О навешивании ярлыков и праве на точку зрения

Автор: Василий Горелов, член украинской диаспоры в России

10.10.07 10:17

33137

О навешивании ярлыков и праве на точку зрения

Право мати свою власну думку з різних приводів - невід’ємне право вільної людини в вільній державі. Але сьогодні все більше фактів свідчать про те, що ті, хто тримається своїх власних особистих поглядів, не подібних до масових не тільки не користується повагою, але і іноді відчуває тиск. Людей, що висловлюють незвичайні, «альтернативні» думки, все частіше записують в «ображених на долю», а їхні думки вважають продиктованими комплексами та заздрою до більш успішних людей. Що чекає людину, яка, наприклад, скаже, що за декотрими показниками (наприклад, економічними, хоча, мабуть, і гуманітарними) УРСР була в кращому стані ніж сучасна Україна? Звичайно, звинувачення у тому, що він – ворог Незалежності, а ворогом став, тому що заздрить тим, хто досяг (на відміну від нього) успіху в нові часи. Подібні висновки будуються не після розмови з людиною та порозуміння її позиції, а відразу, автоматично. Це вже звичка: «Хто скаже про «совок» щось добре, той – «ображений». Всім байдуже, що думка ця була, мабуть, виключно патріотичного змісту. На сьогодні найбільш затишно відчувають себе люди «системні», тобто ті, світогляд яких не виходить за межи системи поглядів певної соціальної чи політичної групи. Група, зазвичай, має більш-менш однорідні набір поглядів на всі, більш-менш важливі проблеми навколишнього світу. Той, хто дозволяє собі вийти (хоча б в одичних випадках) у своїх думках за межі цієї системи поглядів заслуговує репутацію відступника і стає «ненадійним», а іноді, навіть, зрадником. Особливо така диференціація спостерігається сьогодні в політиці, де кожна постать є заручником позицій, що висловлює політична сила, до якої вона належить, а політичне поле розділене на ділянки, кожну з яких займає певний політичний табір (який зазвичай є прихильником одного з двох, всім відомих великих таборів) за яким не завжди видно позицію окремих особистостей. Останнім часом, ми спостерігаймо ще і порочну практику розділення політичних сил по кольорах. Найяскравішим підтвердженням цього факту є постійні розмови про те, до якого політичного табору приєднається Голова Верховної Ради IV скликання Володимир Литвин. Він розглядається не як політик, що має власні політичні і соціальні ініціативі, не як яскрава особистість (яких на сьогодні, взагалі кажучи, бракує), а як «золота акція» в боротьбі політичних важковаговиків. А між тим, його політичний досвід міг би стати прикладом прагматичної тверезої політики. Але вряд чи Литвин зможе вести свою самостійну політику у шостій Раді, яку вже ділять. Така політична «чітка системність» переходить до суспільства, яке стає здиференційованим ще більш жорстко, перетворюючись на два протилежних табори, кожний з яких не розглядає можливості компромісу. Табори встановлюють собі певні ознаки належності до себе, які, насправді, переважно є позицією по винятково неважливим питанням.. Після того це розділення ініціює своє неконтрольоване поглиблення і доходить до своєї абсурдної стадії. Якщо люди розчаровуються в корпоративних ідеалах табору чи бачать зраду цих ідеалів своїм керівництвом, вони автоматично починають підтримувати позицію протилежного табору. Внаслідок чого існує суспільство, кожен член котрого вже не є здатним виробляти свої власні позиції по комплексу питань навколишнього світу, а отже і зробити свій свідомий вибір, він голосує «проти», а не «за». Сьогодні ми бачимо в Україні небезпечну кількість людей, які не мають зрозумілої позиції з реальних питань. Вони стали заручниками політичної ігри певних політсил, і, отже, їхнього політичного пафосу. Як часто сьогодні серед народу виникають питання: «З ким ми: з Росією чи з НАТО?», «Чи має бути російська мова державною, чи ні?», «Якою має бути Україна: соборною державою чи федерацією?» та ін. Належність до одного з політичних таборів передбачає однозначну відповідь на кожне з них. Це - нав’язані народу, виключно неважливі питання, навіть обговорення яких не має сенсу. Вони – лише ознаки соціальної диференціації, створені штучно. Така соціальна і політична диференціація і «системність» особливо небезпечна під час будування державності, яке зараз триває в Україні, оскільки вона формує світогляд, який не відповідає ситуації і не здатний тверезо і прагматично вирішувати реальні питання, реагувати на вимоги часу. Здатність подібного роду людей йти на компроміс і досягати домовленості різко зменшується, внаслідок чого поглиблюється протистояння між таборами і в країні взагалі. Країна втрачає можливість нормального розвитку, який не може здійснюватися силами людей, в яких завжди спільні і завжди однозначні відповіді на всі питання, більш з яких штучно створюються з метою налаштування всіх членів табору на одну корпоративну позицію. Якщо переважна більшість народу починає постійно шукати відповіді на питання, наприклад «Росія чи НАТО», то і вся зовнішня політика країни досягає такого ж примітивізму, і впадає в ілюзію, що в України є тільки два шляхи: з Росією чи з НАТО, тобто фактично відмовляється від ідеї самостійності України... Найбільш правильним шляхом, імовірно, було б створення громад (зокрема, політичних партій) іншого типу, в яких кількість загальних корпоративних принципів була б дуже обмеженою і не виходила за межи здорового глузду, за межи того комплексу позицій, що необхідні для існування громади, і взагалі нації. Поступово такого типу суспільством має стати вся країна. Тільки в разі поваги права кожного на «свою правду», свою точку зору можна сподіватися на побудову вільного суспільства. Записування всіх «вільнодумців» в «ображених на долю» і приписування їм міфічної заздри приведе Україну або до повернення радянського ладу (тільки в умовах Незалежності), або взагалі до втрати державності. Українська історія знає безліч прикладів, коли боротьба різних соціально-політичних таборів приводила до національної катастрофи. Реальна перспектива опинялася поза межами світогляду подібних груп, точніше між ними, в площині компромісу. Але є в історії і інші приклади, коли шлях в майбутнє бачила людина, яка була по-справжньому самобутня і заздалегідь відкидала варіанти, що пропонувалися представниками різних тодішніх соціально-політичних течій. Таким чином, повага до особистої думки і відмова від вимог від людини бути обов’язково частиною певного ідеологічного табору є єдиним шляхом до побудови нормальної держави.