Виктор Ющенко. Обойти Владимира Великого, изменить историю

Автор: Виктор Верный, политолог, «Фундация Аналитической Мысли»

29.08.07 10:14

29945

Виктор Ющенко. Обойти Владимира Великого, изменить историю

Філософи говорять: неможливо передбачити наслідки людського вибору та вчинку. Розум є засобом усвідомлення відповідальності людини за свої вчинки і межі її втручання у природну динаміку природи і суспільства, у життя іншої людини і природи взагалі. Тим самим відповідальність стає первинною по відношенню до раціональності. Поряд, а то й, перед питаннями: «як?», «чому?», «через що?» ставиться питання «навіщо?». Меркантильна мета і залежна особистість… Така особистість апріорі не може стати історичною. Значення особистості визначається тим, яку місію вона на себе бере і відповідальністю за скоєне. Від політика національного масштабу вимагається наявність стратегічного бачення і політичної волі. Перше - цілковито відсутнє, а другого - вельми бракує Віктору Ющенку, а час, про що йому добре дали зрозуміти, - у нього спливає. Сьогодні, як ніколи, відчутно, що всі намагання здійснити політичну, соціальну, економічну і військову структуризацію суспільства, підпорядковані чужинним і неприроднім інтересам. Теми народовладдя, міфічних західних цінностей і ворожості до нас, українців, північного сусіда стали буденними гаслами більшості можновладних, але за визначенням нікчемних політиків. Розчарування в політиці і політика, коли у Владу прагнуть потрапити чи-то «Лаша тунбай», чи-то «Раша гудбай», стають ознакою сучасності. Андрій Данилко підтверджує діагноз невиліковності хвороби суспільства. Носієм свободи слова в Україні стає «свобода» чужинця Савіка Шустера. Месією – вважає себе Гарант, який українцям нічого не гарантує. Пародія перетворюється на гротеск, зрада - на несвіжі пелюшки. Мобілізацію електоральних мас покладають на проект «Український прорив», а соціально-передвиборчий популізм досягає вкрай небезпечної безвідповідальності. І все заради одного, що вкінці-кінців визнає сам Президент - проекту «Абсолютну владу Президенту!», оголосивши у День Незалежності про створення «Національної конституційної Ради» (попередньо відвадивши від намагання впровадження аналогічних конституційних заколотів, таких собі відсебеньок, Юлію Тимошенко). Україна в очікуванні «м’якого диктатора» під наглядом жорсткого і нещадного ляльковода, підпорядкованого такому ж безпринципному «директору лялькового театру», пробачте, - «раді директорів»… Щодня один і той самий порядок денний Віктора Ющенка, що знаходить своє наповнення у просуванні західних цінностей, порожніх і нескінченних декларацій про вступ України до Європейського Союзу, бидлячої жуйки про СОТ, а за великим рахунком, єдиної реалії - якнайскоріше стати членом НАТО. Час від часу активізується ГУАМ (блок країн: України, Молдови, Азербайджану і Грузії), що представляє інтереси США на території значущої частини пострадянського простору. Свого часу ГУУАМ (економічний союз Грузії, Узбекистану, України, Азербайджану й Молдови), який був створений в противагу СНД, швидко трансформується у військово-політично-економічний союз, але вже без Узбекистану. Останнім часом його творці схвильовані можливістю перетворення блоку на ГУА. Сьогодні ще вдається цьому протистояти, однак подальша доля участі Молдови у ГУАМ стає напряму пов’язаною з «питанням Косово». До речі, на відміну від решти трьох, що є зонами тривалих, сповнених сепаратизмом, територіальних конфліктів, Україну минає ця участь, поки що… Росія ініціює створення Шанхайської організації співробітництва (ШОС). До складу, окрім Росії й Китаю, входять Казахстан, Киргизія, Таджикистан і Узбекистан. ШОС не претендує на тісну інтеграцію своїх членів, проте готова збільшити свою потужність через включення до свого складу Індії, Ірану, Пакистану й Монголії. Про антинатовську коаліцію – трикутник Москва-Дейлі-Пекін - говорив ще колишній