Состоится ли Украина?

Автор: Виктор Ткаченко (Киев), журналист, кандидат исторических наук

05.03.07 19:45

41200

Чи відбудеться Україна як держава самодостатня? Питання аж ніяк не риторичне. Адже ситуація, яка складається навколо України, поки що явно не на нашу користь. Тобто реально існує й досі небезпека реваншу ворожих сил, що засіли зсередини, та активно підтримуються й заохочуються північним сусідом. А ззовні йде запекла “війна” — як економічна, так і відкрита інформаційна, — проти нашої молодої держави, проти одного з найдавніших автохтонних народів на теренах Європи. І це проти народу, який принаймні з п’ятого сторіччя нашої ери вже зайняв, здавалося б, назавжди свою історичну нішу в світі. І не важливо тепер, як він тоді називався, а дещо пізніше, коли утворив власну державу — Київську Русь — став називати себе руським. І з писемних та археологічних джерел нам неспростовно відомо про його існування. Він уже давно і с т о р и ч н о зафіксований. Проте завжди він наражався на реальну небезпеку свого зникнення. Отже, як і кілька сот років тому, сьогодні знов поставлено на кін долю всього народу — його древню мову, його унікальну культуру, його звичаї, його давні багатющі традиції, а головне, його вистраждану великою кров’ю Україну. Українську Україну. Ту Україну, яка відродилася було назавжди після нечуваної Руїни, викликаної монгольською тотальною навалою і на місці якої постала молода Козацька держава зі своєю найдемократичнішою Конституцією в тодішньому світі, що ввійшла в історію як Конституція Пилипа Орлика... Ту Україну, до якої змушені знов іти віками після того, як сусідня Росія нахабно й підступно накинула ярмо поневолювачів, мільйони й мільйони етнічних українців, що народжувалися й жили, що гинули в боротьбі або зникали безславно, асимільовані різними окупантами, або помирали мученицькою смертю від штучного голоду на цій благодатній родючій землі. Отож почнемо з короткої історичної довідки про наш древній народ український, доля якого була безпосередньо пов’язана з історичними й колись надзвичайно могутніми та вельми грізними а н т а м и і с к л а в и н а м и — дещо загадковими народами, що існували на мапі ранньосередньовічної Європи. Про антів і склавинів достеменно багато дізнаємося як з писемних джерел, так і археологічних. Натомість суперечливість свідчень про ці споріднені народи ще й досі викликає гарячі дискусії в авторитетних наукових колах. Тож проаналізуємо хоча б стисло свідчення про них. Перші відомості про антів і склавинів оприлюднені у праці візантійського історика Прокопія Кесарійського “Війна з готами”, який жив і творив у VI сторіччі. Заслуговує на увагу інформація про антів і склавинів Агафія Мірінейського — сучасника й продовжувача Прокопія. Менандр Протиктор — продовжувач Агафія, у своїй “Історії...” також не з власної примхи згадує слов’ян — праукраїнців. Особливо цікавий для нас, істориків, Феофілакт Самокатта своєю “Історією”, хоча його дані про антів є, власне, ретроспекція, адже він жив і писав свою працю вже у VII ст. Тож цей історик брав відомості про антів з інших рук, проте ці свідчення також варті уваги, бо викликають довіру. Тут наведено навіть уперше слов’янські імена антських вождів. Існують і інші численні писемні джерела, що ретроспективно надають матеріали про цей загадковий слов’янський народ, що примусив поважних ранньосередньовічних істориків заговорити про себе. Та чи не найважливіший документ під назвою “Гетика” належить готському (германському) історику Йордану — безпосередньому сучасникові Прокопія Кесарійського. Його свідчення узгоджуються часто-густо з відомостями Прокопія, хоча в “Гетиці” міститься багато неточностей, помилок і навіть недоречностей. Пояснити це можна тим, що Йордан був звичайнісіньким дилетантом, хоча дуже ерудованим і начитаним у сфері античної літератури. Разом з тим вона цінна хоча б тим, що там використані хроніки готських істориків Касіодора та Аблавія, які, на жаль, до нас не дійшли. Здавалося, щось мало б бути і в слов’янських писемних пам’ятках, та ніде про антів чи склавинів там не згадується, як не дивно. Але ж ми знаємо, що наші книжники-хроністи, як і їхні хазяї — києворуські князі, не могли не знати про них. Просто вони вживали інші етноніми. З археологічних джерел нам також багато відомо про слов’янські потужні праукраїнські об’єднання антів і склавинів. На основі аналізу писемних свідчень видатний український історик Михайло Грушевський висунув припущення, що предками українців можна вважати наддніпрянське об’єднання східних слов’ян, відоме середньовічним авторам VI сторіччя під іменем антів. Схожу позицію займав і інший видатний український історик та археолог Михайло Брайчевський, який пов’язував долю нашого народу з носіями так званої черняхівської культури — у свою чергу ровесниці Візантійської імперії з центром у Константинополі, утвореної після розпаду колись могутньої Римської імперії. У світлі новітніх археологічних досліджень ця гіпотеза вже значно уточнена й розширена. Якщо це припущення вірне, то, згідно сучасних археологічних даних, ще не відомих у часи М.Грушевського, витоки предків українців слід шукати не тільки в старожитностях Подніпров’я, залишених антами, але й на території Верхнього Подністров’я і Волині, залишених склавинами. Зі зникненням антів з історичної мапи середньовічної Європи в результаті кровопролитних аваро-антських воєн, на їхню територію частково проникають склавини. І вже у VIII-X ст. літописні слов’яни Правобережжя Дніпра органічно вписуються в ареал склавинів, а плем’я сіверян виникає на змішаній склавино-антській основі. Тож як там не було б, а анти й склавини ще в V-VII сторіччях зумовили зародження великої й потужної етнокультурної спільноти, яка на кінцевому етапі свого розвитку стає ядром українського народу... І от у кінці двадцятого сторіччя, як Фенікс із попелу, знов постала відроджена на новітній історичній мапі Європи молода держава Україна. Одначе не встигла ще зміцніти як слід, її знов почали розхитувати з різних боків наші недруги — що окопалися всередині у вигляді надзвичайно потужної “п’ятої колони” Росії, а також знаходяться під боком зовні, тобто за північними кордонами України. Куди не кинеш оком — і в середовищі більшості нашого парламенту, і в кабміні, і в значній кількості місцевих владних та виконавчих осередків на Північному Сході та Півдні України — скрізь укоренилися зайди (як чортополох!) або з російськими прізвищами, або єврейськими разом з денаціоналізованими елементами — манкуртами та яничарами. Тільки в українському парламенті 66% неукраїнців!.. Прийняття антинародного Закону про Кабмін України, ревізія Конституції України, зовсім не безневинні спекуляції на болючому мовному питанні, на стратегічному виборі зовнішньополітичного вектора поступу України — ось лише неповний перелік тих найболючіших проблем, що постають перед нами впродовж перших п’ятнадцяти років існування України як держави. “Хто кого?” — руба постає питання. Все залежить від консолідації національно-демократичних сил, які на сьогодні поки що розпорошені й ослаблені. А відомо ж бо, що гуртом і чорта побореш. ...Прийшла пора збирати каміння. І перший поки що малопомітний ужинок цього дійства вже на поверхні нашого сьогодення. Нарешті де-юре і де-факто об’єднала свої зусилля опозиція — парламентські фракції БЮТ і “Нашої України”. Об’єднуються національно-патріотичні сили й поза парламентом. Не за горами й випробування на міцність. Отже, чи вистачить у них достатньо мужності й сил у протиборстві з не менш потужними темними силами? Ось тут питання...