Борьба украинцев за свободу. Размышления на тему

Автор: Игорь Кириченко, депутат горсовета от БЮТ, учасnник движения "Новая политика", предприниматель (Киевская обл.)

22.02.07 14:14

58735

Борьба украинцев за свободу. Размышления на тему

Майже всі автори що друкуються останнім часом з обох боків барикад щодо українства в “Заметках” мають рацію. Кожен має право на вмсування власної точки зору. Хотілось би запропонувати дещо, думаю, неочікуваний ракурс, який, розумію, може викликати багато дорікань, хоча він і перекликається з уже викладеними. Але, задля виправлення старих помилок і не допущення нових, думаю, це вже назріло... Існують принижені народи, і українці також в значній мірі до сих пір вважають себе народом приниженим і поневоленим. Якщо у якогось народу є почуття приниженості, то можна лише із делікатності вживати слово „приниженість”, бо насправді це – злоба. Такий народ не розуміє, що своєю приниженістю він притягує того, хто принижує, і той не забариться з’явитися. Він з’являється, аби навчити почуттю власної гідності і його збереженню. Народ, в душі якого поселилась злоба, може витрачати всі свої ресурси на утримання збройних сил, але це не допоможе. І якщо той, хто принижує, не з’являється одразу, то народ гине, смажачись у власній злобі, і на його упокорення не потрібна буде жодна нагайка і не витрачена буде жодна куля. Ми знаємо, що визвольні війни не припинялися на Землі ніколи, але чи справді народ, який в боротьбі здобув свободу, стає вільним в повній мірі? Дехто, де-юре й звільнившись від поневолення, по-справжньому вільним не стає ніколи! Ця визвольна боротьба наче гній, який виникає тоді, коли великий тиск, або великий страх зменшується, і який проривається на поверхню земної кулі. Війна все продовжується, потяги все пускаються під укіс, і гній все тече, бо насправді приниженість вбиває приниженість, від чого загальна приниженість лише виростає по прикладу того, як зло в боротьбі зі злом зло не применшує. Ми вважаємо нормальною ту обставину, що у визвольній боротьбі всі засоби добрі. Визвольна боротьба неначе гній, що прокладає собі пряму дорогу, знищуючи все, що попадається йому на шляху. Але якщо йому на дорозі трапляються діти, старі люди, або лазарети, то ми відчуваємо, що щось негаразд, і правильно відчуваємо, бо той, хто знищує, вільним не стає. Український народ також здобув собі свободу і зробив це по-українськи, тихо-мирно, без кровопролиття, скориставшись нагодою. Але принижена злоба багато в кого залишилась, і бажана свобода і задоволення від неї не наступили! Якщо раніше навкруги було багато перепон, які необхідно було долати, зживаючи злобу, то тепер перепони подекуди перемістились в голови, в серця, а звідти прибрати їх набагато тяжче! Якщо колись ми вважали себе рабами інших народів, то тепер ми дуже часто стаємо рабами гаманця, нових хазяїв, або навіть власних принципів. Яке рабство краще? Тоді, коли ми вивільнимо всі свої страхи і злобу від приниженості, лише тоді станемо вільними від всякого рабства. Вільний той, хто вільний душею. Якщо у народу душа вільна, такий народ не зможе принизити ні бідність, ні інший народ. Народ, багатий душевно, з часом стає багатим і економічно. А хто хоче стати багатим з наскоку, той буде скинутий конем, як надто вимогливий наїзник. Хто вмів бачити позитивні сторони соціалізму, той бачить позитив і в капіталізмі. Хто зумів зрозуміти негативні сторони соціалізму, і їх повчальний зміст, той обернув зло соціалізму в благо і зуміє таким же чином підійти до капіталізму. Все завжди має дві сторони, але це потрібно вміти бачити! Хто цього не навчився, той бажає повернення старих часів, коли все було так звично і зрозуміло – і йому повинно стати дуже зле, щоб він нарешті зрозумів, що час рухається лише вперед. Хто, перебуваючи у фізичній неволі, зумів вивільнитись духовно, той не винить соціалізм та сусідів у своїх бідах. А той, хто у своїй простодушності вважає, що людство просунулося б далі без повчального уроку соціалізму, той використовує критику соціалізму для оправдання своєї безпорадності. Здобувши формальну свободу на рівні державному, людина і гадки не має, що внутрішня свобода не настає автоматично, що зовнішня свобода – то лише початок, що головні проблеми – попереду. Невміння в нових умовах знайти своє місце, звільнити свої страхи, звільнитись від підсвідомої тривоги „а що ж далі?” призводить до росту безпомічності, безпорадності, нової приниженості, а згодом, жорстокості. Ті самі люди в своїй святій простодушності запитують: ”Чому так багато непорозумінь, грубощів та несправедливості? Чому нічого не робиться ?”... І все чекають, що за них хтось розбереться з усіма негараздами, налагодить їхнє життя. І забуває, що так не буває ніколи. Ніхто не приведе в порядок ваші садиби за свій рахунок. Ніхто не понесе за вас вашу ношу, а ноша приниженого важка... Якщо той, хто принижений, йдучи по якій завгодно дорозі, перестав би лаяти дорогу та все, що на ній йому заважає, і звільнив би свою принижену злобу, то він би легко й швидко закрокував би вперед з тою самою ношею. Людина, яка в душі вільна, завжди ходила і ходить по вільній землі, незалежно від епохи, державного устрою та території, на якій вона проживає. Якщо хтось гадає, що у великих народів така проблема відсутня, той дуже помиляється. Згадаймо хоча б класичне „доженемо й переженемо”. А синдром Сєверодонецька в нашій країні показав, що ті, хто ідентифікує себе як росіян, починають і в нашій країні відчувати себе пригнобленими і навіть відкрито вже мова йде про якісь утиски, хоча вони, поки що, існують лише віртуально. На фізичний план в реальне життя якісь репресії можуть з’явитися лише тоді, коли наші росіяни виростять в собі злобу приниженості до критичного рівня. Не втомлююсь повторювати, що у всьому є все! В кожній людині і в кожного народу існують подібні почуття в певні моменти, бо всі почуття людини мають право на існування. Більше того, вони необхідні для життя – як позитивні, так і негативні. І почуття приниженості, яке може трансформуватись в інші почуття, більш благородні, слугує певним сигналом, який спонукає до дій і допомагає виживати і встановлювати гармонію. Проте якщо вирощувати в собі злобу до критичних меж, вона стає смертельно небезпечною як для суб’єкта, так і для об’єкту. Будемо ж про це пам’ятати!