Тактична перемога і стратегічна поразка Кремля

Війна на Кавказі продемонструвала, що провал Росії у інформаційній політиці і переоцінка власної сили коштували нашим сусідам дуже дорого, і зараз може початися зворотня реакція. В сучасному світі війна ведеться відразу на декількох фронтах. Крім самого збройного конфлікту, це, як мінімум ще й інформаційна, дипломатична та економічна війни. Тільки перемога в сукупності на усіх цих напрямках може гарантувати досягнення потрібного для сторони конфлікту результату. Нові імперські дітки Така ж зброя, як пропаганда, завжди мала величезний вплив не лише на внутрішні ресурси, але й на зовнішнього ворога. Наприклад, на днях один відомий російський журналіст та письменник, який не приховує своїх імперських поглядів, заявив у телевізійному ефірі, що війна у Грузії стане початком великого відродження російської свідомості, та, безпосередньо, культури. Дії російських військових цей громадянин назвав проявом справжнього патріотизму, адже «миротворці» воювали проти грузинської зброї двадцять першого століття, на танках далеких 80-х. Хоча, у кінці програми він задав риторичне питання: чому, на відміну від імператорських дітей, синки міністрів не воюють разом із звичайними хлопцями, а катаються по Москві на своїх «бентлі». Ну, так то вже зовсім інша історія, напевно нова російська путінська еліта ще не встигла повністю трансформуватися у еліту імперську. Особливе місце у війні займає її інформаційна складова – це той ресурс, який дає можливість перетворитися із агресора в захисника демократії. І навпаки. Витончена маніпуляція інформаційним ресурсом, буває, творить дива, і війна за тисячі кілометрів від дому за нафтові ресурси перетворюється в очах власних і не тільки громадян у боротьбу за демократичні цінності та права людини. Хоча, насправді, гра російської влади перед власним народом у боротьбу за справедливість вже не дуже і потрібна. Ті, хто спілкується із росіянами, знають, якій настрій зараз панує у сусідів. У всякому разі, активні користувачі мережі Інтернет, незалежно від віку та соціального статусу, критикують владу не за терор, а, навпаки, за занадто ліберальну позицію, вимагаючи застосувати до Грузії ядерну зброю, а потім – почати операцію у Криму. Ще один шанувальник Путіна, на питання «Готова ли Россия напасть на Одессу и Донецк?» відповів – «Если будет необходимо, то да». Це не жарти, і не поодинокі випадки: саме такі настрої панують сьогодні у «рунеті». Перемогти у двадцять першому столітті виключно за рахунок звичайної зброї майже неможливо, що і продемонструвала російсько-грузинська війна. Росія, при всій своїй міцності залізних мускулів, на відміну від власного інформаційного простору, програла інформаційну війну на світовій арені. Можна не сумніватися, коли б конфлікт розгорівся в середньовіччя можна було б просто задавити горду, але маленьку Грузії силою. Сьогодні потрібно діяти більш витончено, з чим у росіян і виникли серйозні проблеми. Вже мало хто за межами Росії пригадує, що саме Президент Грузії першим здійснив удар по Південній Осетії, а Путін зреагував вже потім, постфактум. Не піддаємо сумнівам той факт, що Південна Осетія – це територія Грузії, але це не змінює суті справи: перші постріли в серпні цього року пролунали саме зі сторони грузинських бійців. І що з того, коли в очах більшості світового співтовариства саме Росія виступає в ролі агресора? А все тому, що «північному ведмедю», таке враження, абсолютно начхати на думку світової спільноти, головне - «полный вперед!». Росіяни називають це «національними інтересами». У певній мірі вони праві, але схожа риторика вже лунала у тридцятих роках минулого століття. Звідси і популярність шовіністських анекдотів в Росії. Нещодавно вдалось почути в одній програмі наступне: - Вы знаете, что Россия самая гуманная страна в мире? - Почему это? - Да потому, что если б это было не так, Грузии уже давно не было бы на мировой карте! У відповідь шалений регіт і шквал задоволення в залі. Хіба можна, щось схоже уявити собі, скажімо у Франції, де б так висловились про маленький Люксембург. Звісно ж, ні. Клеймо агресора в очах світової громадськості Повернімося безпосередньо до питання інформаційної поразки росіян і її можливих наслідків. Війська Росії ведуть себе на території Грузії в звичному стилі, порушуючи домовленості і знешкоджуючи обороноздатність ворога. У відповідь на це армія Грузії мовчить, підтягнувши війська до Тбілісі. В даному випадку мовчання – золото. Кавказька країна із самого початку вибрала для себе роль жертви і всіма силами підтримує цей імідж. Саакашвіллі прекрасно розуміє, що військами Росію не здолати. Створивши усі умови для роботи журналістів (чого, до речі, росіяни не зробили, а навпаки обстрілювали авто кореспондентів, та показово, навіть не соромлячись телевізійних камер, влаштовували відбір серед преси на «своїх» та «чужих»), грузини показують світові свою правду і світ із жахом дивиться на безчинства північного агресора. І тепер населення західних, і не тільки держав схвалюватиме жорсткі позиції своїх країн по відношенню до Росії. В потрібний момент навіть військове вторгнення в конфлікт буде виправданим. Щоб зрозуміти, які мінуси в кінцевому результаті це дає нашому північному сусідові далеко ходити не потрібно. Країни, які і раніше не приховували свого прохолодного відношення до Росії, наприклад, США (Буш йде, а нова влада, здається, не буде