Неуправляемая Украина

Автор: Виктор Верный, политолог, «Фундация Аналитической Мысли»

28.01.08 14:57

27267

Проблема некерованості держави… Одні, чий розум здатен сприймати дійсність лише у відповідності до кольорової гами, скажуть, що проблема у розпорошеності влади. Другі, більш прискіпливі, наполягатимуть, що проблема доволі прозаїчна і питання у відсутності еліти і, владної, зокрема. І підуть далі – стверджуватимуть, що позиції державницькі не властиві ментальності нації. Це лунає все частіше і все голосніше. Але є й ті, і я себе до них відношу, що говорять про втрату духовних орієнтирів і потребу відродження цінностей, що розбудова держави повинна в основі своїй містити ціннісний, духовний початок. Повернення до коріння… Воно потрібно не на догоду минулому, а в ім’я майбутнього, нації, країни. Однак, все ж не про це… Мені подобається Віктор Ющенко як людина, людина яка мріє і намагається втілити свої мрії у життя. Мене приваблює Юлія Тимошенко як жінка, як особистість. Я ловлю себе на думці, що захоплююся її бійцівськими якостями – здатністю попри будь-які перешкоди йти до мети. Але яке це відношення має до майбутнього держави, нації, народу?! Президент, прем’єр… Державні особи… Конкуренти… Кожен з них пройшов свій, особистий, шлях. Дехто по колу… У кожного своє політичне обличчя - скаже один. У кожного своя маска - доказуватиме другий. Обидва зійдуться на відсутності політичної волі у одного, і наявності харизми у другої, і завзято візьмуться «перемивати кісточки» кожному. Окрім цих двох першоосіб держави, є ще достатньо політиків, яких завзято «чорнять» чи «відбілюють» «свої» та «чужі». Немає головного – політики, політики публічної. Відсутність публічної політики, з одного боку, призводить до браку стратегічного бачення, з іншого, - є його наслідком. Замість стратегування ми є свідками зосередженості на переписуванні історії та зміні, на що не раз зверталась увага, цивілізаційного вибору нації. Так, історію можна переписати у відповідності до політичної кон’юнктури, але переписати пам’ять народу - ніколи, хіба що тільки знищивши його. Про це, нажаль, часто забувають політики. Взагалі, про що думають і пам’ятають наші політики?.. Хто кого зрадив і хто кому завинив. Як «віддячити» кривднику. Заходячи під купол Верховної Ради, науковець, правник, діяч культури і бізнесмен – усі перетворюються на нардепів, а народ, у кращому випадку, на населення, а, взагалі-то, на електоральну масу. Ті, що посіли різні щаблі влади, перетворюються на однорідну масу чиновництва, виокремлюючись один від одного лише обсягом повноважень і, відповідно, корупційною потужністю та розміром хабара. Наївно було б вважати, що загальна зневага до людей, пересічного громадянина, як і катастрофічне поширення корупції – випадковість чи недобра воля окремих осіб. Це системна криза управління. Головний арбітр нації – Президент – повинен бути над склокою. Але він, зазвичай, чи-то активний учасник розбрату та чвар, чи-то осторонь суспільно-політичних процесів, і тоді замість нього говорить Секретаріат. Коли ділять владу, Президент у гущі подій, коли питання у стратегічному визначенні держави – його не видно. Не відрізняється від нього і Прем’єр. Мабуть, суспільство саме повинно здогадуватися, куди заведуть його керманичі. Президент не здатний озвучити свою внутрішньополітичну і зовнішньополітичну стратегію. Перша і остання потуга у цьому напрямку – череда Універсалів. Прем’єр спромоглася лише на «Український прорив: для людей, а не політиків» (він же являє собою програму Уряду), який не витримує критики, має узагальнений і абстрактний характер, не визначено ресурси для його реалізації, а у більшості положень відсутня прив’язка до часу. Чи не дивно, що політичні сили, які контролюють і парламентську більшість, і склад уряду, не можуть декларувати наміри без календаря їх впровадження у життя. Ведучи мову про Програму уряду, не можна оминути питання її неузгодженості з державним бюджетом і чисельної кількості пріоритетів, що свідчить про відсутність не тільки стратегічного бачення, а взагалі будь-якого. Проте суспільство отримує позиційну гру довкола Закону про Кабмін, багатотижневі з’ясування списку об’єктів приватизації, і вкотре знаходить підтвердження неспроможності владної еліти керувати державою. Президент Віктор Ющенко висловлює занепокоєння через порушення регламенту роботи з боку Кабінету міністрів. «Від імені Президента я висловив занепокоєння тим, що постійно порушується регламент роботи уряду», - озвучує позицію Президента його представник у Кабміні Олександр Шлапак. Прем'єр-міністр Юлія Тимошенко прогнозує «колосальний опір прийняттю закону про внесення змін до закону про приватизацію. Прем’єрка нагадує, що відповідними змінами скасовуються практично всі тіньові схеми приватизації об'єктів. «Ті люди, які сьогодні приватно володіють деякими політиками і чиновниками, ніколи