Незламний совкізм

Автор: Віктор Ткаченко, незалежний журналіст, к.і.н., м. Київ

25.03.08 12:14

42849

Ми знаємо (і зазнали!) багато в своєму суспільному житті «ізмів». Останній серед них (а чи останній?) і, на мою думку, найнебезпечніший з них — це такий собі совкізм. Його витоки сягають брежнєвського «застою». Саме за пріснопам’ятного «душкі» Брежнєва він вилупився у вигляді «общності — совєтского народа» і, на наше нещастя, утвердився надовго, бо всі «ізми», на біду, надзвичайно живучі. Одним словом, те, що не вдалося впродовж цілих століть ненависному московському царатові, вдалося втілити в життя московським необольшевікам. Цієї теми я вже торкався неодноразово, як і інші численні журналісти, філософи, письменники, політологи тощо, натомість вважаю її ще невповні висвітленою. На мій погляд, залишилися ще деякі «білі плями». Отож змушений повернутися до неї ще раз. А наштовхнула мене до цієї потуги високорейтингова і талановита телепрограма «Свобода» Савіка Шустера, на якого останнім часом незаслужено всіх «собак» вішають, тобто звинувачують у начебто навмисному... українофобстві. Серед запеклих критиків (власне, критиканів) є, на превеликий жаль, і мої щирі друзі, а проте я не назву їхніх імен хоча б із-за того, що надто їх поважаю. Оскільки моїм святим обов’язком тут є ще й захист цього безумовно обдарованого журналіста, тож почну з останнього. Савік Шустер, над яким почали збиратися не на жарт «чорні хмари» в Росії (а ми, журналісти, чудово обізнані, як сьогоднішня каґебістсько-путінська московська влада «шанує» нашого брата: зовсім нещодавно знов убили двох наших колег), прибився до нашого берега зовсім не випадково, адже саме з часу Майдану-2004 на українських теренах утвердилися міцні паростки свободи слова — справжньої, а не уявної, про яку мріють геть усі професійні поети, письменники, журналісти, політологи і які без свободолюбивого філософського Слова не уявляють свого суспільного життя. Адже це їхній чи не єдиний «хліб насущний». Про нашу українську свободу слова заговорив увесь цівілізований світ. Нам починають по-доброму вже заздрити. І навіть наші недруги це визнають. Отже, невипадково Савік Шустер з’явився у Києві, де вже з перших днів завоював собі цілком заслужену славу. І не просто славу, а зажив і численних недругів як з одного боку, так і з протилежного через свою обдарованість бути генератором надзвичайно провокативних і небезпечних суспільних ідей, які завжди будь-якій владі не до вподоби, а тим паче, якою б вона не була демократичною. А головне, в його передачах нема й натяку на однобокість, якою багато хто з нас грішить через свою виразну чи завуальовану заанґажованість. Навіть, на превеликий жаль, наш «5-й канал чесних новин», якому ми, журналісти, повинні великою мірою завдячувати, адже це їхній мужній колектив журналістів виборював нашу з вами свободу слова ще в 2004 році і яким опікується відомий «шоколадний король» та кум нашого Президента, не позбувся тієї клятої заанґажованості. Проте як це не дивно, а не зважаючи на те, що Савік Шустер також залежний від хазяїв приватного каналу «ІНТЕР», йому вдається поки що нав’язувати свій неординарний журналістський продукт, через який і така шалена популярність. Побільше б таких надзвичайно обдарованих тележурналістів як Савік Шустер чи, скажімо, чарівна Аня Безулик з каналу «1+1»!.. Візьмемо його (Савіка Шустера), здавалося б, цілком провальний проект «Великі Українці». Хіба хтось із нас очікував, що він виявить такі надзвичайно болючі виразки на тлі українського суспільства? Я більше ніж певен, ніхто!.. Хіба що сам... Савік Шустер. Тільки не смійтесь: на цю думку мене наштовхнула його надзвичайно спокійна констатація тяжкої хвороби суспільства, коли було отримано несподіваний результат: серед Великих Українців опинився злий геній людства... Ульянов-Ленін-Бланк. Тож я б не наважився вважати цей проект провальним, адже він об’єктивно висвітлив для нас очевидний і жахливий факт, як би нам цього не хотілося — ми маємо ще надзвичайно хворе суспільство. Тож далі приховувати таку сумну об’єктивну реальність, успадковану від багатовікового імперського минулого, було б набагато злочинніше, аніж висвітлити вчасно й зрештою задуматись, як від неї найшвидше та безболісніше позбутися. От і остання тема на «Свободі» Савіка Шустера змусила нас, людей, що свято сповідують християнську терпимість, здригнутися від наявності надвичайно небезпечних расистських (ксенофобських) проявів на українській землі, зокрема в столиці, здавалося б, не притаманних для нас, хлібосольних українців, і які наважився оприлюднити цей обдарований та по-справжньому мужній журналіст. Правда, комуніст Леонід Грач спробував було перевести й цю проблему з хворої голови на здорову, мовляв, пропаганда патріотичних (націоналістичних) ідей на державному рівні й призводить до