Quo vadis, Украина?

Автор: Виктор Верный, политолог, «Фундация Аналитической Мысли»

06.11.07 11:53

9867

Вибір і проблема вибору. Вони завжди складали трудності для людини. Найбільш відповідальні вони для політика, який виборює право називатися національним лідером. Можна боротися за цілісність старовини, а можна називатися шукачем нової святості. Україна багатонаціональна і поліконфесійна держава – говорять одні. На «демонократію», «свободу від відповідальності» - вказують другі. Адже головним і єдиним джерелом влади не є і не може бути демос, ним є - авторитет Господа – наголошують вони. Не можна обійти увагою те, що витоки православ’я були укорінені на берегах Дніпра, у Києві-граді, у надрах Печерської лаври – стверджують інші. І додають, що за статистичними даними самовизначення у конфесійних координатах, у сучасній масовій свідомості українця - «православний» ширше поняття «віруючий». Ми же наполягаємо, що точка відліку визначає вибір нації, складає її духовну основу, зумовлює подальший розвиток. Жадібна до влади псевдоеліта, як це нерідко траплялось в історії, своєю недалекістю, яка часто-густо компенсується хитрістю і нахабством, призводила до занепаду держав, націй і цивілізацій. Лжепророки вводили у транс цілі спільноти, спричиняючи драматичну розв’язку і кінець кінцем їх загибель. Нас наполегливо втягують до євро-антлантичної співдружності. Нам роблять закиди щодо Шанхайської організації співробітництва (ШОС). Нам пропонують проштовхуватися, йти, бігти. Нам обіцяють «киселеві ріки і шоколадні береги». Нас переконують, нам навіюють, що Вони здатні зробити вибір. І ми їх обираємо, довіряємо зробити цей вибір. І Вони роблять вибір … для себе. Камо грядеши, Україно? Вибір… Стара Європа не може розібратися сама із собою. Населення цих країн з підозрою вдивляється у нових членів Євросоюзу і, м’яко кажучи, їх недолюблює. Нас не хочуть бачити в ЄС, проте нас чекають у НАТО. Ми не цікаві і не потрібні Європі як повноправний партнер. Європі потрібна дешева робоча сила, ринки збуту, гарантії безперебійної доставки газу і земля – українські родючі чорноземи. Камо грядеши, Україно? Сполучені Штати зацікавлені в Україні. Щодо Росії, вони, США, за будь-що триматимуться за шанс поставити свого рейнджера біля воріт Кремля. А після дострокових виборів у Польщі, коли авантюра з братами Качинськими зазнала поразки і до влади прийшла опозиція, яка проголошувала «Ні – ПРО у Польщі» й зобов’язувалася вивести польський контингент з Іраку, - це бажання перетворилося на нестерпну сверблячку. Камо грядеши, Україно? Нас переконують, що участь у Північно-Атлантичному альянсі (НАТО) – це майже те саме, що стати членом Євросоюзу, забуваючи сказати, що з самого початку створення цього військово-політичного блоку, він – уособлення США та інструмент реалізації стратегії з безперервної війни. НАТО, якщо хтось забув, – це бомбардування Югославії, неприпинна війна в Іраку, Афганістані. Війна потребує «гарматного м’яса». Камо грядеши, Україно? Може спочатку слід замислитися: звідки ми, хто ми і чи варто взагалі кудись йти, дертися… Зробимо екскурс в історію. 1991 рік – початок новітньої історії України. Саме його можна покласти в основу з’ясування питання «хто ми?». «Ми здобули незалежність», – твердять одні. «Ми долучилися до розвалу СРСР і відмовилися буди частиною імперії, зверніть увагу «частиною», а не колонією», – волають інші, привертаючи нашу з вами увагу: «З визнання незалежності України від Радянського Союзу, коли ми разом з імперською залежністю позбавилися, непомітно для себе, і від дружніх стосунків з братньою не Московією, - Росією. Позбулися під гарантії, які, як виявилося, нічого не гарантують, - ядерної зброї». Недвозначна мужня спроба проголошення Акту незалежності України – маніфестація Організації Українських Націоналістів 30 червня 1941 року. Незважаючи на те, що сама декларація була виписана у Львові, на Західній Україні, у ній підкреслювалося, що столицею України є Київ, і незалежність буде проголошена одразу ж після звільнення Києва від радянських окупантів. Можна посилатися, що саме наслідки цієї події: «спочатку - довга і тяжка боротьба за утвердження незалежності з німецькими окупантами, а потім, протягом тривалого періоду, - з совєтськими гнобителями (аж до 1950-х років), - надихали дисидентський рух, який привів Україну до незалежності пізніше, у 1991 році, - через п’ятдесят років». Бурхливі події 1917-1920 рр. Коли існували Українська Народна Республіка (УНР), Українська Держава, Українська РСР, а також вільні території під командуванням Нестора Махна. Проголошення УНР і Перший Президент в історії України - історик академік Михайло Грушевський. Державний переворот і прихід до влади гетьмана Скоропадського. Директорія на чолі із Семеном Петлюрою. Створення 9 листопада 1918 року Західно-Української Народної Республіки і Акт Злуки 24 січня 1919 року про об’єднання УНР і ЗУНР і створення соборної УНР. Феномен багаторічного функціонування Запорізької Січі, який по суті становив певний етап у формуванні української держави. Вперше козаки згадуються за 1492 роком. Тут звертає на себе увагу, якщо загалом на території України на той час діяли різні джерела права (Руська Правда, литовські статути, акти королівської влади, Магдебурзьке право), то в Запорізькій Січі озиралися на звичаєве «козацьке право», котре являло собою сукупність