, нас вже супроводжувало кілька тисяч городян, а скандування «Україні – незалежність» гучним відлунням котилося принишклими вулицями. Серед кількох синьо-жовтих прапорів був єдиний грузинський прапор. Здогадайтесь, хто його ніс. Фото цієї події у мене зараз висить на стіні.
Я згадую літо 1993 року. На той час достатньо велика кількість журналістів вже не боялися відкрито декларувати свою громадянську і українську позицію. Але я знав тільки одного журналіста, котрий, коли прийшла потреба захищати територіальну цілісність Грузії в грузино-російській війні (на території Абхазії), з легкістю проміняв перо на автомат. Пам'ять відкарбувала також похорони українських добровольців, що загинули в Абхазії. Звичайно, попереду похоронної процесії з грузинським прапором із траурною стрічкою в одній руці (бо друга була поранена під час боїв), йшов Георгій.
Я згадую кінець 80-х років минулого століття, коли ми, молоді юнаки, сидячи на кухні у В'ячеслава Чорновола, перечитували примірники «Українського вісника». Бачить Бог, скільки гарячих дискусій з приводу пріоритету прав людини, демократії чи національної ідеї ми з ним мали, і, здебільшого, залишались кожен при своїй думці. Але сьогодні я говорю про В.Чорновола не лише як про політика, але як про яскравого журналіста, публіциста, який завжди мав громадянську позицію. Попри ідеологічні суперечки, я не можу не поважати його за це.
Я згадую трагічно загиблого Олександра Кривенка. З ним я мав, мабуть, ще більше ідеологічних і світоглядних дтискусій, ніж з В.Чорноволом. Але в моїй памяті він залишився як журналіст, котрий завжди мав свою громадянську позицію і ніколи не боявся відстоювати її.
Я дякую долі, котра звела мене з журналісткою СТБ Наталкою Чангулі. Ця жінка залюбки, кинувши все, могла поїхати в Чечню, щиро вірячи в справедливість боротьби усіх поневолених Російською імперією народів. Вона могла так само, лише за покликом серця, поїхати на острів Тузла під час загострення ситуації навколо цього невеликого шматка української території, взяти за власний рахунок відпустку, не маючи потім за що навіть виїхати з Криму. Про громадянську позицію таких людей говорити зайве.
Я з захопленням читав репортажі-рослідування однієї молодої журналістки, котра фотографувала маєтки українських олігархів, ризикуючи якщо не свободою, то принаймі своїм здоров’ям напевне. І не сумніваюся в її громадянській позиції.
Я з повагою відношуся до тих журналістів, котрі спроможні хоча б на протест, як це зробив Вахтанг Кіпіані, коли залишив проект «Великі Українці» при фальсифікації його результатів сьогоднішнім міністром науки і освіти України Табачником.
Я завжди шанував тих українських журналістів, котрі втратили життя, просто виконуючи свої професійні обов’язки.
Я розумію, що зброя журналіста - це все ж таки не автомат, а перо, і що можливо існують якісь умовні критерії об’єктивності журналістської роботи. Разом з тим, ми всі знаємо і розуміємо, як ці критерії застосовуються в реальних ситуаціях і в конкретну епоху.
Вживаючи в цій колонці стільки особових займенників «я» в якості підмета, роблю це зумисно, підкреслюючи суб’єктивність моїх суджень.
Не знаю, чи розуміє більшість українських журналістів, що після Президентських виборів і формування нового уряду (одні біографії та життєвий шлях цих людей чого варті, не кажучи про їх погляди) під загрозою (нехай поки гіпотетичною) опинився фундаментальний принцип — принцип свободи слова.
В ситуації прямих викликів незалежності, територіальній цілісності України, державному статусу української мови і свободи слова, журналіст може займати або державну позицію (що для мене є синонімом понять чесності, порядності, моральності та професійного підходу) або так звану об’єктивну (читай – комерційну), котра мені особисто дуже часто нагадує позу з Камасутри (в народі її просто називають позиція «раком»).
Я не журналіст, не публіцист (тому даруйте за відсутність філігранного стилю), отже всі мої оцінки і мої твердження виключно особисті. І дай Бог мені помилитися, але здається, прийшла епоха «Великого Хама».