прем’єр-міністр Росії Євген Примаков під час операції НАТО в Югославії. Сьогодні Кремль найбільше цікавить інтеграція з Китаєм, котрий відстає за рівнем ВВП лише тільки від США, та Індією, що конкурує з економіками країн Євросоюзу, і з якою Росію, як спадкоємницю Радянської імперії, пов’язують давні дружні стосунки. Основною розмінною монетою постає російський газ. США зацікавлені у стратегічному стримуванні зростаючих економік Китаю, Індії та інших країн Азійсько-тихоокеанського регіону. Проблема енергодифіцитності цих економік напряму залежить від Росії. Відповідно у руках Росії всі важелі впливу на «партнерів по трикутнику». Основне завдання, що вирішують заокеанські стратеги, - аби неогеополітична стратегія Росії всупереч явній переможній ході втілювалася у конкретну антиросійську політику і зростання антиімперських настроїв на пострадянському просторі і в країнах ЄС. Фактично, з запропонованим призначенням Росії ворогом України, здійснено замах не стільки на близьку в культурному, мовному і етнічному смислі країну, а на творену протягом сторіч історичну приналежність росіян до нащадків Київської Русі, Русі Володимира Великого і Ярослава Мудрого. Щось на кшталт «родинної зради». Загалом нівелюється історична пам’ять. Подібна ситуація сприяє знищенню підвалин самоідентифікації і сприяє руйнуванню сприйняття загальнонаціонального дискурсу. А тут ще й поліетнічність Росії, яка сама по собі містить ризик етнічного конфлікту. З розпадом Радянського Союзу конфлікт визначення вийшов на перше місце. У Росії має місце тяжіння до «радянської самоідентифікації» щодо України, підкріплене значною українською діаспорою та наявністю великої кількості родинних російсько-українських зв’язків. Київ був і залишається ключем до Росії. Поза історією Київської Русі, без княгині Ольги, що серцем і душею обрала християнство за візантійським обрядом, і Хрестителя Русі князя Володимира, Росії загрожує криза самоідентифікації, духовно-психологічна і культурна мутація. За таких умов, на думку стратегів з Вашингтона (і тут їм слід віддати належне - вони мають рацію) завойовницька позиція «Золотої орди» стає основою приреченності і пассіонарна суїцидність Російської імперії незворотна. Відтак для вашингтонських яструбів основне завдання відірвати Україну від Росії, протиставити країни одну одній. Володимир Путін розуміє це, і перше, що робить, відновлюючи природну міць держави, – звертається до Православ’я і проголошує «ядерне православ’я». Володимиром Путіним, Кремлем покладено край поступливості Росії у відношеннях з США, ЄС і НАТО. Військово-політичні реалії сьогодення вказують, що Росія буде жорстко обстоювати свої економічні інтереси на зовнішніх ринках, активно реагувати на недружелюбне ставлення з боку колишніх союзних країн і максимально тиснути на них, вбачаючи в економічних важелях спосіб повернення державної величі. Не менш наполегливо на дипломатичному і недипломатичному рівнях будуть давити США і країни ЄС, щоразу фінансово підпираючи свої вимоги зобов’язаннями перших осіб держав пострадянського простору, в першу чергу, України у відстоюванні тільки власних, зовсім неукраїнських, інтересів. Нещодавно провідною політикою України проголошувалася «політика різновекторності», коли її впровадники, перші керівники держави, час від часу то вдало, то невдало приймали усілякі пози, в залежності, звідкіля вітер дме. Потім під загрозою «хижака з Півночі» нам нав’язували «західний вектор», аби з переляканим обличчям ми вдивлялися в очі звіра, задкували рачки до Заходу. Сьогодні знову ставлять питання удаваного вибору: «колоніальний статус чи європейський статус». А вибирати нічого не треба: ні Заходу, ні Сходу; ні Півночі, ні Півдня. Куди йти? Нікуди!!! Україна містить географічний центр Європи і повинна стати Центром Європи. Винятково вигідне географічне розташування робить країну ключовим субрегіоном, що з’єднує своїми транспортними