Головною фішкою теперішньої влади у її відносно недавньому опозиційному бутті була боротьба за права людини. Постійні звинувачення в авторитарності правління, у використанні адмінресурсу, вишукане (у білих рукавичках, посеред затишних страсбурзьких залах) обливання брудом власної країни.
А ще мужнє надування щічок у не менш затишних студіях 5 каналу чи Радіо “Свобода” – ось таким був арсенал помаранчевих борців за права людини. Принаймні до інавгураційно-помпезного закінчення студеної та позірно-безкровної „Ілліади” на Майдані. Після перемоги помаранчевих, з огляду на їхню риторику попередніх часів, було доцільно очікувати на шляхетне ставлення до переможених та на толерантне ставлення до інакомислячих, але те, що відбувається у царині прав людини зараз, до болю, до нудоти нагадує старий радянський анекдот про довірливого та доброго чукчу, який побував на черговому з’їзді брежнєвської КПРС у незабутні для українського міщанина сімдесяті роки минулого століття: „Усе для людини. Усе на користь людині. І чукча цю людину бачив”. Ті бутерброди для синьо-білих опонентів лишилися у відмороженому грудні 2004. Сурми заграли. Час розплати настав. Гуманізм доби помаранчевого майдану виявився «пантамі для нємєстних».
Національний герой Донбасу
Із глухим урчанням ґурмана, який поглинає м’ясо, приготоване в екзотичний спосіб, нова влада почала поглинати нову опозицію. Поглинання, втім, почалося не відразу. Треба зазначити, що економічне диво не дуже поспішало, не дуже поспішає і не дуже поспішатиме на стомлені українські терени, яку б Жанну д’Арк, і якого б Джорджа Вашинґтона не вигавкав би собі стомлений та багатостраждальний український народ в свої керманичі. Блатні місця в ЄС та СОТ притримаються, також, не для України, у які б помаранчеві шати її б ці хатні харизматики не одягали. Передвиборчі обіцянки-цяцянки вже вкотре в українській історії обертаються на радість для дурнів. Нова влада опиняється в дуже скрутному становищі, коли опозиція відчула себе на коні і почала шепотіти на вухо пересічного українця : „ Ну що домайданився? Ну що поліпшилося життя? А ми ж попереджали!!!”
В умовах підвищення цін та відсутності зовнішньополітичних успіхів у нової опозиції є гарний шанс на реванш за поразку Януковича. Цим реваншом можуть стати парламентські вибори 2006 року, а якщо додати до цього той факт, що в Україні і надалі зберігаються реґіони, де популярність нової влади вимірюється у числах максимально наближених до нуля, ви легко зрозумієте, що репресії проти нової опозиції це вбивство двох зайців одним пострілом – народ забуває про зростання цін, про вибоїни на європейському шляху України, тощо, а, також, шляхом репресій можна якщо не розчавити, то принаймні максимально послабити нову опозицію і до 2006 року перетворити її на збіговисько малоцікавих політичних клоунів на зразок теперішньої Компартії.
Отже, причина репресій є ясна та зрозуміла. Сучасна влада жорсткіша за владу попередню, а до того, ще й розумніша. Здається, що помаранчеве панство знайоме з максимою західноєвропейських ліваків-терористів (група Байадер-Мейенгофф), яка висловлена в по-античному простій формулі: „Провокація – Репресія – Революція”. Єдине, що кореґує сучасна владі у цій тріаді, так це змінює „Революцію” на „Контрреволюцію” (політична колода перетасувалася найхимернішим чином і йдеться, звичайно ж, про помаранчеву контрреволюцію проти біло-блакитної революції) і ніщо так добре не ілюструє згадану політичну тактику „братства Підкови і Знака Оклику” як справа Бориса Колесникова. Власне, написано про цю справу пребагато і ми можемо додати лише те, що розкруткою цієї справи влада втілила у життя першу і найпідлотнішу частину лівацької тріади, а саме „Провокацію”. Арешт Колесникова сколихнув напівсонну і не дуже розумну опозицію і спрацював як мулета на бика, провокуючи таких далеко не чегеваристських істот, якими є члени та мізки Партії Регіонів та СДПУ(о) на радикальні кроки (пікет Євробачення та встановлення наметів під стінами Верховної Ради), а подібні кроки здатні, в свою чергу, викликати, зіткнення з законом, а відтак і нові арешти та кримінальні справи. Опозиція добре втрапила у прегарну пастку.