поводитись у відношеннях із нашим північним сусідом так толерантно) або держави Балтії, сьогодні вже кажуть все «в обличчя». Наприклад, штати пропонують перенести Олімпіаду з Сочі в інше місце, а прибалти відверто глузують, вимагаючи, до того ж, негайно прийняти Україну і Грузію до НАТО. Росії напряму загрожує роль світового ізгоя. Так, із нею ще деякий час будуть рахуватися, враховуючи нафтові та газові запаси, але відносини вже серйозно переглянуті, і відмова Швеції від військового співробітництва – це тільки початок. Росії вже можна забути про вступ до СОТ, куди її не впустять прибалти і ті ж самі грузини. Крім цього Європа вже задумалася про альтернативні нафтопроводи, що взагалі може вбити залежну від «чорного золота» російську економіку. НАТО ж має всі шанси добитися присутності своїх військових у складі так званих миротворчих військ на території Абхазії і Південної Осетії. Без сумніву, пришвидшиться вступ Грузії (як і України) в Північноатлантичний альянс, а «натовський чобіт» ступить ще ближче до російських земель. До речі це можна зробити ще до вступу Грузії в НАТО, скажімо використавши ту ж українську чи території інших держав, поки що не членів Альянсу. До речі, елементи ПРО зовсім недавно вже розмістили у поляків. Як ви думаєте, як на це реагує Росія? Вірно, каже, про ще одну провокацію по відношенню до себе. Російських спортсменів, артистів вже «щиро і гостинно» зустрічають за межами країни, що, наприклад, продемонстрував футбольний матч Кубка УЄФА між командами «Легія» і ФК «Москва» у Варшаві, де вигуки в адрес росіян просто не пропустить жодна цензура. Не відстають і українські фанати, які під час матчу «Спартак» - «Динамо» розвернули на московському стадіоні транспарант «Stop Russia». Так що бездумна, великодержавна поведінка «раненого ведмедя» коштуватиме Росії дуже дорого, хоча самі росіяни в переважній своїй більшості цього не розуміють або ж просто не хочуть думати, мовляв «сила за нами, тому й правда теж нашому боці». Чому ж так повела себе Росія, просто відвернувшись від світової громадськості? Навіть білоруси, і ті відверто здивувались поведінці дружньої держави і відкрито не підтримали війну проти грузин, за що почули «приємні слова» від Великого Брата. Справа в тому, що росіяни із приходом Путіна знову відчули себе наддержавою і їм часто абсолютно наплювати, що думають штати та їх союзники. Хто регулярно спілкується із росіянами міг переконатися, що вони в питаннях геополітики думають масштабами: «ви з Америкою чи з нами?». Кремль вже давно годує своїх громадян відповідним інформаційним продуктом, який показує кругом і всюди підступну руку Заходу (читай – США, та натовських агресорів), вони фактично живуть в стані війни. Для російського керівництва, в першу чергу, важлива підтримка власного народу, щоб анексія чужих територій викликали схвалені у власного суспільства. Тому вся пропагандистська машина працювала на промивання свідомості власного народу. «Топорна» подача новин по-російськи має не багато аналогів у світі, але головне, що самому реципієнту це вуха «не ріже» і він думає в правильному для Кремля напрямку. Що стосується громадян Росії, які не підтримують політику Путіна у Грузії, то останніх прямо називають зрадниками батьківщини, і серйозно закликають владу вжити по відношенню до таких «елементів» відповідних заходів. Неготовність українського керівництва до сучасних викликів Росія знову взялася за звичну справу – «собирание земель русских». У випадку ж коли виникне прямий конфлікт із іншими державами тим, хто в праві із ними щось обговорювати на рівних може бути лише США, вважають у Кремлі. Мовляв із американцями ми і поділимо світ, як колись із фашистською Німеччиною - Європу. Але чи справді росіяни настільки сьогодні сильні, чи, все ж таки, сліпа гордість Путіна просто зашкалює, як про це говорять на Заході? Враховуючи бездарно програну інформаційну війну Грузії, і повне нехтування думкою населення країни, у якій ведуться військові дії, другий варіант виглядає більш правдоподібним. Скажімо, ті ж американці завжди, і не без успіху ведуть підривну діяльність на території ворога (згадаймо, хоча б Югославію, Ірак). Вони прекрасно розуміють, що ефективно воювати проти згуртованого та єдиного народу практично неможливо. Українців більше всього цікавить чи розуміють це вітчизняні політики. Адже, схоже, Україна - наступна після Грузії в імперських планах Путіна. Дивлячись на те, як наші державні мужі поїдають один іншого, називаючи ворогами народу, і відсутність чіткої позиції щодо війни на Кавказі, стає дещо моторошно. Для того, щоб сидіти у такому м’якому і зручному кріслі на Банковій, доморощені «воєначальники» використовують і кавказький прецедент, замість того, щоб виробити ефективні механізми протидії потенційному агресору. В Україні ведеться лише внутрішня інформаційна війна між штабами головних конкурентів у президентських перегонах, де і використовуються фінансові та медійні ресурси. Всьому цьому сприяє неадекватність більшості самих журналістів, які далі бійки Тимошенко – Ющенко нічого не бачать. Історія вчить, що було із державою, коли світогляд закінчувався територією власного подвір’я. Теперішні дії наших можновладців знову загрожують тим, що ми будемо кинуті на розтерзання двох імперій - Росії і США, а тоді і кабінет на Банковій, цілком ймовірно, буде всього на всього резиденцією місцевого губернатора схваленого Москвою чи Вашингтоном.