коридорами Захід і Схід, Північ і Південь Євразійського континенту. А її історична обранність бути колискою православного слов’янства, стати старшою сестрою серед нащадків заснованої князем Володимиром великої Київської Русі, наділяє Україну провідницькою духовною місією. Українська земля пам’ятає одну з найвеличніших цивілізацій світу – трипільську цивілізацію, що існувала понад дві тисячі років; була колискою древніх аріїв; дивувала світ скіфською культурою; встояла під невпинною навалою в часи великого переселення народів; створила одну з найкультурніших християнських держав середньовічної Європи, де навіть ремісники і купці вміли читати і писати, коли деякі королі Західної Європи були просто неписьменні. Вона, не дивлячись на нищівне нашестя татаро-монголів, продовжувала залишатися цивілізаційною частиною континенту, українська старшина навчалася в кращих університетах Європи. Водночас, слід буди чесними перед історією і собою, – ніхто не зробив гіршого для України, ніж самі українці. Історія – життя соціуму, організму. Її змінити не можливо, адже історія – це те, що було, є і буде. Цивілізаційний вибір… Його зробив князь Володимир-Красне сонечко. В історії України були спроби цей вибір змінити, але таких масштабних... Люблінська унія 1569 року породжує об’єднану польсько-литовську державу – Річ Посполиту - з одним монархом, зовнішньою політикою, правом і монетою. До Польщі відходять: Підляшшя, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина, а Берестейщина і Пінщина залишаються у складі Литви. Римська церква і польська королівська влада намагаються залучити православних до свого табору. Окрім релігійних мотивів, йдеться про протистояння Московії. Ідея релігійної унії, як спроба об’єднання православ’я і католіцизму в одну церкву при збереженні православних обрядів, але за умов підпорядкування Папі Римському, знаходить свою підтримку на Берестейському соборі 1596 року. Однак більшість українців - проти Унії. У 1648 році спалахує повстання, що перетворюється на визвольну війну. Феномен Богдана Хмельницького – це відповідь на спробу зміни цивілізаційного вибору. Сьогодні ми є свідками спроби кардинальних змін цивілізаційного вибору. Вже сьогодні ми є свідками і масштабної деградації населення, що є не стільки результатом соціально-економічним у власному сенсі, скільки культурно-духовним, в основі якого лежить цивілізаційна дезорієнтація народу. Західний вектор України – це не вибір на користь того ж «протестантизму Європи», європейських цінностей, зокрема, свободи слова і верховенства права, чи кращого життя. Нам пропонується вибір не в ім’я України, а на користь Сполучених Штатів Америки – країни, нехай і наддержави, але тієї, що ніколи не була і не може стати духовним центром, адже є Центром інобуття. На відміну від Європи, що була і є одним із духовних центрів світу, вибір, який нам пропонує Віктор Ющенко, – це вибір в нікуди. Мета зміни цивілізованого вибору України задля руйнування Росії, що прагне відновити свою міць, зрозумілі як в Москві, так і в Києві. Зацікавленість США і ЄС в послабленні Росії через ситуацію в Україні очевидні. На Близькому і на Далекому Сході як недруги, так і друзі, також небайдужі до того, що відбувається в Україні. Всі переймаються тим, чи вдасться Росії віднайти свою ідентичність і морально-психологічну опору в Києві, у лоні Печерської лаври, у стінах Софійського собору (до речі, який, як багато-хто вважає, потрібно буде перехрещувати після використання того Віктором Ющенком), а Україні зайняти достойне місце в світі, не бути роздертою та пошматованою привнесеним ззовні сепаратизмом. Одне, може і кардинальне, але вельми цікаве питання щодо подолання більшості проблем у взаємовідносинах Росії і України, вирішенні внутрішньо- і зовнішньополітичних завдань і Москви, і Києва ставиться так: «Може саме час перейменувати Україну не в Малоросію, - в Київську Русь?» Далі буде…