Ми живемо в епоху рейдерства. Епоха ця підкралася якось блискавично: ще чотири-п’ять років тому лише фахівці з англійської мови знали переклад слово “raider” – “вимагач, нальотчик”.
Невдовзі після помаранчевої революції Україною прокотилася лавина цинічних економічних злочинів, суть яких полягала в особливо витонченому заволодінні чужими активами – фірмами, акціями, приміщеннями, складами, рухомим майном. Українське рейдерське “ноу-хау” базувалося на спеціальній ролі, які відводилася в цьому процесі судам.
Меткі хлопчики з юридичною освітою на замовлення впливових громадян відшукували бухгалтерські або організаційні прогалини в установчих документах об’єкта, який планувалося захопити, і, домовившись з відповідною судовою інстанцією, просто переписували підприємство на замовників операції. Або – створювали паралельні органи управління. Або – вносили відповідні “поправки” в реєстр акцій. Шляхів було багато, однак твердий, як євровалюта, результат незмінно отримувався в суді.
Суд цей найчастіше був не звичайний, а спеціалізований – господарський. Скривджена сторона кидалася по справедливість до цієї ж установи, тільки рангом вище, --- спочатку до обласного господарського суду, тоді до Вищого. Втім, справедливість, якщо вона взагалі існує, реально було отримати хіба що після оскарження рейдерської атаки, освяченої господарською Фемідою, в Верховному Суді України. Про це свідчать і відгуки постраждалих, і суха статистика: 88 відсотків постанов та ухвал Вищого господарського суду, які були піддані розгляду в суді Верховному, було скасовано. Це – навіть не кожна друга, а майже кожна справа!
Зайве говорити, що, крім рейдерських, господарські суди розглядали ще чимало інших різноманітних суперечок між компаніями, банками, інвесторами, акціонерами тощо. В цих суперечках не копійки перераховували, а величезні суми – мільйонні, а то й мільярдні. Адвокат, який обзавівся “виходом” на господарський суд, мав ажіотажний попит серед клієнтів. Підприємець, який міг похвалитися дружбою з кимось із Вищого господарського суду, здатний був заввиграшки обійти конкурентів і не повертати борги кредиторам.
Усна народна творчість давно вже увінчала господарські суди титулом найкорумпованіших. Автор цих рядків припускає, що цей сумнівний титул вони заробили послідовною працею в тому амплуа, яке від них очікувала рейдерська громадськість.
Наприкінці вересня 2006 року Верховний Суд України очолив Василь Онопенко. Серед судової і юридичної громадськості він мав репутацію людини, яка здатна оздоровити вітчизняну Феміду і надати її обличчю сучасного європейського вигляду. Перші кроки, які він здійснив на новій посаді, вселяли надію: пан Онопенко заявив про початок нещадної боротьби з рейдерством, піддав критиці господарські та третейські суди, оголосив, що судді ніколи не будуть знаряддям в руках економічних злочинців.
Щоб втілити ці заяви в життя, Верховний Суд, як повітря, потребував права законодавчої ініціативи. Однак це право було в нього забрано в процесі численних і суперечливих “судових реформ”. По суті, найвища судова установа могла виявляти ініціативу, лише розсилаючи листи в різноманітні інстанції, які так чи інакше впливають на ухвалення законів, - просити, пропонувати, заперечувати. Доля цих листів залежала від доброї волі тих, хто їх читав: могли прислухатися, а могли в сміттєвий кошик відправити.
Але якщо в Верховного Суду права бути законодавцем немає, то, воно, без сумніву, є в народних депутатів України. І вони, особливо коли є стимул, можуть бути досить винахідливими в цій галузі. Приміром, деякі законодавці настільки прониклися долею Вищого господарського суду України, що навіть запропонували внести зміни до ГПК – Господарського процесуального кодексу. І які зміни!
Згідно з дивовижним документом, унесеним на розгляд профільного парламентського комітету, Вищий господарський суд повинен у повному розумінні стати “останньою інстанцією” в пошуках справедливості. Себто та сторона, яка не задоволена ухвалою цього відомства, не матиме права оскаржити його в Верховному Суді. Причому – жодного права. Оскільки ті підстави, з яких це оскарження ще можна зробити (ну, приміром, якщо Вищий господарський суд виголосив ухвалу, спираючись на документ, який визнано неконстутиційним, або якщо ухвала скасована... міжнародним судом) – це, як відається, юридичне кокетство в особливо цинічній формі, не більше.
Стань цей документ законом, позивачу, який прямує до Вищого господарського суду, треба буде згадати Данте: “Облиш надію кожен, хто сюди заходить”. Данте, здається, говорив це про пекло.
Як очі – дзеркало душі, так законопроекти – відображення тих, хто їх вносить. А вносять подібні прожекти до парламентського комітету двоє поважних панів. Один – сам голова Комітету з питань правосуддя (прости, Господи) Сергій Ківалов, колишній голова Центральної виборчої комісії, дії якої в грудні 2004 року були піддані обструкції Верховним Судом України. Репутація цього пана додаткових мазків не потребує. За Сергієм Васильовичем давно і ревно плаче... самі знаєте що. Але... українські політичні реалії звеличили цю персону – ні багато ні мало – до звання вершителя суддівських доль.
Другий зацікавлений в специфічній реформі законодавець – пан Дмитро Притика. Так-так, саме той, який очолював до 2006 року Вищий господарський суд України. Кому, як не йому, знати про репутацію колись підвладного йому органу? Чому ж з-під його пера виходять настільки нелогічні законодавчі пропозиції? Пояснити цю нелогічність важко. Певно, проливає певне світло на незрозумілі вчинки Дмитра Микитовича інформація про діяльність бізнес-імперії родини Притик, - інформація, якою рябіє Інтернет...
Український парламент не працює вже майже рік. Це, звичайно, великий мінус, від цього потерпають і політикум, і державні установи, і судді, і громадяни. Однак навіть на великий мінус є маленький плюс. Принаймні, поки Верховна Рада України не працювала, законопроекти-рейдери, схожі до описаних, не мали шансу бути ухваленими, ожити і вгризтися іклами в економічне тіло країни.
