Початки нашого світоглядного бачення українського войовничого (так званого інтегрального) націоналізму очима Донцова вже давно канули в Лету. Хоча наш підступний «старший брат» і досі лякає світ цією віджилою догмою, наводячи «тєнь на плєтєнь».
Як відомо, ще в розпал найкривавішої останньої світової війни всіх часів і народів на ІІІ-х Надзвичайних Зборах ОУН бандерівської було прийнято нову Програму дій національно-визвольних змагань за незалежну Українську державу, яка майже повністю збігається з сучасним баченням українського націоналізму і яка надала на ціле подальше післявоєнне десятиліття новий потужний поштовх для тих же національно-визвольних змагань у надзвичайно жорстоких умовах існування «нового старого» московського окупанта:
«Націоналізм — світоглядний принцип, найбільшою мірою притаманний передовим представникам народу, що виборює своє право на розбудову власної держави, тобто прагне перетворитись на націю. Для XX ст., особливо його другої половини, це широко розповсюджене явище, зумовлене крахом світової колоніальної системи. Після розпаду СРСР у серпні 1991 р., націоналізм, як один із способів розвитку світової співдружності народів, вступив у свій черговий етап.
Головною в націоналізмі є ідея державності та незалежності, самостійності. Але держава — не самоціль, а форма й засіб організації повноцінного життя народу. Народ, у свою чергу, — це не тільки корінний етнос, а й усі етнічні меншини. І дійсний (а не змішаний із шовінізмом, з його намаганнями довести виключність та зверхність «своєї» зростаючої етнонації) націоналізм обстоює право на, державність усіх (як корінних, так і некорінних) етнічних угруповань народу. Коли мета перетворення певного народу на державну націю вже досягнута, націоналізм тим самим остаточно виконує свою історично-конструктивну роль і від нього має залишитися лише патріотизм».
Ось наше сучасне бачення свідомими українськими націоналістами своєї кінцевої мети в боротьбі за встановлення цього світоглядного принципу ― українського націоналізму (патріотизму).
Отже, коротко про сучасний стан цього феноменального явища на наших теренах. В Україні існує кілька політичних партій, які принаймні сповідують цей світоглядний принцип. У крайньому разі на папері. А в дійсності? Слід визнати чесно, що тут ми маємо вельми сумний досвід. Приміром, принагідно згадати зародження такого явища як Народний Рух України в кінці 80-х років минулого століття під час так званої горбачовської «перестройки». Це був, власне, такий собі «вінігрет» з колишніх молодих партійців-комуністів, що з різних причин рішуче порвали з пріснопам’ятною КПСС і невеличкої купки колишніх українських дисидентів-борців, які пройшли справжню сувору школу в мордовських концтаборах совєтського «розливу», на кшталт Вячеслава Чорновола, Левка Лук’яненка, братів Горинів, Миколи Руденка... На превеликий жаль, НРУ як справжній народний рух не витримав випробувань на свою міцність подібно до надзвичайно потужної і успішної польської «Солідарності» чи інших рухів у країнах Центральної Європи та совєтської Прибалтики ― і тут існує кілька істотних причин його сумного фіаско. Що ж це за причини?
Однією з реальних причин поразки Руху ― це вельми успішне втручання у здебільшого стихійний народний рух підступних і вельми досвідчених антиукраїнських сил, очолюваних прихованими комуністами (група «239») на кшталт «хитрого лиса» Кравчука, що спритно оговталися й «перефарбувалися», бо треба ж якось урятуватися від своєї неминучої загибелі як віджилого релікта на фоні нових реалій життя. В Народний Рух України було «вживлено» своїх «козачків», яким вдалося відносно успішно нейтралізувати рух і навіть паралізувати його будь-які подальші рішучі дії. А з загадковою загибеллю справжнього ватажка НРУ Вячеслава Чорновола на рухові можна було остаточно поставити жирний хрест. Дії й потуги реанімованих партій і партійок на українських теренах, що проіснували за межами України в післявоєнний час ― ОУНу та КУНу ― можна тут і не розглядати, бо вони також остаточно втратили свої функції потужного «двигуна» українського націоналізму...
На нашій українській політичній арені народилося нове Всеукраїнське політичне об’єднання ― «Свобода», очолюване молодим і надзвичайним амбітним лідером Олегом Тягнибоком, за яким, чомусь мені так здається, велике майбутнє.
Я не входжу ні в які політичні тусовки, проте чомусь поза своєю свідомістю симпатизую цій молодій силі на наших теренах. Нехай вона ще не позбулася своїх молодечих максималістських потуг, але я твердо вірю, що вони ― оте наше єдине майбутнє, які вповні здатні втілити український націоналізм як сучасний світоглядний принцип у підростаючі покоління громадян України незалежно від їхньої національності чи релігійних переконань…