спокійно не сприймуть введення прозорих процедур... Вони і далі вважають, що вони намітили собі стратегічні об'єкти і будуть їх розбирати, домовляючись з окремими керівниками відомства, може, і вище будуть підніматися», - додала Тимошенко. Віктор Ющенко деталізує претензії і, говорячи про приватизацію обленерго, наголошує на своїй поінформаваності і застерігає проти намагання «певної політичної сили» реалізувати «карманні домовленості». Знову протистояння… А могли б, скажімо, як Президент, так і Прем’єр, сісти за стіл один проти одного перед телекамерами і не стільки з’ясувати свої позиції, а довести суспільству спроможність свого державного мислення. Однак це, мабуть, зі сфери фантастики: стратегічне бачення розвитку держави як у першого, так і у другої відсутнє. Шизофренія в українській зовнішній політиці знову сягає державних кордонів. У російській пресі з’являється стаття під заголовком «Четвертий український фронт. Юлія Тимошенко оголосила нову газову війну Росії», де прем'єр-міністра також називають «Юлією Фридрихівною Украроссою». «Українського прем'єра вчора чекали в Москві. Не дочекалися. Її візит замінив ультиматум», - йдеться у статті на сайті «Газета». Сьогодні, коли ціна на газ збільшилася більше ніж утричі, а вартість транзиту практично та сама, прийшов час провести дискусію між Україною і Росією щодо вартості транзиту газу через Україну в Європу. Про це заявила Тимошенко після того, як стало відомо, що її візит перенесено на кінець лютого, звертає увагу видання. На думку автора, «Юлія Тимошенко - справжній стратег». Україна є монопольним транзитером і майже монопольним споживачем російського і середньоазіатського газу в СНД. Отже реальної альтернативи Україні як монопольній державі-транзитеру немає, а значить, доведеться змиритися з підвищенням вартості транзиту в рази - до повної компенсації Україні подорожчання середньоазіатського газу, визнає автор. Водночас наголошуючи, що один необережний рух - і середньоазіатський газ і ціна $314,7 за 1 тисячу кубометрів стане для України об`єктивною реальністю. Тут же підкреслюється, що у конфлікті Тимошенко з «Газпромом» Президент Віктор Ющенко виступив на російській стороні: «Ющенко упевнений, що ресурсів для підняття ціни за транзит газу немає, тому що Росія відповість симетрично». Це розуміє президент України Віктор Ющенко. Знову Президент і Прем’єр особистісну конкуренцію зводять на державний рівень. Заступник Глави Секретаріату Президента України Олександр Чалий разом з повідомленням про підписання Президентом Віктором Ющенком директив на робочий візит Прем’єр-міністра Юлії Тимошенко до Королівства Бельгія, який запланований на 28-29 січня цього року, вимушений застерегти, що керівництво зовнішньополітичною діяльністю за Конституцією здійснює Глава держави, тому директиви офіційним делегаціям є обов’язковими до виконання всіма посадовцями, які уповноважені представляти на переговорах нашу державу: «Всі візити наших урядовців, як і раніше, здійснюватимуться згідно із завданнями за підписом Президента. Імпровізації під час двосторонніх зустрічей допускаються, але виключно в рамках президентських директив». Отже, недовіра у владних коридорах посіла публічного місця. Україна на міжнародному рівні здає позиції одну за одною. У влади відсутній єдиний погляд як щодо питання розбудови держави, так і єдина позиція щодо зовнішніх напрямних, за винятком спрямування на Захід, в першу чергу, і, в противагу більшості населення, - до НАТО. Так, є ще єдина політика щодо вступу до СОТ. І все. Політики, сповнені ілюзії власної спроможності, конкурують один з одним через власну амбітність, а не в ім’я Держави. Нині політичні змагання між політичними силами – знову протистояння, де немає місця ні інтересам держави, ні нації, ні простого люду. Слід констатувати, що йде внутрішньовидова боротьба за виживання фінансово-політичних угруповань. А така система державного управління приречена. Експерти, як один, звертають увагу на спонтанність процесів роздержавлення і приватизації, на відсутність здебільшого ефективного власника, хаотичність державних рішень і самоусунення держави від відповідальності. Отже, мова повинна йти про принципово іншу ідеологію управління державою. Один із нині популярних підходів – це очікування, що зміна влади і системи влади автоматично призведе до зміни ідеології державного управління. З формальної точки зору все так. Однак… Державне управління – це ні що інше, як взаємодія політичної еліти і суспільства. Еліта виступає у ролі сукупного суб’єкту, який формулює цілі і реалізує їх через державні механізми, суспільство – у якості управляємого об’єкту. Умовою ефективності державного управління є легітимність влади і владних інституцій, визнання суспільством спроможності політичних лідерів, політичної еліти і існуючого політичного режиму. Відтак політичні лідери і політична еліта повинні