Уничтожить оранжевый и бело-голубой мифы. Часть пятая. Александр Мороз

Автор: Валентин Лысенко, политолог

30.08.07 10:56

25220

Уничтожить оранжевый и бело-голубой мифы. Часть пятая. Александр Мороз

Метафора «політичної зради» як політична технологія узурпації влади… Вона - рясна, ірраціональна і життєздатна. Вона - об’єктивація спонтанності, інтуїції і творчості, в даному випадку, в межах контекстного мислення. Народилася вона не випадково. Вона стала продовженням гасла Майдану «Бандитам – тюрми!», корупційного скандалу, що об’єднаний словосполученням «любі друзі», чуток про гроші, що отримали соціалісти про зраду ідеалів Майдану звинуваченням "Нашої України" у зраді з боку Юлії Тимошенко, звинуваченням БЮТ у змові з ПР з боку НУ при голосуванні за закон про Кабмін в обмін на голосування тих за імперативний мандат для місцевих рад. Міф і метафора… Їх спорідненість очевидна. Метафору, перш за все, слід розуміти не як певний спосіб вербалізації думки, а як специфічний когнітивний акт, за допомогою якого зі знаного продукується невідоме, зі знайомого вибудовується незнайоме, зі старого твориться нове, а форма породжує зміст. Вона сповнена багатозначністю, проте спокушає спрощенням, визначається редукцією від складного до простого. Вона сміливо порушує всі принципи формальної логіки. Вона абсурдна, тому життєва. Раціоналізація веде до приниження метафоричного змісту, ставить питання щодо «буквальності» і, нарешті, знищує його. Смисл, що лежав на поверхні, зникає. Структурна криза суспільства… Раніше вона долалася завдяки визнанню вищості колективного над індивідуальним, свідомому регулюванню суспільних відносин (праві) і саморегулюванню (моралі). Політична культура, Право в Україні – це не що інше, як звернення до того, чого не було. На початку Незалежності, у владі, поряд зі старою номенклатурою, опинилися так звані інверсійні, винесені на хвилі загальнонаціонального підйому, політики: націонал-патріоти, випадкові люди і відверті шахраї. Згодом лише частка тих, що перетворилися на професійних політиків, залишилася при владі. У Владу, штовхаючи один одного ліктями, ринувся «бізнес», який, як правило, складався з тієї ж партноменклатури, що, на відміну від тої, яку витискували, спочатку заробляла гроші кримінальним чи напівкримінальним шляхом, і відвертий криміналітет – всі за депутатською недоторканністю… Інформаційне суспільство надиктовує свої, інші, правила гри. Нині архаїзація соціокультурного простору сягає неозорних розмірів. Створивши інформаційний привід, можна впливати на весь інформаційний простір, модифікувати суспільну свідомість у заданій площині. Питання лише у доступі до ЗМІ. Владні повноваження і великі гроші – ключ до укорінення будь-якої ідеї у суспільну свідомість і маніпуляції громадською думкою. «Чистота» і швидкість прищеплення тієї чи іншої думки широкому загалу залежить від використаного виверту, прийому, технології… Технологія «політичної зради» потребувала уособлення. Була запропонована багатошарова структура: «Верховна Рада», «СПУ», «Мороз». Так званих депутатів-перебіжчиків (на всіх рівнях: від ВР до райрад) ця технологія торкалася настільки, скільки компромату на них можна було б зібрати, адже таких в кожному з таборів достатньо. Образ шляхетного і чесного, толерантного і виваженого Олександра Мороза був найбільш привабливим за багатьма критеріями, але визначальним стала його конкурентоспроможність мислячого політика і особистий, глибоко занурений, неусвідомлений страх Віктора Андрійовича перед Сан Саничем. Олександр Мороз став жертвою міфу про політичну культуру і реалій унормованності стосунків у політиці, існуючих і уявних взаємин політиків поміж собою, а також відношення політиків до народу і особливостей спілкування з ним. Важливішим елементом політичної культури являється дотримання правил гри, особливо їх публічного представлення. Олександр Олександрович, не порушуючи їх в принципі, переступив головне – він не довів публічно, не представив на розсуд публіки, широкому загалу підвалини своїх політичних дій. Відмова від відкритої політики, елітарність мислення обернулася зарозумілою зверхністю. Втрата відчуття реальності, віра у власну призначення і надія на свою виключну продуктивність зіграли поганий жарт з Олександром Морозом. Спікер ВР і голова СПУ, попри всю свою політичну активність, виявився зовні пасивним. Тривалість перебування у політиці, відірваність від реалій життя сприяли тому, що Олександр Мороз припустився тієї прикрої помилки, якою миттєво скористалися опоненти, не залишивши йому жодного шансу для публічного виправдання. Врешті-решт його, досвідченого політика, просто переграли, взявши на озброєння гасла політичної зради, уособленням якої став він. Ні СПУ, ні її лідер не виявилися готовими протистояти агресивним технологіям. Олександру Морозу було не потрібно вчитися «тримати удар», адже він від природи – вольова, мужня людина. Політика стала сенсом його життя. Якщо і є смисл звинувачувати його в зраді, то не з причин, що ставлять йому завидливі, тобто не в бажанні «утриматися за крісло», а в зраді себе через політику. Він загубився в тенетах інтриг. Він вирішив, що партія – це він, а він – це партія (щоправда, в цьому є велика доля істини). І в противагу усвідомлення істини, він почав здавати позиції лідера, який переймається партією. На партійне будівництво почали впливати спонсори. Відсутність кадрового резерву відбилася в наповненні партії випадковими особами, в тому числі, якщо не ставити точний діагноз, психічно неврівноваженими на кшталт Василя Волги… За позначеною технологією Олександр Мороз, СПУ, попри прохідні відсотки, аж ніяк не повинні опинитися у стінах Верховної Ради. Вишуканий стратег, як це часто буває, виявився нездатним бачити суттєві деталі зблизька. Однак очікувати, що Олександр Мороз піде з політики, безглуздо. Якщо недругам Сан Санича все ж вдасться відправити Мороза на передчасний відпочинок, то, як на мене, слід очікувати на певний біографічний опус, який, на відміну «плівок Мельниченка», зробить переворот в українській політиці. Далі буде…