Такой он, гомо сапиенс...

Автор: Юрко Стрелков-Серга

22.08.07 12:25

14006

Дивна ця істота — людина, що здатна на високе мистецтво, створення новітніх технологій, освоєння космосу і... заподіяння лиха та образи собі подібним. А стоїть за цим всім не менш дивовижна і таємнича річ — наша підсвідомість. Ніхто не знає, що в ній криється і як вона може проявити себе і покерувати кожним з нас у певних життєвих ситуаціях. Давні римляни, наприклад, навмисно напували своїх рабів вином, щоб подивитися, як вони себе поводитимуть, коли їхнє людське єство на якийсь час зникає, а на зовні виходить оте давнє, тваринне. Колись давно, наші пращури, прийшовши на ці землі після відходу криговика, щоб вижити в суворих умовах холодного клімату, мусіли зігрівати не лише свої оселі, але й самих себе. Коли не допомагали навіть запальні танці і теплі хутра тварин, в діло йшли п’янкі напої. За багато тисяч років таке «підігрівання» стало не лише необхідністю, але й народною традицією, без котрої не обходиться нині жодна родинна чи суспільна подія. А декотрі встигли навіть успадкувати генетичну схильність до вживання «міцного». Мені, мешканцю міста важко судити про всі тонкощі такого особливого дійства, як народне сільське весілля, з піснями, танцями, масовим гулянням, горілчаними ріками і горами страв, але загальна картина більш ніж зрозуміла. Все те свято умовно можна поділити на дві частини: «до» — коли оковита потрапила в організм і підняла людям настрій, і «після» — коли вона, досягши клітин мозку, затьмарила їхній розум. Давні українці славилися не тільки військовими перемогами, але й тим, що могли випити дуже багато хмілю, і навіть влаштовували між собою змагання, хто більше вип’є. Але шкоди одне одному при цьому не чинили, а лише веселилися. Тому, що в їхніх душах (читай — підсвідомості) не було зла, а панували лише щирість, добро і любов, котрі вони традиційно наслідували від своїх дідів, бабусь, батьків, матерів. Вони були вільні і горді люди, котрих об’єднувала спільна мова, віра та ідея, що власне і робило їх такими, і за це вони ладні були віддати своє життя. Формування підсвідомості людини починається з моменту її народження і триває практично до статевої зрілості. В цей період дитина дуже легковірна і сприймає на віру, майже не замислюючись, все, що говорять їй батьки, вчителі, або що вона бачить і чує навколо. Отже, що оточуватиме людину з дитинства, чим заповнить вона свою підсвідомість (читай — душу), плюс так звана «генетична пам’ять» — тим вона буде керуватися і так буде поводити себе в дорослому житті. Не дарма в народі кажуть: «хочеш знати, яка буде твоя дружина — подивись уважно на тещу». Ми можемо бачити це також на прикладі людей, навіть з вищою освітою, що геть не сприймають факту державності української мови або геноциду українців — бо їх так виховали і сформували ще змалечку; вони вже ніколи не зможуть змінитися. Але, принаймні, хай знають чому, і не перешкоджають своїми стереотипами дітям та онукам. Як на мене, слід було б прийняти Закон, що забороняв би різним політичним партіям залучати до своїх акцій дітей молодших за 18 років, як колись до цього віку оберігали молоде покоління від негативного впливу «дорослого мистецтва». Не правий був Енгельс, що «побут визначає свідомість», насправді «оточення визначає свідомість і формує підсвідомість». Можна бути бідною людиною, але високодуховною, і навпаки. Останнім часом українські жінки все частіше почали народжувати від іноземців, представників інших націй. Виявляється, що такі діти мають дуже нетривку підсвідомість, низькі творчі здібності, але велику схильність до наслідування. Іншими словами — вони будуть хитрими, спритними, але не надто розумними. Ось чому радянська влада, на відміну від Біблії, активно пропагувала міжнаціональні та міжрасові шлюби, прикриваючи це начебто фізично здоровим потомством — адже такими людьми можна було легко керувати і нав’язувати їм будь-яку ідею або ідеологію. Що знаходиться в наших душах, нам іноді важко розібратися самим. Ми, українці, депресована нація, котра вже триста років живе з прихованою образою на втрату своєї державності, національної церкви, занепад мови, чужомовне панування, до котрих додалися ще й сучасні матеріальні негаразди та провал помаранчевої надії. Ця образа після випитої чарки виходить назовні і перетворюється іноді у безконтрольну злість, що виливається як словами так і діями на безневинного «ближнього свого». Згадане весілля, що відбулося в одному з Вінницьких сіл (газета Вінниччина від 28 листопада 2006 року), де сп’янілі гості накоїли багато лиха, насправді подія не місцевого, а національного значення, адже подібних «героїв» і випадків останнім часом більшає як грибів після дощу, іноді навіть з трагічним фіналом. Хоча юридично вони винні у скоєному, але фактично — вони жертви свого дитинства, відношення батьків, вчителів, оточення, суржику, мату, цигарок, і всього, що скалічило колись їхні ніжні дитячі душі, не дало їм гармонійно розвинутися в руслі національного духу і культури. Кривдникам слід набратися мужності і щиро вибачитись перед ображеними, очистивши себе від ганьби, бо інакше вона житиме в них і переслідуватиме все життя. Від вирішення таких і багатьох подібних проблем, пов’язаних з горілкою, а тепер все частіше і з наркотиками, коли людська гідність опускається нижче припустимого рівня або зовсім зникає, залежить майбутня доля і життя не лише окремих людей, але і всієї України. На завершення так і хочеться сказати: «шануймося, бо ми того варті».