Сам факт того, що людина, яку викликають до прокуратури на допит, потрапляє за ґрати є дуже промовистим. Те, що Колесников „почаює” з Піскуном було повідомлено у ЗМІ. І вже після його арешту повідомляти про подібні виклики стало у вітчизняних ЗМІ майже гарним тоном. „Провокація” поволі переростала в „Репресію”, опозиція продовжувала радикалізуватися і невдовзі має настати третій етап зачистки політичного українського простору. Але на першому і другому етапі цієї гуманістичної процедури, варто зупинитися дещо докладніше.
Ваша черга пане екс-губернатор!
„Провокація” неодмінно породжує „Репресію”. Через ЗМІ повідомляється про те, що колишній губернатор N-ської східноукраїнської області , злісний кучмоянукозавр буде викликаний на допит. Або навіть гірше – сам міністр а то й прокурор „великий і жаский”, запросять „на протокол” через телебачення. Запросить із лагідно примруженими очима і такою ж лагідною зажерливою посмішкою на обличчі – пане екс-губернатор, сушіть весла та сухарі! Згаданий індивідуум, перед очима якого в’язнично-кривавими плямами мерехтить приклад колеґи і, можливо, однопартійця Колесникова, починає нервуватися, волати про допомогу, втім ПАРЕ зберігає красномовне мовчання – „не зашелохньот, не прогреміт” – ЗМІ продовжують зловтішатися, але рідна партія організовує масовку і мабуть не здогадується про імплантованих у цю масовку провокаторів правоохоронних структур, які можуть перетворити сумирний пікет на захист добродія екс-губернатора у криваву пародію на 9 березня 2001 року.
Власне після цього і починається „Репресія”, себто арешти організаторів масовки та друзів пана екс-губернатора. Маккіавелі та Евно Азеф у пеклі плещуть у долоні, їхня справа не загинула, але, люди добрі, як же ж права людини та презумпція отієї самої „невіновності”? Бо ж, якщо людину викликають до слідчого ГПУ, це ж іще не значить, що людина винна насправді в тому, в чому її звинувачують. Але... ці виклики через ЗМІ на допити, до яких з однаковим ентузіазмом вдаються і ГПУ, і МВС несуть у собі елемент залякування – мовляв, падло не сховаєшся, ми тебе через ЗМІ запрошуємо, не прийдеш привеземо в кайданках, начувайся, кучмолизе!
Про те, що кучмолизи та янукасти – теж люди, і в них теж є права, нова влада воліє не згадувати. Треба забезпечити перемогу НСНУ на виборах 2006 року, бо якщо помаранчеве панство ці вибори програє, то йому буде непереливки, а після обіцянок-цяцянок щодо зниження цін на м’ясо, після цукрово-бензинових кульбітів, після ревальваційної алхімії довкола доларів та „півдулі, але в самісіньку пику” щодо „української України”, якої трохи не менше зараз ніж навіть було за Кучми, напіврозкриття справи Ґонґадзе та відновлення помпезного меморіалу польським воїнам у місті Лева, Майдан вдруге їм не зібрати. Керувати ж країною, у якій вишкіряє ікла неконтрольований з АП парламент і сумно, і небезпечно, та й просто важко. Тому не варто чекати того, що хибна практика запрошення через ЗМІ на допити, частина яких обов’язково перетвориться на арешти, припиниться. Не варто. Нова влада тільки-тільки вступає в початкову фазу того потьмарення розуму та сумління, яке викликають такі неслабі та дорослі речі як влада, свіжий запах ворожої крові та безкарність. Особливо, якщо ця безкарність є ґарантованою не кимось, а професійними фахівцями із захисту прав людини, енциклопедистами та гуманістами з Вашинґтона і Страсбурґа або ж і самого Брюсселя. Звичайно, любі мої українці, ми з вами не за подібний стан справ із правами людини, морозили чутливі частини тіла на Майдані. Але то вже геть зовсім інша історія.
