Мысли о Независимости

Автор: В. Горелов, член украинской диаспоры в России

22.08.07 12:20

15921

Незабаром День Незалежності, 16-та річниця створення нової української держави. З якими підсумками ми підходимо до цього рубежу. Що залишилося позаду. Що попереду? Чому ми взагалі навчилися на уроках минулого? Складні питання для будь-якої держави. Нам же з сьогоднішньою ситуацією зовсім складно знайти на них відповіді. Минулий серпень містив в собі надто багато подій: 15-річчя Незалежності, IV Всесвітній Форум Українців, 150-річчя народження Івана Франка. А на початку серпня була «розв’язана політична криза», підписали Універсал. Як незабаром стало видно, кризу не розв’язали, а лише приховали, проголосив до того ж на весь світ, що в Україні політики вміють домовлятися та сідати за «круглі столи». Але, загальновідомо, демократичні країни європейського зразка живуть не за Універсалами, а за законами, а політичні питання вирішують не на «круглих столах», а в парламенті. Але Україні вдалося не тільки пожити кілька місяців за Універсалом, а ще і відсвяткувати 15 років Незалежності. Як нам розповідає наша історія, Універсали, як правило, не є передвістям чогось доброго або позитивного для країни, навпаки, до їхнього з’явлення треба ставитися дуже обережно та сприймати його як сигнал, що в країні щось не так і ,що важливо, системно не так. Цей серпень, на відміну від минулого, осіяний надією на дострокові вибори. Чи буде ця надія марною, чи навпаки, покаже час, як він вже показав відсутність перспектив Універсалу (здається, показати її було головним історичним завданням п’ятої Ради, і воно його виконала). Можливо, це надія почати все спочатку. Українці довго жилі у парламентській республіці, де, як президент, так і суспільство відповідно ставилися до Парламенту та обирали його, і коли Україна потрапила у нову систему, сформовану політреформою, перша за рахунком Рада, обрана після запровадження реформи, з’явилася непрацездатною. Таким чином, дострокові вибори є справою подальшого існування українського парламентаризму, та й Української держави взагалі. Рада повинна відійти від системи роботи Президента з парламентом зразка Кучми та стати повноцінним політичним органом, в якому існують певні правіла, навчитися жити та працювати за новою системою. Звичайно, навчитися жити за цією системою повинно і суспільство, формуючі відповідне ставлення як до Верховної Ради взагалі, так і зокрема до її виборів. Новій політичній культурі має навчитися вся країна. Це єдиний шлях у випадку запровадження політичної реформи. Іншим шляхом є її скасування і повернення до президентської республіки. В такому випадку і варіанти долі Парламенту зовсім інші аж до можливості повернення до мажоритарної системи виборів. Одразу після виборів висловлювалася думка, що поза політпроцесом опинилися такі люди, без яких складно навіть уявити собі українську політику. Це – своєрідні живі символи стабільного українського парламентаризму та політики взагалі. Це – Юрій Костенко, Іван Плющ, Володимир Литвин та багато інших. Цей факт, можливо, став першим передвістям майбутньої кризи п’ятої Ради. Ті, хто пройшли до Ради, одразу зайнялися політичною боротьбою за правилами і без них, сформували за незвичними для демократичної держави принципами «антикризову» коаліцію та почали грати у війну між коаліцією та опозицією. Надія на дострокові вибори є, таким чином, одночасно надією на прохід до Ради старих представників українського парламентаризму, можливо, в новій якості Президент сказав на IV Форумі про нерозпуск Ради: «ми діяли за Конституцією, а не за емоціями», тобто за законом. Згадується фраза про боротьбу закону та справедливості… Ухід (віримо, тимчасовий) з політики тих самих «традиційних для української політики» постатей, взагалі кажучи, є досить зрозумілим. Революції та певний період часу після них не є кращим часом для людей, маючих великий досвід політичної роботи й боротьби. Їхня здобута здатність (та десь навіть схильність) до політичного компромісу, продиктована тим самим досвідом, під час революції сприймається як схильність до зради. На Майдані відбувалося протистояння, яке не передбачало компромісів. Народ був налаштований на перемогу, після якої прийде світле помаранчеве майбутнє, мало хто сприймав Майдан, як перший крок, після якого почнеться довгий складний шлях побудови цього майбутнього. Розчарування після Революції привело до зменшення рейтингу пропрезидентської партії «Наша Україна» під час парламентських виборів. Здається, воно було запрограмованим. Був і протилежний біло-блакитний табір, в якому вибори-2006 сприйняли як можливість реваншу. Вони всі, як помаранчеві, так і біло-блакитні не думали про необхідність компромісу, вони припускали лише варіант, в якому вони виглядатимуть переможцями. Їм була потрібна перемога, «одна на всєх, ми за ценой нє постоїм». Навіть якщо цією «ціною» стане рік розвитку України. Для таких політсил, як, наприклад, Блок Литвина не знайшлося місця. На жаль, цей період збігся з першим роком дії політреформи, сукупність цих факторів з’явилася несумісною. Виникла «системна помилка», щоб ліквідувати її потрібно перезавантаження системи. Нещодавно Литвин заявив, що він не визнаватиме вибори, якщо до Парламенту не пройде його блок. І він по-своєму правий бо наявність подібних сил у Парламенті, хай і з невеликими відсотками, є показником нормального розвитку парламентаризму в країні. Те, що під час святкування 16-ої річниці Незалежності країна опинилася у важкій ситуації само по собі не є трагедією, трагедією була б відсутність шляхів виходу з цієї ситуації, а сьогодні такі шляхи все ж є. Вони важкі, але вони є. Дострокові вибори є кроком на такому шляху. Помаранчева Революція стала для української цивілізації кроком на наступний рівень розвитку, східцем на новий майданчик. Під час протистояння на Майдані ми бачили лише вузький шматочок цього майданчику, який здався вартим, щоб за нього боротися, а коли зійшли на нього, то порозуміли, як багато цей новий рівень від нас вимагає. Чи нівельована зараз перемога Помаранчевої Революції? Звичайно, ні. Її ніхто і нічого ніколи не зможе нівелювати, вона безцінна. Ті невдачі протягом цих двох років можливо булі потрібні щоб ще раз порозуміти: хто ми і як ми маємо жити далі. Здається, знову, звідкись з підсвідомості дає про себе знати бажання бачити когось, хто поведе нас у світле майбутнє, провідника, який поведе за собою народ «на тихі води, на ясні зорі». Що це: рудимент менталітету, втомність від політичних суперечок чи реальна потреба? І те, і друге, і трете. І він, імовірно, прийде, бо навіть у парламентській республіці роль особистості в історії не зменшується. Може, він вже серед нас. Але, ми не повинні сподіватися на прихід доброго «батька», який все розв’яже без нас, наша надія повинна бути насамперед пов’язана з нами самими. Не треба сподіватися на всесильне керівництво, яке можна звинувачувати у всіх невдачах. Не треба чекати з надією завтрашнього дня, а треба робити все, що можеш вже сьогодні, бо завтра починається вже сьогодні. Українство, що пройшло свій історичний протягом кількох тисячоліть не зупинилося у своєму розвитку, воно лише проходить важкий шлях само порозуміння. І, якщо те, що зараз трапиться, і називають кризою, то це – криза напередодні великих проривів, великого розквіту українства, якого ще ніколи не бачило людство. Віриться, під час святкування свого 20-річчя ми будемо згадувати сьогоднішній час як жахливий сон, і водночас з іронією. Слава Україні!