Партия регионов заражена «вирусом украинства»

Автор: Игорь Кириченко, педагог, предприниматель, депутат горсовета от БЮТ (Киевская обл.)

06.06.07 11:12

49672

Партия регионов заражена «вирусом украинства»

Країна поділилась на два табори, причому позиції протиборчих сторін виглядають досить контрастно. Часто вони відрізняються настільки сильно, що інколи представники сторін не розуміють один одного так, неначе розмовляють на різних мовах. По-суті, так воно і є. Тверде переконання,що хтось або щось є кращим або гіршим – це егоїзм (Віілма) Тут мимоволі згадується легенда про Вавілонську вежу, коли Бог зупинив будівництво людської гордовитої зверхності тим, що люди перестали розуміти один одного. Легенда говорить, що так з’явились різні мови. Дивлячись на процес встановлення в нашій країні двомовного середовища, коли дехто принципово не хоче вживати мову інакодумців, легенді можна вірити. З-поміж різноманіття ідей і позицій виразно виділяються два світогляди, які уособлюють у собі дві форми самосвідомості. Закон парності вступає в силу. Це свідчить про те, що почався природний процес еволюції суспільства. Інша, негативна сторона цього процесу - загроза, що сили протистояння наберуть такої напруги, що може початися і процес негативний – розбрат, а за ним – ненависть, насилля, деградація. Працює система приблизно за такою схемою: з усього спектру в суспільстві визрівають дві протилежні позиції, які спочатку не помічають одна одну. По мірі оформлення ідей, приєднання до них інших, близьких за поглядами, набуття ними потужності, вони все більше вирізняються в дві найдієздатніші. Потім вони, через конкурентну боротьбу, виробляють оптимальний шлях взаємодії. Щоб система зберігала життєздатність, сторони на глибоких рівнях, в своїй основі, мають зберігати почуття єдності. Якщо внутрішнє почуття єдності не зберігається, спільність розпадається. До речі, за такою ж схемою будуть розвиватись відносини на всій нашій планеті, бо це найоптимальніший, якщо не єдиний можливий шлях розвитку суспільств. В різних країнах каталізатором єдності виступають різні чинники. Інколи – державотворча ідея справедливості і рівності, інколи – релігія, інколи – почуття патріотизму тощо. Найкраще, коли всі ці фактори присутні, але почуття єдності – умова необхідна у будь-якому разі. І в нас вона поки що зберігається, не дивлячись на поверхневі протиріччя, які можуть набирати навіть форми громадянських конфліктів. Так працюють закони життя. Здоровий глузд мав би підказувати діяти за ними, але законів, заповіданих людству, сьогодні мало хто дотримується з різних причин, хоч біблійні попередження багато хто ще пам’ятає: «З причини недотримання законів в людях любов охолоне». І тут, звичайно ж, маються на увазі не закони, створені урядами. Мова йде про ті норми, правила та заповіді, які покликані допомагати людству виживати та розвиватись. Натомість політики сьогодні вимагають від нас, хоч і не зовсім впевнено, до останньої букви дотримуватись кодексу законів урядів, не беручи до уваги те, що закони, написані людиною для людей досконалими не були ніколи. І ніколи такими не будуть - такі закони не зможуть до кінця врегулювати всіх аспектів життя людей в суспільстві, що швидко розвивається. Крім того, є очевидним, що як законодавчі, так і виконавчі органи влади, піддаючись впливу, здатні захищати ту чи іншу сторону, керуючись вузькими сьогоденними партійними чи корпоративними інтересами. Слід нагадати, що закони організації життя приходять до суспільств, як правило, завдяки насильницьким діям особи, чи невеликої групи людей, котрим внаслідок багатьох чинників відкривається нова інформація у вигляді стислих форм (норм, правил, заповідей). Така інформація вимагає, по-перше, рішуче відмовитись від старих норм і правил, по-друге, приймати до беззастережного виконання нові правила всіма членами співтовариства свідомо, або під страхом відповідних покарань. При цьому, якщо значна частина суспільства нові норми добровільно не сприймає, то вона або вимушено підкоряється, або підлягає ізоляції та знищенню як внаслідок природних, часових чинників, так і насильницького «перевиховання». Так відбувалось від заповідей Мойсея до новітніх конституцій. Але якщо в процесі трансформацій суспільств об’єднавчі чинники не спрацьовували, то «царства, що в собі ворогували», розпадались, або ставали легкою здобиччю краще організованих сусідів в тому випадку, коли почуття ворожості між членами суспільства перемагало почуття єдності. Якщо почати з відцентрових процесів, то що заважає призовам до взаєморозуміння ? Серед найголовніших у нас наступні. По-перше, політикам вигідно використовувати потенціал напруги протистояння в суспільстві, тому що їхній непрофесіоналізм не дозволяє задіювати для успіху більш тонкі чинники - такі, наприклад, як всебічна турбота про репутацію тощо. Та й суспільством такі політичні засоби поки ще не витребувані. По-друге, ми й самі сподіваємось, що з часом все влаштується, а дехто думає, що і влаштовувати нічого – немає потреби враховувати позиції іншої сторони. Ті, хто домагалися олімпу, думали, що варто лише захопити владу – і з їх новими «геніальними ідеями» весь народ як один погодиться, стане у фарватер, і слухняно, як і колись, буде класти цеглинку за цеглинкою в будівництво нового дому за вказаним планом. Раніше це спрацьовувало. Сьогодні, як виявилось, народ України має власну думку і, на диво, дуже стійку. Влада ж до неї не готова, але вже не може не зважати на волю народу, як з однієї, так і з іншої сторони. Як на мій погляд, сучасне політичне протистояння і є пошуком компромісів між інтересами ВСІХ, а не трагедією, як це намагаються показати