Диаспора = шизофрения?

Автор: Василий Горелов, член украинской диаспоры в России

20.09.07 08:37

27283

Все ж таки цікаво, в чому феномен діаспори… Ось живуть десь у світі українці, і буває так, що не мають ну зовсім нічого (навіть шкіл), крім своєї мови, якою, причому лише думають, а в роботі, розмовах із знайомими, та навіть іноді в родині, використають державну мову тієї країни, в якій вони мешкають (і це нормально). І лише у спілкуванні між собою (і то не завжди) переходять на свою, рідну… А потім дивишся на такого „діаспорянина” і розумієш, що він куди більш національно-свідомий, ніж хтось з-поміж тих, хто народився і виріс на Батьківщині. А, між тим, явище це закономірне… Здається, краще за всіх моральній стан тих, хто народився чи мешкає поза межами України визначив колишній представник української діаспори, тобто нас, відомий політик Роман Зварич: „культурна-психологічна шизофренія”. Точніше не скажеш. Діаспорна національна самоідентифікація – це і справді важка хвороба, від якої і вилікуватися не можна. Приховати симптоми – можливо, виховати себе так, щоб не згадувати про те генетичне українство – можливо, а ось вилікувати саму „інфекцію” – ніяк. Не може людина, з всіма своїми амбіціями, залізти у підсвідомість та і викинути звідти ту зернинку національності, яка не дає спокійно жити за принципами інтернаціоналізму, яка колись не дозволила сформувати „нову історичну спільноту – радянський народ”, яка іще раніше примусила людей почати відродження українства в 1917 році. Все це – одна маленька зернинка. І не може жодна сила у світі зробити з наших людей ані росіян, ані американців, ані канадців, ані австралійців. Залишаймося ми українцями і якось не забуваймо ані своєї мови, ані культури, ані національних моральних принципів (не всі, звичайно). Але, цікаво… Якщо ця зернинка національної свідомості є у діаспорян, то, однозначно, вона має бути і у українців в Україні. А якщо вона в них є, то чому ж стільки знаходиться людей так відверто не бажаючих розмовляти в Україні українською мовою, взагалі тих, хто ставиться до України (м’яко кажучи) не як до своєї єдиної Батьківщини? Чому в Києві на вулиці, в транспорті чути на 90 % російську мову, а як що не так, - відразу відбірний мат? Чому стільки людей досі сприймають українську мову як складний предмет в школі, якій тільки втомляє учнів. Та що там учнів, досі безліч громадян України переконані в тому, що навіть ті, хто розмовляє українською мовою, думають насправді російською, а розмовляючи „перекладають”, насилу підбираючи слова. А як же тоді села та невеликі міста, де ніхто нічого не „перекладає”, а люди вільно розмовляють українською мовою, мабуть за вашою логікою мешканці великих міст на це не спроможні принципово. А, головне, хочеться спитати цих „фахівців”, а чи ви ураховуєте нас, діаспору… Невже ви не вірите, що ми (принаймні, більшість з нас) також нічого ні на що не перекладаймо, хоча б тому, що коли думаєш українською, то далеко не всі українські слова можна „перекласти” на російську мову (більш того, іноді розмовляєш з росіянином і не можеш знайти потрібне російське слово щоб „перекласти” йому свою думку). Невже ви не вірите, що україномовність – це не обов’язково штучна повинність офіційних осіб. Але, здається, все ж таки вірите, але дуже не хочете цього визнати. Тому що не зазнали ви (і не дай Боже пережити ані вам, ані вашим дітям чи внукам) того що зазнали ми, втрату Батьківщини. Того, що зазнали колись Роман Зварич, Катерина Ющенко та велика безліч інших. Скільки ж їх, „наших” колишніх діаспорян, зараз там, по всій Україні, кому на велике щастя Бог допоміг зустрітися з своєю Батьківщиною, чи можливо їх перерахувати. Звичайно, нема ніякого питання, чому іноді діаспорна свідомість вище свідомості, власно, декотрих громадян України. Тут все зрозуміло. Людина, яка потрапляє в інше національне середовище завжди всіма силами намагається зберегти те, що визначає її національну ідентичність (чому? – питання для окремого дослідження), насамперед мову. А чим менш „носіїв” національної культури, таких як книжки, газети, фільми тощо, тим сильніше людина починає заглиблюватися в себе, активно захищаючи свій останній, та водночас головний, носій національної ідентичності – свідомість. Якщо ж навколо тебе і так багато чого українського: українська школа, інститут з українською мовою навчання, книжки, газети, радіо, то такий „захисній інстинкт” послаблюється. Для справедливості, звичайно, треба сказати, що ця свідома діаспора – це далеко не все українці поза межами України, це лише їх дуже невеликий відсоток. Куди більш тих, чия „національна зернинка” проявляється лише в тому що іноді людина думає „я-хохол”, але це вже зовсім інша тема. Але… Невже найбільш свідома частина світового українства – це „культурно-психологічні шизофреніки” (за Р. Зваричем)? Невже для того, щоб щиро любити Батьківщину і відчувати себе її часткою, треба обов’язково її втратити. Віриться, що ні, що ті, по-справжньому свідомі українці, яким пощастило жити на своїй Батьківщині, які без сумнівів в Україні є, зможуть передати свою національну свідомість всьому українському народові. А щодо діаспори, треба визнати, само слово „діаспора” для багатьох стало гірше за матюкне. Звичайно, ситуацію цю назвати нормальною ніяк не можна. Хоча причини такого негативного ставлення до діаспори певних українців, взагалі кажучи, зрозумілі. А загострена діаспорна свідомість буде завжди, як засіб захисту національної ідентичності. Та і була вона завжди. Хто може посперечатися з тим, що навіть Т. Г. Шевченка теоретично можна віднести до української діаспори? Хто знає чи написав би він свої безсмертні вірші про Велику Любов до України якби він не жив на чужині. Українська держава і українська нація мають бути нерозривно пов’язані між собою, бо це дві половини єдиного цілого, національно-культурного явища під назвою світове українство. Одне не існує без іншого, Державі під назвою Україна буде дуже складно без діаспори, а українська діаспора стане обезголовленою у відсутності своєї держави, свого центру. І складно порозуміти людей, які бачать загрозу для себе в діаспорі і ненавидять само це слово. Пошлість, яка присутня у висловленнях декотрих людей стосовно питань закордонного українства, імовірно, заслуговує серйозного самостійного обмірковування з обов’язковим урахуванням того факту, що діаспора – це спільнота людей що зазнали „культурно-психологічної шизофренії” через втрату Батьківщини.