Після заяви уряду про відповідальність парламенту за неухвалення пакету законопроектів, необхідних для вступу України до СОТ, стали зрозумілими мотиви поведінки представників виконавчої влади. Це вже не секрет. Немає потреби навіть пояснювати цю поведінку.
Часом таке трапляється — достатньо лише кількох спільних рис у двох ззовні різних ситуаціях, аби людина відчула подібність неподібного. При цьому навряд чи знайдеться читач, котрий би забув, за яких обставин українські уряди публічно нарікали на парламент і на відсутність у ньому більшості. Тому навіть за форсованого перебігу подій, спричинених липневою завою уряду, виборець вже не буде здивований. Нічим!
Зрозуміло, м'ясо не буде "по 18", а бензин — "по 3".
Деякі спостерігачі коментують загальне тло протистояння двох гілок влади дуже цинічно: виборцям все одно - що СОТ, що СНІД. У сухому залишку осаду найрізноманітніших рефлексій однаково залишається нудотне відчуття розчарування. Як після перегрітих очікувань від Євробачення.
Скептичні настрої консолідують суспільство, виконавчу й законодавчу гілки влади. Прохання Катеринчука про відставку з чільної посади в ДПА — не перший і не єдиний симптом колективної фрустрації.
Пригнічена людина прагне розради серед звичних речей. Підлітки ізолюються від дійсності піснями з кишенькових програвачів. Політики — заявами: вони для них, як пісня. Блудний син згадує отчий дім, аби втішитися бодай спогадами про знайомі з дитинства запахи маминих рушників. Якщо зміна антуражу неможлива, людина відтворює собі знайомий інтер'єр бодай із власних емоцій. Часом за таких обставин з'являються ретроградні, забуті з глибокого дитинства жести.
Ці спостереження рівномірно стосуються і уряду, і парламенту, і всього суспільства. Навіть від українського телебачення вже давно нічого нового не чекають: від травня - змісту, від червня - форми. У липні глядачі позбулися надій побачити на телеекрані будь-яку провінцію, окрім центрального району Києва. І будь-якого політика, крім депутатів, урядовців, Президента і їхніх родин. Хіба про когось забудуть. Як про Андрія Вікторовича...
Самодостатні знаходять розраду у боротьбі, яка їм здається жертовною. Безсмертний — за впорядкування адміністративно-територіального устрою і повноважень місцевих органів влади, журналісти — за президентські вибачення. Мотиви такої поведінки не ідеологічні: Вони ніби мітять навколишній простір власними добре знайомими перевіреними емоціями. Архаїчний адміністративно-територіальний устрій існує у нинішньому стані вже років із п'ятдесят. Та й президентський син не перший місяць рулює дорогими тачками.
Про всяк випадок буревісники формулюють зависокі вимоги. Безсмертний вперто називає рацпропозицій реформою, а журналісти прагнуть вибачень перед Лещенком, хоч Ющенко гнівався на Лауера. Усі ці деталі видаються несподіваними, лише якщо кожну окрему подію сприймати цілком окремо від контексту.
Липневі образи уряду на парламент були цілком очікуваними. Насамперед урядовцями. Верховна Рада чи будь-яка її фракція тут взагалі ні до чого. Хоч би з тієї очевидної причини, що образився не парламент - не депутати помаркували ситуацію своїми добре знайомими емоціями та почуттями.
Конструктивно вчинив віце-прем'єр з питань адміністративно-територіальної реформи: він оголосив у Макарові про свою відставку, й одразу пояснив репортерам, що вона може бути не прийнята. Результат - місія віце-прем'єра зберегла свою сакральність. Вона - реформаторська!
Ще раціональніше поводяться буревісники. Вони не припинили "самотерапію" (таке визначення дала цій поведінці Юлія Тимошенко) навіть після публікації президентського листа з вибаченнями. Кількість підписантів зростала щодня майже на двісті осіб. У залишку маємо: кришталево чисте й високе почуття обурення зрадою ідеалам Революції. Образа — "залізна" причина не робити того, чого вже й не очікують. І важко однозначно твердити, кому та "залізна причина" потрібніша: героям Революції, якої не було, чи тим, хто їхні газети вже не читає?
Протест тут ні до чого. Колеги легко позбулися архаїчних тлумачень про "східноєвропейське" місце України після лише однієї — інавгураційної — промови Ющенка. Слово — не горобець. Маємо свідчення цілком лояльної поведінки. Нікому нічого не муляло: ні Азіатський простір у центрі Європи, ні природний — Європейський — нині так само не заважає. Жодних дискусій. Так само нікому не заціпило від урядових тлумачень постлистопадового стану як перехідного(!).
Різноманітна преса здатна на диво — навіть непоєднувані ілюзії існують паралельно.
Уряд практично цілком сформовано з колишніх депутатів. Успішних, солідарних і не в тім'я битих. Цілком спроможних усвідомити і відповідальність за оголошений ними "перехідний" стан у державі (і відповідний режим), і можливості політичного простору, сформованого з таких непоєднуваних ілюзій. Тому будь-які прогнози щодо долі й конфігурації парламентської більшості після липневої заяви уряду нікого не дивують.
Цікавить інше: які саме вчинки парламентарів були б для урядовців несподіваними? Хоча, здається, це вже президентський клопіт...
