Люстрация – разве не панацея?

Автор: Виктор Ткаченко, независимый журналист, Киев

13.09.07 16:20

269978

Уявіть собі, що ви в театрі на якійсь виставі. Епізод за епізодом, дія за дією, перманентна зміна декорацій — і емоції, емоції персонажів п’єси, які відтворюють на сцені талановиті, посередні й безталанні актори. Це вже як повезе якомусь із театрів... Отже, життя вирує, але яке життя? Звичайно, видумане драматургом. Хоча й не позбавлене певного сенсу, адже воно взяте з нашого реального життя. Так ми намагаємося вчитися на помилках, відтворюючи ретроспективно своє життя, щоб не повторювати їх у майбутньому чи навпаки, моделюючи своє майбутнє, врахувавши прорахунки в минулому. Й не тільки в театрі ми експериментуємо. Кіно, телебачення, радіо, література, образотворче мистецтво, музика і навіть інтернет слугують нам отим стрижнем нашого майбутнього життя. Від того як вдало чи невдало змоделюємо своє життя, залежитиме й успіх чи крах наших сподівань. А оскільки життя реальне далеко не завжди збігається з нашим уявним ідеалом, ми змушені нагадувати щоразу в різних за жанрами і напрямками творах яким чином і в якому напрямку йти до заздалегідь наміченої світлої мети та акцентувати свою увагу на помилках. Тільки такий шлях до кардинальних позитивних змін існує — іншого нема. Звідси й відомий крилатий вислів: “Життя — це театр, а ми в ньому актори!” Тож як зіграємо, так і будемо надалі жити-поживати й добра наживати... А тепер повернімось у реалії нашого життя. Життя в уже начебто незалежній Україні, про яку мріяли й боролися мільйони українців протягом століть. Але ж нічого не змінилося в нашому житті, хоч і нема вже, слава Богу, тієї імперії зла, яку так смертельно боявся ледь не весь світ і знав, як Совєтський Союз. Кілька “республік” цього знавіснілого “Союзу”, як і переважна більшість його сателітів (так звані “країни народної демократії”) пішли своїм шляхом, рішуче позбувшись нав’язаної силою залежності і вже багато чого позитивного досягли у своєму розвитку. А ми, вийшовши з “Союзу”, автоматично збилися на манівці, змінивши лише декорації. Як у театрі під час вистави. Оте кляте рабське єство як засіло, так і продовжує нами управляти... Отже, глухий кут, навіть, здавалося б, безвихідь. Де ж вихід із цього ганебного становища? Чи існує він? Існує, і він зовсім не новий. Про нього навіть геть усі знають, але чомусь далеко не всі використовують. Не використали й ми вчасно той чи не єдиний рятівний вихід, як наші колишні побратими по “Союзу”, які не злякалися болісної ломки в своїх суспільствах. Тільки не будемо вдаватися тут у причини нашого дивного небажання. Про них я якось уже згадував і не раз. То де ж він той вихід? Він у нашій тотальній... декомунізіції та жорсткій люстрації всього українського суспільства. Це єдиний універсальний шлях до нашого прогресивного розвитку, яким пішли країни колишньої совєтської Прибалтики та країни Центральної й Південної Європи. Хоча й там ще не все гаразд, тож лунають заклики до більш рішучих дій, бо вже підіймають голови комуністи в деяких країнах, приміром, здавалося б, у благополучній Чехії. А безцеремонне втручання Росії, яка так і не позбулася свого імперського нутра і намагається в будь-який спосіб відтворити статус-кво, навпаки, прискорює чи змушує пришвидшити процеси декомунізації та люстрації. Позачергові вибори надають нам ще один реальний шанс змінити своє непринадне становище на краще й підштовхнути суспільство до радикальніших змін. Полуда з очей наших людей потроху спадає і на Сході, і на Півдні України, де ще сильний і досить відчутний вплив колишніх вчорашніх. Прості люди вже побачили на практиці, як життя наше з приходом до влади біло-синіх “покращилося вже сьогодні”. Тож сподіваємось, що будуть голосувати вже не так, як раніше, якщо воліють змін реальних, а не віртуальних. Коаліція з комуністів, соціалістів та Партії регіонів — не випадковий збіг обставин, як дехто з нас тут уважає, а цілком закономірний і природний процес. Хто такі комуністи, тут усі знають, як і не забули, з кого утворилася партія соціалістів чи регіоналів. Вони з колишніх учорашніх комуністів, а як кажуть у народі: попав між ворони — по-воронячому й кряч. Сказано як зав’язано. Стереотипи живучі і кожен, хто не бажає зламати стару й давно віджилу систему соціально-політичного устрою суспільства, тримається до кінця й хапається навіть за кволу соломинку... Отже, сподівання на прихід до влади національно-демократичних сил вселяє надію на певні зміни в нашому житті. Майдан-2004 показав, що більшість людей вже давно стомилася від очікувань і чекають не на декоративні зміни, а на кардинальні. Той же Майдан і налякав колишніх вчорашніх, але, на жаль, так і не навчив нічому. І вже, здається, не навчить. А в таких безнадійних випадках потрібне негайне хірургічне втручання. На такий крок здатні лише національно-демократичні сили. Тож залишилося вже небагато часу. Не помилитися б у черговий раз...