Республиканцы и демократы по-украински

Автор: Василий Горелов, член украинской диаспоры в России

29.06.07 13:09

14062

На запитання, що зараз робиться в Україні є тільки одна відповідь: починається «з нуля» формування партійної системи, якої в Україні ніколи не було. І зараз її ще немає. Зрозуміло, політична криза є закономірним наслідком того політичного розміну, яким було запровадження політичної реформи. Україна не готова до повноцінної парламентської системи влади, яку пропонують стандарти західної демократії. Це факт, з якого треба починати розмову та можливий пошук шляхів виходу з кризи, яка, напевне, є кризою системною. Справа тут не тільки у відсутності стабільної партійної системи, існує ще багато факторів, які поки що не дають Україні змоги бути парламентською республікою. Тут і дуже мала кількість політичних груп, які мають конкретні політичні орієнтири та численне коло виборців, і принцип, коли партія складається навколо однієї людини, яка своїми особистими поглядами заміняє програму, і погана орієнтованість електорату. Щоб створити нормальну партію, яка хоч би колись мала можливість пройти до Верховної Ради і не знищити цю Раду своєю присутністю , треба визначитися відносно деяких питань. По-перше - яку частину населення партія представлятиме, по-друге - які принципи розвитку економіки вона пропонуватиме, по-третє - з якими іншими партіями буде співпрацювати, тобто розглянути варіанти можливого партнерства. А як сьогоднішні політичні партії України формують свої програми? По-перше - яку частину України партія представлятиме, по-друге - яку крайність гуманітарної та економічної політики вона підтримуватиме, по-третє - хто буде її ворогами. Є в сучасній українській партійній системі «професійні опозиціонери», є також ті, хто постійно хоче будь-кого з будь-ким «об’єднати». А потім всі сідають за «круглі столи» та думають, «як далі жити». Важко сказати, чому, коли Україну вирішили перетворити у парламентську республіку зразка західної демократії, ніхто якось не подивився, як взагалі в демократичних країнах влаштована партійна система. Адже хлопчик, який йде у перший клас школи, навчається принципам розв’язування рівнянь та нерівностей, а не просто переписує у «старших товаришів». А погляд на найстаріші демократії (наприклад Велику Британію або Сполучені Штати) показує наявність двох основних партій, історія яких нараховує дуже багато років. І партії ці пропонують принципово різні підходи до розвитку насамперед економіки. Кожна партія керує країною через сформований уряд обмежену кількість часу, а потім народ звичайно вибирає протилежну партію. Таким чином коли правління однієї партій через її довгу присутність у владі дає «надмірні» результати, до влади приходить інша партія, правління якої стабілізує стан у державі. Своєрідний політичний маятник. Зрозуміло, партії не займаються дискусіями про «другу державну мову» та не представляють окремі частини країни. І, звичайно, депутати не переходять з однієї фракції парламенту до іншої. Гарний приклад цього принципу партбудівництва – Сполученні Штати. Там політичну боротьбу ведуть дві партії: республіканська та демократична. Відмінність між ними - у баченні економічної політики. Республіканці вважають кращою модель, коли кожна людина працює і отримує індивідуальний прибуток від своєї праці, адже індивідуальний труд іноді більш продуктивний, ніж колективний. Їх підтримують відповідно налаштовані виборці, індивідуалісти. Демократи виступають за рівномірний розподіл продуктів праці між всіма учасниками процесу. Своєрідні колективісти. Іноді такий принцип називають «відняти та поділити», але це, імовірно, вже крайність.. Після кількох років перебування у владі республіканців соціальна нерівність зростає, і найменш заможні частини населення приводять до влади демократів, які цю нерівність зменшують. Обидві партії використають для своїх цілей економічні засобі, такі, наприклад, як податкова система. Засновані на принципах федералізму США не є, можливо, прикладом для України, і США – не парламентська республіка. Але Велика Британія також має подібну партійну систему. Тільки партії там: консервативна та лейбористська. До того ж Британія є саме парламентською республікою. Існує такий розділ політичних сил і в декотрих країнах Європи. На думку відомого громадського діяча української діаспори в Росії С.Г.Паняка, сьогодні в Україні існують своєрідні зачатки двопартійної системи, де «республіканський» фланг займають Партія Регіонів Януковича та «Наша Україна», фактично, на чолі з Ющенком; протилежний фланг належить БЮТ. Таким чином Янукович ближче до Ющенка ніж Тимошенко. Тут згадується, що нещодавно Борис Нємцов, який займав певний час посаду радника Президента, назвав призначення Тимошенко прем’єром після Революції головною помилкою Ющенка та вказав на проблеми економіки, що виникли після цього призначення. Але, незважаючи на ці роздуми, навряд чи можна сказати, що в Україні є партійна система. Навіть БЮТ, «Наша Україна», та ПР є лише прообразами стабільних політичних сил. Тому безліч причин. Це - і конкретні регіони підтримки кожної партіі(хоч сьогодні можна казати про можливий вихід БЮТ у регіони на Сході), і занадто велика роль, яку грає обличчя лідера партії, на відміну від партійної програми, і далека від досконалості спроможність домовлятися. Та і такої ворожості між партіями немає в розвинених країнах. Виборці, тим часом, скоріше голосують за людину, а не за партію. А вряди-годи голосують просто за своїх земляків. Іншою проблемою процесу партбудівництва в Україні є наявність великої кількості маленьких партій, сформованих під конкретного лідера. Іноді складається враження, що деякі політики не вважають себе політиками, якщо не мають своєї власної партії. Це створює труднощі для виборця, який не може розібратися серед такої безлічі партій. Серед несправедливостей виборчого процесу, можливо, варто виділити невибрання до п’ятої Ради Володимира Литвина, який зарекомендував себе як достойний керівник Парламенту і як (його власні слова) «патріот Ради».Коли він у складі блоку „ЗаЄдУ” був обраний до Ради і став її керівником, та Рада (четвертого скликання) все ж була реальним органом влади, на відміну від п’ятої Ради. Висновки робіть самостійно. Але не можна, імовірно, бездумно «об’єднувати» все що бачиш коло себе, в різні «блоки». Таким чином, республіка у нас тепер парламентська, а партійна система - на самому початку свого розвитку. Виникає питання, чи є взагалі вихід з сьогоднішньої системної кризи. Здається, є два варіанта, але обидва - дуже важкі. Перший – побудувати партійну систему. Це дуже складний шлях, на якому нас чекає ще багато криз, можливо більш жорстких (і навіть жорстоких), ніж у 2006–2007 роках. Невідомо, скільки Рад буде ще розпущено, а скільки так і не почнуть працювати. Можливо, ще не раз виникне потреба переносити політичний процес з ВРУ до різних «круглих столів». Другий шлях – скасування політреформи, правові підстави для цього є. Але для цього необхідна політична воля всіх учасників політпроцесу. Необхідно розуміти, що політреформа вже дала свої результати, якими користуються окремі політичні сили. Звичайно, ці сили будуть триматися зубами за політреформу як за «інструмент» політичної боротьби. Тільки спільне розуміння того, що рішення, прийняті на рубежі 2004–2005 років, булі квапливими і політично неякісними, дасть можливість для скасування політреформи. Таким чином, обидва шляхи виходу з системної кризи є дуже важким історичним іспитом для України, а головне – тестом на спроможність політиків домовлятися заради нашої України.