Майже тиждень на Кавказі йде дивна війна. Чому дивна, спитаєте? А хоча б тому, що, з одного боку, воює вельми неозора й з гігантським ядерним арсеналом Росія, а з іншого — в кілька разів менша за найменшу російську губернію Грузія. Бойові дії відбуваються в межах суверенної держави Грузії, на територію якої нахабно вдерлася Росія, проігнорувавши непорушність кордонів країни.
І що найцікавіше, так це те, що Росія заявляє всьому світові, що вона не агресор (хоч у ситуації, що склалася, навіть найостаннішому дурневі зрозуміло хто є хто насправді), а це, мовляв, Грузія веде себе на своїй землі як ...агресор. Росія ж виконує лише там свою миротворчу місію згідно міжнародних домовленостей.
Не дивлячись на заяви президента Росії Медвєдєва про припинення “миротворчої” операції проти суверенної Грузії, російські війська ведуть себе в Грузії, як у себе вдома. Бомбардування маленького грузинського міста Горі, в результаті яких загибель кількох цивільних осіб, зокрема й іноземців, авіаційні нальоти на інші міста Грузії, знищення в Поті кількох грузинських військових суден, етнічні чистки в сільських районах Грузії тощо — всі ці трагічні події відбулися вже після гучної заяви російського президента. Сюди ще можна додати шалену дезинформацію з боку справжнього агресора, яка, на превеликий жаль, досягла своєї негативної мети...
Не будемо зачіпати тут справжніх причин конфлікту, та як усе починалося. З цим нехай розбираються компетентні люди, хоча вони й так відомі мислячим людям. Нас цікавить інший бік подій. І він дещо несподіваний для читача. Мова йтиме про психологію людини, яка в якості президента управляла величезною державою — Росією, а нині виконує обов’язки прем’єр-міністра, хоча насправді вона фактично й залишилася управляти новітньою імперією. Прізвище цієї людини — колишній пітерський чекіст Путін і достойний продовжувач традицій цього найкривавішого в історії карального відомства...
...Колись народився в одній звичайній провінційній російській сім’ї хлопчик. Ріс, як і всі навколо, без якихось особливих відхилень, тобто за ним нічого такого поганого не водилося, навпаки, був такий собі тихий інтелігентний хлопчина; ходив до школи, успішно закінчив її, став дорослим, але була одна маленька заковика — виріс він невеличким на зріст і статурою не вдався. Отже, як це часто трапляється з подібними юнаками, з’явився комплекс неповноцінності. Подібний тип людей, як правило, намагається здебільшого долати цей комплекс через елементарне накачування м’язів. Проте бувають і інші шляхи, та ми тут їх також не будемо розглядати чи акценувати на них свою увагу, бо наш герой обрав саме цей шлях — і навіть більше! — він іде в чекісти... Вчить успішно німецьку мову, згодом засилається резидентом у Німеччину, досягаючи вершин у своїй кар’єрі. Його в потрібний момент помітили люди Єльцина вже в Пітері, і ось він урешті-решт на вершині владного Олімпу! Майже як Наполеон чи там Ленін або Сталін!.. Але цього йому замало. Слід досягти чогось такого екстраординарного, щоб про нього заговорив увесь світ, як говорить досі про своїх кривавих попередників. А ліпше, щоби здригнувся, адже він чудово засвоїв правило у брудній політиці – світ поважає сильного, а інше – несуттєве й ілюзорне. Тож він несподівано кидає свій найцинічніший лозунг: “всєх мочить в сортирє, кто нє с намі!”. Але не зовсім досягає мети. Тут він додатково включає ще й економічні важелі, відверто шантажуючи монопольним становищем на енергетичному полі. І світ його почав не на жарт боятися. Найяскравіший приклад, — цинічна й принизлива поведінка Франції та Німеччини...
Тож він уповні доріс до справжнього тирана.
Апогей його “діяльності” — чергова воєнна авантюра на Кавказі. Це своєрідна репетиція можливої Третьої світової... Як і його попередники, від яких він перейняв естафету найзапеклішого “яструба”, карликовий російський тиран Путін мріє про абсолютну гегемонію в світі, а для цього всі методи, як на його куцу думку – навіть найбрудніші! – виправдані...