правових звичаїв, які утвердилися у сфері козацьких відносин, панувала внутрішньообщина демократія. Не можна не згадати селянсько-козацькі повстання Северина Наливайка, Григорія Лободи і Матвія Шаули, що спричинили полум’я національно-визвольної боротьби проти польської шляхти і Унії за національне відродження під проводом Богдана Хмельницького. Ідея церковної унії православних і католиків Речі Посполитої, безумовно, є рубіжною датою, яка визначила рух історичних процесів на українських землях. Велич Київської Русі часів Володимира Великого. Хрещення України-Русі князем Володимиром у 988 році знаменувало цивілізаційний вибір, який поклав початок історичного розвитку і сприяв вибудові профілю ідентичності церкви, суспільства і нації. Хрещення і державницьке облаштування Київської Русі Володимиром Великим мали визначальне значення для становлення східнослов’янської культури і цивілізації, для духовного розвитку усієї Європи. Долучення України-Русі до християнської церкви сприяло духовній єдності Сходу і Заходу, стало поштовхом до філософської, богословської, літературної і мистецької творчості, власної, проте європейської культурної форми, поширило економічні зв’язки. Слід згадати, що перші школи і лікарні у Київський Русі були закладені при церквах та монастирях ще у ХІ ст. Всьому світові відомі знамениті українські ікони, шедевр зодчества – собор св. Софії, Києво-Печерська Лавра і святі мощі печер, інші монастирі і церкви України. Загалом протягом сторіч території сучасної України були центрами таких відомих держав і об’єднань, як Кіммерія (ІІ-І тисячоліття до н.е.), Скіфія (VІІ ст. до н.е. – V ст. н.е.), грецькі міста (VІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.), Боспорське царство (VІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.), Готська держава (ІІІ-ІV ст.н.е.), об’єднання антів (ІV-VІІ ст.ст.), Галицько-Волинське князівство (Руське королівство) (ХІІ-ХІV ст.ст.), Кримсько-татарське ханство (ХІІ-ХVІІІ ст.ст.), Запорізька Січ (ХV-ХVІІІ ст.ст.), Військо Запорізьке (ХVІІ-ХVІІІ ст.ст.), Українська Народна Республіка (1918-1920 р.р.), Українська Держава (1918 р.), Західно-Українська Республіка (1918-1919 р.р.), на короткотривалі періоди – Карпато-Україна – у 1939 р., Україна – у 1941 р. Сучасні українські землі входили до складу таких держав, як Генуя, Польща (Річ Посполита), Угорщина, Велике Князівство Литовське, Московія (Росія), Османська імперія, Австро-Угорська імперія, СРСР, Румунія, Чехословаччина. Отже, перелік етносів, які брали участь в етногенезі української нації – слов’яни, тюрки, греки, германці, євреї тощо. Отже сьогодні є й ті, що наполягають, що ми є прямими нащадками трипільської цивілізації, яка налічує понад дві тисячі років існування; і ті, що наша земля була колискою древніх аріїв; що дивувала світ скіфською культурою; що встояла під невпинною навалою в часи великого переселення народів. Але вона створила одну з найкультурніших християнських держав середньовічної Європи, де навіть ремісники і купці вміли читати і писати, в той час як деякі королі Західної Європи були просто неписьменні. Вона, не дивлячись на нищівне нашестя татаро-монголів, продовжувала залишатися цивілізаційною частиною континенту, українська старшина навчалася в кращих університетах Європи. Історія – життя соціуму, організму. На це увага зверталась автором не один раз. Її змінити не можливо, адже історія – це те, що було, є і буде. Проте сьогодні питання «Камо грядеши, Україно?» стоїть надзвичайно гостро. Однак, перш ніж шукати відповідь на це питання, слід все ж таки з’ясувати «Хто ми?». Відповідь прийнятна будь-яка, якщо вона буде проголошена Президентом, адже він легітимно обраний. Та якщо на це зголоситься політикум, легітимність якого підтвердив, зокрема, на останніх дострокових виборах до Верховної Ради, народ. Нація обрала своїх поводирів і визнала їх гідними. Нехай нарешті візьмуть на себе відповідальність! Дослідники звертають увагу, що поняття «ідентичність» (identitas) є синонімом термінів «тотожність, індивідуальність, особливість», що походить від латинського idem (той самий); під ним розуміється збереження своєї суті, сутності, найістотнішого за всіх часових змін, що завжди і скрізь є основою, є проявом сенсу життя і виступає самоідентифікацією нації і особистості. Відповідальність?.. Безвідповідальність – норма сучасної української політики. І нація це приймає, навіть тішиться з цього. А якщо хоч на мить замислитися, то стає зрозумілим, чого вартий цей вибір. Президентом народ обрав особу, яка невладна захистити навіть свою посаду. Я маю на увазі посаду не особисто Віктора Ющенка, а державницьку, президентську. Ми є свідками неспроможності протягом трьох років винести вирок чи обілити ім’я попереднього Президента Леоніда Кучми, звинуваченого у вбивстві Георгія Гонгадзе, нездатності протягом трьох років довести свої звинувачення і знайти своїх отруйників. Президент, не годний захисти себе… Камо грядеши, Україно? В той же час, заради об’єктивності треба зазначити, що протягом свого Президентства з боку Віктора Ющенка були неодноразові спроби звернутися до історії, до святої Софії, до Володимира Великого, проте намагання знайти відповідь на питання «Хто ми?» обмежилася лише згадками у речах, промовах, зверненнях. Але зазвичай від них відгонює кон’юнктурщиною та поверховістю. Камо грядеши, Україно?