Упродовж сімнадцяти років нам ніяк не щастить із владою, бо вона як була споконвіку злочинна, так нею за своїм змістом і залишилася. Не вдалося нам зламати хребет старій системі, перенесеній із совєтського імперського минулого.
Навіть багатолюдний Майдан-2004, на якому наш український народ рішуче й уголос заявив: “Так далі жити не можна! Потрібні кардинальні зміни! Бандитам — тюрми!”, її не знищив.
Головний лозунг Майдану-2004 “Бандитам — тюрми!” досі не втілено в життя. Наші тюрми переповнені, як завжди, лише дрібними злодюжками. Зате жоден бандит, той, що набагато вагоміший, ще досі не сидить на нарах. Той, який безпосередньо має причетність до тотального пограбування всенародного майна та самих громадян незалежної України, ходить на волі по нашій грішній землі без наручників і не в кайданах. Більше того, він продовжує жирувати завдяки награбованому та нещадній експлуатації українського народу. А втім, нами керують одні й ті ж совєтські бандити, які мов щури з потопаючого судна, викинувши на смітник компартійні чи комсомольські квитки, розпрощались зі своїм “славним” минулим і втекли із нечуваною спритністю у політичний “бізнес”, згадавши лозунг печерного капіталізму “раздєляй і властвуй!”, давно недоречний у сучасному високоцивілізованому світі. Хоча нам методично й з нахабним лицемірством, а вірніше, з досі нечуваним фарисейським запалом закидають, мовляв, при владі в Україні от уже сімнадцять років перебувають одні націоналісти — нащадки бандерівців, тож звідси й усі біди.
Отаке безсоромне лукавство. На превеликий жаль, у владі українській на всіх рівнях без винятку справжнім націоналізмом поки що й не пахне. Тож куди нам до Польщі, Чехії, Словаччини, Естонії, Литви чи, скажімо, Латвії, де при владі справжі патріоти (націоналісти). Я вже не кажу про Францію, Швецію, Норвегію, інші країни цивілізованого світу...
Нещодавно відзначалася чергова річниця створення Української Гельсінкської спілки. На ці урочисті збори прибуло не більше сотні осіб. Гадаєте, що хоча б один наш можновладець чи народний депутат прийшов на зібрання або поздоровив тих, хто по-справжньому боровся за незалежність України, а дехто з них і поклав своє життя? А дзуськи! Жодного!..
Нами й надалі, як при владі совєтській, правлять спритні авантюристи (переважно відверті бандити або криміналізовані політики), що прийшли до влади на гребені кволих демократичних змін, здебільшого декоративних, використавши загальну ейфорію під час проголошення незалежності. Та маємо велику надію, що наш український народ мудрий і терплячий. Тож урешті-решт рано чи пізно зрозуміє, кого обирати до влади, а кого оминати десятою дорогою. Від гріха подалі...
І насамкінець. Наслухавшись до несхочу від закарпатців, коли перебував у цьому сонячному краї, про діяння місцевих “вождиків” на кшталт різаків, балог, шуфричів тощо, в моїй голові мимохіть народився черговий анекдот стосовно нашої недолугої влади. Тож ознайомтесь:
«Кабінет Гаранта. За робочим столом сидить Віктор Андрійович і не зводить зі своїх рук очей, раз у раз схвильовано повторюючи “ці руки нічого не крали”. Раптом Віктор Андрійович рвучко схоплюється з місця і починає ледь не риссю бігати своїм великим кабінетом. Та через якусь мить став як укопаний біля величезного вікна в звичній позі Наполеона, кинув повз нього кудись своїм оком і мовив:
— Бач, який невдячний маленький українець!.. На його вимогу я узаконив усіх бандитів, віддав у їхні руки тюрми, а він ще й досі чимось невдоволений, цей, з дозволу сказати, український народець. Знов волає: “бандитам — тюрми, бандитам — тюрми!”...