Помаранчева контрреволюція
Якщо з „Репресією”, себто із запросинами на допити через ЗМІ та „Провокацією”, себто з посмикуванням опозиції за хвіст, (яке спонукає опозицію кусатися, себто впадати в єресь екстремізму, не шанувати Кримінальний Кодекс, а відтак і нариватися на серйозні неприємності включно до заборони через Мін’юст) ми більш-менш розібралися, придивимося трохи прискіпливіше до „Контрреволюції”.
Той факт, що революціонери настільки блискавично перетворюються на контрреволюціонерів, нехай не дивує українську громаду – варто подивитися на історію усіх великих революцій світу, аби переконатися в тому, що ті, хто був учора „над” сьогодні може опинитися „під”, а завтра усе знову може помінятися місцями. Це суто революційно-конреволюційна акробатика, закони якої є незмінними в усьому світі і наш помаранчевий хіпіш, звичайно ж , не був винятком, попри свою безкровну дрібність та містечковість.
Отже, залишається лише поворожити на тій каві, що її недопив Колесников, якою ж, врешті-решт, буде помаранчева контрреволюція, себто зачистка українського політичного тераріуму, про необхідність якої так довго тягнули помаранчевики. Попри бездоганність плану нагнітання політичної істерії та фахову роботу провокаторів, занурених у опозиційне середовище, нова влада стикається з однією, лише однією, але доволі суттєвою проблемою – з проблемою політичної інерції українців. Передусім, київських.
Такі події, як Хмельниччина та Коліївщина, на жаль, вже стали старожитностями. Стояння на Майдані і блокування урядових будівель у грудні 2004 року виснажили запас пасіонарності помаранчевого населення на найближчі декілька років. Ті з галичан, кого можна назвати буйними, попри ляпас у вигляді „Цвинтаря орлят” не будуть захищати донецько-медведчуківську братву від примусових приводів до правоохоронних органів. Біло-блакитні металурги та шахтарі просто мерзли у київських просторих парках у листопаді-грудні 2004 року і досить ялово дискутували з помаранчевими і навряд чи арешти товстопузих директорів і власників зможуть примусити цих пролетарів до своєрідного повтору невдалого путчу арсенальців у 1918 році. Про політичну активність залучуваного до революцій криміналітету, годі й казати.
Провокаторам, зануреним в опозиційне середовище, доведеться добре попрацювати для того, щоб платна масовка мітинґів і маніфестацій новітньої опозиції почала кидатися на бійців „Беркуту” замість того, щоб стріляти в них цигарки. Хоча може вистачити і професійних акторів вуличної сцени таких, як братчики Корчинського або „Молода ґвардія” ПСПУ – збагнути поки, що важко, хто саме стане гарматним м’ясом або ж рятівником ув’язненого екс-прем’єра. Не важко лише сказати, що по новітній опозиції нова влада пройдеться асфальтним катком і можна лише сперечатися щодо швидкості цього асфальтного катка. Принаймні, ми вже знаємо, як заводиться цей каток. Він заводиться викликами до МВС та ГПУ через ЗМІ. Навіть якщо станом на початок парламентських виборів, хтось з гравців ворожого табору лишатиметься на політичному полі їх можна легко вивести поза межі гри шляхом застосування запросин на допити через ЗМІ – такий собі адмінресурс у помаранчевих тонах.