ксенофобії (ось і тут, на «Фразе», намагається нас переконати в цьому). Проте отримав рішучу відсіч від представників правлячої коаліції, які загострили увагу на подальшій пропаганді гуманістичних принципів, рішучій перебудові виховання й освіти підростаючого й наступних поколінь. А представник західного регіону — мер Львова — наголосив на тому, що проявів ксенофобії в Західній Україні нема, бо там з покоління в покоління людей виховують на гуманістичних християнських цінностях. Чого не скажеш про Південь та Схід України, де й досі безкомпромісна національно-визвольна боротьба українського народу на західно-українських землях проти різних окупантів, а особливо в роки комуністичної тиранії розглядається як націонал-фашистський прояв. Але стократ боляче усвідомлювати, що таку жахливу й брехливу думку вбиває в голови моїх віруючих православних земляків войовнича московська церква. І навпаки, ми пам’ятаємо поодинокий випадок ксенофобії, який трапився у Львові і пов’язаний з жахливим та зухвалим убивством львівського композитора-українця, що отримав широкий розголос та осуд у суспільстві; та це був, власне, реліктовий прояв російського імперського минулого. Одне поки що тішить, так це майже одностайна думка політиків полярного спрямування – покласти край ксенофобії в Україні та якнайшвидше прийняти закон, спрямований проти відверто расистських проявів. Одначе бачення вирішення цієї проблеми залишається різним, а отже й ілюзорним… Було ініційоване Савіком Шустером і ще одне важливе питання — подальше перебування українського військово-поліцейського контингенту, що виконує вкрай важливі миротворчі заходи разом з іншими поліцейськими контингентами з різних країн за завданням ООН у «гарячій точці» Європи — Косово. Завдяки своєчасному висвітленню проблеми зайвий раз мільйони телеглядачів переконалися в тому, хто є хто в нашому «королівстві» і хто по-справжньому сповідує державницькі інтереси, а хто піариться й наживає дешевий політичний капітал на смертях наших вояків у різних точках планети. Хоча спроби з боку «регіоналів» та комуністів перевести в політичну площину трагічну смерть нашого офіцера під час сутички в Косово на цей раз із тріском провалилися. Мовляв, там намагаються деякі ворожі сили зіткнути лобами слов’ян сербів зі слов’янами українцями. Яка нечувана нісенітниця!.. Навіть «регіоналка» пані Богатирьова, що нині займає посаду секретаря РНБО, рішуче проти того, щоб виводити наш контингент з Косово, зважаючи на кон’юктурні забаганки політичних авантюристів з її партії. Совкізм мені дуже нагадує колишній панславізм, який уже давно почив у бозі, і на якому остаточно поставили хрест «брати-слов’яни»: чехи, словаки, болгари, поляки тощо, коли стали членами НАТО. Але ніяк не втихомиряться колєсніченки, богословські, шуфричі, тарасики чорноволи, грачі, голубі, толочки й товчуть просо в ступі про ефемерне «братерство слов’ян» та зміцнення православ’я з центром у Москві. Однак ця імперська догма ніяк не приживеться, як би того не бажали комуністи чи перефарбовані у інші кольори вічно вчорашні. Отже, совкізм, що вкоренився було в пори суспільства ще за совєтів, як ракова пухлина, намагається розповзтися та знищити ще доволі кволі паростки одужування нашого сучасного українського суспільства. А носіями цієї небезпечної бацили все ще залишаються комуністи, соціалісти, прогресивні соціалісти та значна частина «регіоналів», яких надихають з Кремля сучасні окремі надміру войовничі московсько-імперські ляльководи... Щоб не бути голослівним, наведу слова Путіна про підвищену «зацікавленість» Росії українським питанням щоразу, коли Україна починає вести свою незалежну зовнішньополітичну діяльність: «А мы пересмотрим наши договоренности». А ще відвертіше й цинічніше він заявив, що вони, мовляв, будуть ставити питання руба перед євроатлантичним альянсом на самміті в Бухаресті про розмежування сфер впливу між двома полярними світами — НАТО та США з одного боку і Росії з іншого, тобто мова йтиме про узаконення безцеремонного втручання у справи колишніх совєтських республік, у т.ч. й України, які поки що не входять у євроатлантичні структури військово-політичного альянсу. Як слушно зауважив знаний український письменник Тарас Салига, російська «імперська пиха законсервувалась. Російський колоніалізм і нині в дії... Суть принижень і самопринижень (стосовно України. — В.Т.) нині і за царату — одна і та ж». Тож і не дивно, що Путін висунув перед своїми підлеглими своєрідне надзавдання — за всяку ціну розширювати «русскій мір» за межами Росії, який за останній час різко звузився і продовжує надалі скорочуватися. Натомість шалений тиск на демократичну Україну продовжується й нині. Як ізсередини країни, так і ззовні. Отож будемо пильні. Адже справжня свобода слова — як бумеранг — тобто має здатність нещадно карати за бездіяльність...