Мы нужны Украине, а она - нам

Автор: В. Горелов, член украинской диаспоры в России (Екатеринбург)

04.01.08 14:31

35811

Вряд чи ті з українців, хто відверто і категорично висловлює свою негативну думку щодо української діаспори здатен зрозуміти психологічний стан тих, кого доля примусила жити поза межами своєї Батьківщини, але не знищила в них остаточно національні почуття, національну свідомість. А стан цей, між іншим, дуже важкий. Як важко бути свідомим українцем в діаспорі, особливо в східній, може дуже добре показати той факт, що, наприклад, в Росії, де українців – „тьми і тьми і тьми”, свідомих (чи, мабуть вжити інше слово, бо це для декотрих – майже матюкне) не так вже і багато. З одного боку, багато тут людей „з України” чи „з українськими коріннями”, тільки от ні про яку свідомість чи національну гордість і культуру чути вони не хочуть. Багато з таких і про Незалежність України розмовляють якось з сумнівом, разом з ностальгією про радянські часи. Але це – лише констатація факту, інша річ - причини, чому ситуація саме така, а не інша. І отут не можна ще раз не згадати відомий вислів Романа Михайловича Зварича: „В Америці я ніколи не дозволяв собі глибоко пускати коріння і через це відчував себе культурно-психологічним шизофреником. Тобто, з одного боку, я був примушений вести американський спосіб життя, а з другого – українські гени постійно нагадували про себе”. Мабуть, Роман Михайлович навіть не міг уявити собі, наскільки точною стане його оцінка не тільки відносно свого психологічного стану, а й взагалі, стану багатьох діаспорян. У представників різних націй, різних країн – різні менталітети, звички, різна поведінка. Це даність, так живе людство. А отже, перебуваючи в певній країні, спілкуючись з представниками титульної нації неможливо не відчути свою чужість. Національне самоусвідомлення вступає у конфлікт з усвідомленням себе як частки оточення, звідки і виникає шизофренія. Ясна річ, далеко не всі хочуть бути шизофрениками і декотрі поступово позбавляються своєї національної ідентичності. Інстинкт прилаштовування до більшості перемагає інстинкт збереження власної, в даному випадку національної, ідентичності. І залишитися українцем здатен лише той, хто по-справжньому вміє бути собою. Саме ця якість людини і перевіряється в діаспорі, як ніде: вміння бути собою, елементарна чесність у відношенні до себе. Вміння будучи за способом життя, росіянином (чи американцем), все ж таки залишатися всередині щирим українцем. І головне, вміти не соромитися цього, а пишатися, розуміти себе іншим, але не гіршим за інших, вважати це нормальною природною закономірністю. Ми – українці, одна з багатьох націй, що мешкають на земній кулі. Цього не треба соромитися, це та даність, що дана нам, і яку ми не здатні змінити. І поки не зникне останній українець з тієї частини земної кули, що не зайнята Україною, буде існувати українська діаспора, буде існувати наша українська національна меншість. За висловленням В. А. Ющенка „Україна є там, де є українці”. Там, де ще залишилися люди, що не захотіли й не змогли знищити в себе маленьку національну зернинку, там, де є щирі українці, для яких Україна – „в кожному серця ударі”. Поки ми є тут, тут є малесенький острівець українського духу, острівець України. Кожен з нас утримує свій маленький шматочок Батьківщини всередині себе. Надзвичайно важлива нам всім підтримка Української держави, не матеріальна, а моральна. Нам важливо знати, що не тільки українська влада намагається тримати зв’язок з закордонними українцями, а й широка українська громадськість не забуває своїх співвітчизників за кордоном. Для нас Україна – була і є „далекою недосяжною святинею, світлим спогадом, мрією про можливе, але досить-таки ефемерне, щасливе майбутнє” (Б. Тарасюк, часопис „Україна” №5-8 2006). „Де б ми не жили, серце наше в Україні” – це вже висловлення одного з наших, уральських, діаспорян. Дуже хотілося б, щоб це почуття не залишалося без відповіді, щоб ми всі нарешті зрозуміли, що ми маємо одне спільне – Україну, якій ми всі потрібні, а головне – вона потрібна нам.