довести суспільству перевагу і життєздатність тих ідеологічних цінностей, які вони пропагують, скласти іспит на відповідність нормам моралі і надати цим цінностям юридичної форми, відобразити їх у нормах права. Зрозуміло, ідея трансформаційної зміни системи державного управління передбачає вирішення низки завдань. Зокрема, реформи державного управління. А тут постає питання кадрового потенціалу і наявності кадрового резерву. Однак, все ж не про це… Для сьогоднішньої України, з одного боку, характерне штучно створене ідеологічне протистояння Сходу і Заходу через спробу зміни цивілізаційного вибору. З другого - відсутність загальновизначених національних цінностей. Одні стереотипи і міфи втратили привабливість, інші – не набули сталості. Все це відбувається в умовах більш ніж сумнівної легітимності основних державних інституцій – наслідка «походу» на дострокові парламентські вибори. Влада стає легітимною, коли ідеологічна, моральна і правова компоненти її нормативної основи гармонійно сполучаються одна з одною. Намагання в черговий раз переписати Конституцію під конкретну політичну ситуацію і певних осіб навряд вирішить це завдання. Адже відсутня легітимація і на ідеологічному, і на структурному, і на персональному рівнях. Проте щоразу нації підсувають одну й ту саму заїжджену схему: легітимація лідера – легітимація режиму. І в площині легітимації лідера за допомогою встановленого режиму пропонують здійснення реформ у рамках розпливчатої ідеологічної парадигми. Легітимація такого лідера в українських умовах доволі умовна. Адже до кожного з них виникає чисельна кількість запитань, починаючи від морального, правового аспектів, до ідеологічного імперативу і здатності виконувати покладені на лідера обов’язки. Звідси і питання щодо наявності політичної волі у того чи іншого політичного лідера, визначеності його в своїх діях і відповідальності перед суспільством. Звідси і перманентно тліючий політичний конфлікт у суспільстві, як результат неспроможності політичних еліт висунути достойника й ідеологію консолідації еліт і нації. Звідси всезростаюче відчуження між елітою і суспільством, що, в свою чергу, призводить до внурішньоелітних конфліктів при одночасному зниженні гостроти політичного протистояння у суспільстві. Однак умовний спокій у суспільстві за умов перманентно тліючого політичного конфлікту – це «рушниця на стіні». Зв'язок між конфліктом і управлінням багатогранний. Саме управління – завжди конфлікт. Можна розглядати керований і некерований конфлікт. Сьогодні всі важелі управління як внутрішньоелітним конфліктом, так і загальносуспільним, у своїх руках зосередив Секретаріат Президента. Це вказує на одну важливу річ: Глава Секретаріату Президента Віктор Балога - найефективніший менеджер в Україні, попри відсутність зовнішньої харизми і острах перед публічністю. Але соціальний і політичний конфлікти – не тільки об’єкти і засоби, але і визначальні фактори управління. Фактори, за певних умов більш ніж не бажані, а у довгостроковій перспективі роблять управління взагалі неефективним. Розмови про необхідність розбудови інституцій громадянського суспільства, які нібито поставлять під контроль державне управління, іншими словами, - політичну еліту, розбиваються об реалії сьогодення. Так, за класикою, потрібний узгоджений процес руху шляхом суспільного прогресу: встановлення реального контролю суспільства за політичною елітою, тобто, - демократії, і дієве місцеве самоуправління. Але поки-що все вирішується на елітарному рівні і навряд, про що свідчать тенденції, у найближчому ситуація зміниться. Цьому є багато об’єктивних причин непереборної сили. Проте проблему хотілося б поставити у площині трансформації безпосередньо самої політичної еліти з метою переходу на принципово іншу схему державного управління. Особливе місце у дискусії – консолідація політичних еліт, без якої неможлива консолідація нації. Консолідація довкола стратегічних пріоритетів. Тут же постає питання щодо наявності стратегічного мислення у нинішніх політичних еліт, їх визначеність і бачення України у системі геополітичних і геоекономічних координат. Безумовно, все більше зростаюче обурення мас, якби було виплеснуто на шпальти газет і журналів, на радіо і телебачення, і як би ним був просякнутий Internet, спонукало би владу хоча б демонструвати більшу повагу до суспільства, а острах публічного викриття сутності вчинків і подій у певній мірі утримав би політиків від необачних кроків, змусив перейматися проблемами доведення суспільству своєї позиції і свого бачення розвитку України. Однак це питання до медійників і їх ступеню свободи, свободи мислення і свободи від своїх роботодавців. Питання до інтелекту нації – науковців і освітян, культурної й інженерно-технічної інтелігенції. Окремо питання до працівників системи охорони здоров’я. Сподіваюсь, що і представники Церкви не залишаться осторонь.