ті, хто втрачає сьогодні, в першу чергу, матеріальні цінності. А вони не малі і втрачаються безповоротно – звідти і безпорадний відчай, а від того і безкомпромісність позиції у декого. Процес взаєморозуміння та єднання не може відбуватись безконфліктно, хоча, здавалося б, нові реалії, нові умови співжиття, такі засоби, як, Інтернет, інші ЗМІ, повинні були б і без особливого втручання магнетизувати ноосферу, допомагати викристалізовувати спільну життєву ідею та формувати схожість інтересів народів, а отже, згладжувати егоїстичні протидії і прагнення. Та й прогнози щодо майбутньої єдності людства неначе і починають справджуватися, якщо зважати на Європу, яка хоч і демонструє подекуди певні протиріччя, але водночас все більше єднається. І, що цікаво, абсолютно не нівелюючи при цьому національних особливостей. Проте в нашій країні поки що соціальні позиції часто виявляють непримиренність, не знаходять взаєморозуміння. Чому ? Все просто – це комусь потрібно. Кому конкретно? А хто, наприклад, найбільш зацікавлений сьогодні в слабкості нашої держави ? Кому вигідно підтримати, «углубіть і расширіть» розлом «схід-захід» в нашій країні? Хто акцентує сьогодні увагу на «трагічності» нинішнього протистояння, хоча прості люди від цього лише виграли – хто від участі у платних демонстраціях, а хто від популістських підвищень пенсій та зарплат тощо. Хто недавно віщав з трибуни, що «все це не іграшки» ? Кому вигідно стримувати нашу інтеграцію в європейську безпеку і стабільність ? Ці питання - не риторичні, і відповіді на них лежать на поверхні, а не бачить їх лише той, хто не хоче дивитись. Часто запитують: «Як знайти спільну мову для мирного співіснування ? З якої спільної ідеї почати ?» Приблизно так звучить запитання тих, хто шукає конструктивізму, або не шукає нічого, а лише турбується про збереження своїх фінансів, владних повноважень чи посад. А вони, як відомо, потребують тиші й спокою. Останні події продемонстрували, що всі ці проблеми виявляють схильність до саморегуляції. Адже ж не на ґрунті міжнаціонального розбрату будується наше сьогоднішнє політичне протистояння, хоча неозброєним оком помітні намагання олігархічного клану «схід» використовувати проросійські настрої жителів східної України, тоді як насправді він дуже не зацікавлений в приході російських інвесторів, які конкурували б з компаніями Донбасу. Натомість, як президент так і опозиція, декларуючи західну інтеграцію, зацікавлені, як ніколи, в російських капіталах, які послабили б фінансову могутність східних олігархів. І російські інвестори, не забаряться прийти, як тільки з’явиться можливість чесної і відкритої конкуренції ВСІХ компаній в розвинутому східнму регіоні, який сьогодні не зацікавлений в відкритих і чесних приватизаційних конкурсах і аукціонах - ще достатньо там сьогодні і землі і підприємств, які можна було б придбати дешево і використати у власних цілях. Крім тактичних, є, звичайно й стратегічні моменти, які можна задіювати для об’єднання країни Серед усього спектру стратегічних питань ще недостатньо уваги приділяється вихованню почуття патріотизму – справи, без якої доля держави завжди буде залишатись сумнівною. Ніякі покарання, умовляння, призови, закони не дозволяють досягти такого рівня самовідданості служіння державі, як почуття патріотизму. При цьому, на мій погляд, статус мови в цьому випадку набуває унікальної властивості. Він, як в жодній державі до цього часу, не грав такої значної ролі у вихованні патріотичності громадян. При цьому, безперечно, цей статус не повинен нести потенційної загрози російській, чи будь-якій іншій національній культурі. І, на щастя, так поки що і відбувається, а проблема з російською мовою, на якій акцентувались лозунги минулих виборів – то, безперечно, лише тактичні прийоми грубої політики. Я тут не розглядаю варіанту, який передбачає використання мовної напруги шляхом підживлення нею можливості втрати незалежності. Зрештою, всі політики, які будували передвиборчі компанії на «мовних засадах», сьогодні дружно «забули» про свої передвиборчі обіцянки ввести російську мову «другою національною» після своєї перемоги. А що почуття поваги до українства здатне до самореалізації, самодостатності і є природнім, доводить те, як швидко ним захоплюються лідери російськомовних і російсько-культурних громад і регіонів України після їх залучення до державної служби, політики чи просто участі в громадському житті навіть невисокого рівня. Проте сьогодні Україні все ще не вистачає того, що зберігає згуртованість суспільства за часів криз: незаперечної національної ідентичності. Країна все ще розділяється на Захід, що прагне євроінтеграції, проросійський Схід і «космополітичний Центр». Незалежність 1991 року і помаранчева революція-2004 стали основою ідентичності, необхідної для єдності, але подальша робота в цьому напрямку життєво необхідна Україні. Проте і тут явно проглядаються елементи саморегуляції. Наприклад, очевидно, що країна отримала значний виграш від масового залучення східних регіонів до політичного життя і управління в Україні. В результаті цього процесу ціла когорта російсько-культурних політиків була «інфікована» українством і понесла нову культуру в регіони, часто навіть не підозрюючи цього. Дуже показовим, наприклад, було недавнє роз’яснення Тараса Чорновола про те, наскільки лідер його партії останнім часом долучився до української культури і збагатився нею. І роль «зрадників», як часто несправедливо називають членів ПР Чорновола та Анну Герман, для розвитку українства не можна недооцінити. Все це не може минати безслідно. І не минає, якщо дивитись на сьогоднішні безкровні тенденції розв’язання політичної кризи.