Украина на геополитическом разломе

Автор: Виктор Ткаченко (Киев), журналист, кандидат исторических наук

12.02.07 14:30

41523

Україна розташована на такій благодатній землі, де, скажімо, посади маленьку гілочку верби в землю, вона, гляди, й приживеться, а через якусь мить пнеться вже з радістю й жадобою до неба, до сонця, вбираючи всіма своїми фібрами живодайне тепло і світло Всесвіту — усього сутнього на світі, а ще через якусь мить непомітно перетворюється на молоде деревце; та не встигнеш і оглянутися, як пройде знов якийсь час — дивишся, а воно вже капосне перетворилося на могутнє дерево, що мудро й загадково шелестить своєю крислатою зеленою кроною, наче розмовляючи з навколишнім світом. Дивина та й годі!.. А тепер скажіть-но мені, любі читачі, є ще де-небудь така живодайна земля в нашому надзвичайно жорстокому і водночас чудовому світі? Може й є, скажете ви, але... Але тисячоліттями чомусь ця дивовижна земля притягувала як магнітом незліченні орди людей, таких різних і несхожих расово, етнічно, мовно, ментально, звичаєво, культурно тощо, переварюючись у гігантському сатанинському “казані” та утворюючи з конгломерату людей різні й зовсім нові народи — самобутні й, здавалося, сильні, щоб знов із часом трансформуватися або зникнути назавжди з історичної мапи. Мій мудрий Учитель (дай Боже йому здоров’я!), який долучив мене до науки — історії та археології — й не позбавлений відчуття природного гумору, якось зронив сакраментальну фразу (вже й не пам’ятаю коли!), мовляв, ми живемо на території, яка мов той прохідний двір — кому заманеться, той до нас і преться... Вперше людина ступила на цю благодатну землю десь близько мільйона років, спочатку з’явившись у долині Тиси, що на Закарпатті. Це там, де центр матінки Європи нашої. Тож пам’ятаймо це, що ми не Азія якась там, а справжня Європа таки — повноправна. Згодом людина, трансформована до невпізнанності, переступила карпатські перевали й розселилася в долинах річок нашої живодайної земельки, приручивши диких тварин, а ще згодом розплодившись до нечуваної кількості, наче ті мурахи, зайнялася обробітком плодючих земель, багатих на півтораметрової товщини чорнозем. Отже, наступила неолітична доба — землеробська. В інших місцях планети теж плодилися люди і для них було вже тісно жити на них. У пошуках щастя вони зривалися з насиджених віками рідних місць і йшли далі. Отож подібним чином до нас завітали й дивні людиська-хлібороби, в жилах яких текла кров предків хетто-семітів — сучасних арабів, зокрема, євреїв і які утворили колись найдавніші цивілізації Месопотамії в долині, багатій на замулені землі, між річками Тигр та Євфрат. Прийшли не одразу, бо пересувалися тисячу літ, асимілюючи аборигенів на своєму звивистому шляху та асимілюючись самі. Влили трішечки своєї крові землеробської в жили й нашим гостинним аборигенам — як же без цього! В археологічній науці ці племена тепер відомі нам під видуманою мудрагелями-археологами назвою племен кукутені-трипілля, або й ще простіше — трипільців, адже тоді ще не існувало письмен. Принаймні вони нам невідомі. Подейкують, що щось там начебто було вже, та для нас воно поки що за сімома замками, щоб там нам не казали різномасті розумники чи невігласи. Пройшло понад півтори тисячі літ, і значна частина цих племен надумала чкурнути в інші краї — на іхній погляд, благодатніші — аж у долину Інду з Гангом, наче наші землі для них гірші. Ну не знали вони, бідні, що ця земля насправді золота. Її б удобрити гарненько та полити вчасно... Але не вистачало їм кебети. Що ж тоді взяти з отих варварів, нікчемна частка крові яких тече і в наших жилах?! А наша земля подекуди оброблялася тими, що залишилися, подекуди заростала не тільки бур’янами, а й травами запашними луговими, що притягували племена кочові — традиційних скотарів-азіатів з діда-прадіда. І пішло-поїхало! Накочувалися грізні й дикі хвилі тих скотарів, як цунамі, що понад усе любили Степ. Як і наші хлібосольні землероби. Також із діда-прадіда. І знов варилися, аж булькали! в гігантському “казані” різні народці, утворюючи новий етнос, у якому переважало хліборобське єство — значно міцніше розумніше, проте знов таки мирне розважливіше. А почасти й войовниче та вперте!.. Так несподівано вигулькнуло з глибин історії дивне й досі загадкове слов’янство, що дало нам перші слов’янські цивілізації на території Європи, зокрема, величезну “клаптяну” імперію — Київську Русь-Україну, яка утворилася за рахунок експансії східних і західних слов’ян на Північ Східної Європи, а також державу — Болгарське царство на Балканах із суміші кочовиків та землеробів-слов’ян. Народжувалися й інші слов’янські й неслов’янські країни... Та наше власне колесо Історії невблаганно крутилося собі, здавалося, в уже затісному Часопросторі для людей, начебто створених за образом і подобою Творця, а проте в жилах яких ще переважала кров сліпа хижа й тваринна, тож від цього вони, нерозумні, між собою воювали. Отож крутилося воно, як йому заманеться, тобто як запустив його колись у небезпечну Подорож наш нерозважливий Пустун — безсмертний Творець-Пан-Отець-Бог-Вседержитель і Всевишній в одній личині. Аж тут зовсім несподівано із-за гір Кавказьких — з одного боку, а з іншого — з того берега Волги — наскочили грізні й люті та голодні незліченні орди кочовиків-монголів — і впала Русь-Україна! На Півночі й на Півдні колись величезної імперії землеробів стала хазяйнувати Золота Орда. Згодом на територію Малої Русі з центром у Києві — серцевини Великої Русі — прийшло Велике князівство Литовське. На Півночі згодом утворилося войовниче Володимирсько-Московське князівство, потім Московське царство з гримучої суміші залишків слов’янських, значної частки місцевих угро-фінських племен та прийшлих зайд монгольських. У Криму розселилися не менш войовничі татари, утворивши Кримське ханство на чолі Чингізидів. Московське царство, “прирощуючи” чужу земельку своєю гримучою й чужою кров’ю виросло в могутню і грізну Російську імперію, вкравши непомітно в Русі-України назву “Росія”, тільки трішечки її змінивши. А в цей час, навіть дещо раніше — в середині сімнадцятого сторіччя — на теренах Русі-України відродилася наче Фенікс із попелу Козацька держава під проводом гетьмана Богдана Зіновія Хмельницького. Та не встигла зіп’ятися на ноги, як знов почали її роздирати сусіди — турки, татари, поляки, росіяни. Наш занадто мудрий і славний гетьман Хмель з цивілізованим складом розуму не довго роздумуючи заключив військово-політичну угоду з Росією православною, маючи велику надію, що вона захистить від численних ворогів і разом з тим не буде сама зазіхати на наші землі. Але хто ж знав, що Росія “не ликом шита”? Проковтнула й подякувати забула аж на триста п’ятдесят років! Роздираючи древню українську землю разом Польщею, Австро-Угорщиною, Румунією та Німеччиною... Бог змилувався і вкотре подарував нам свободу в кінці буремного XX сторіччя. Вже начебто живемо на своїй українській вільній землі, ім’я якій Україна, але таке відчуття, що це не надовго. Бо знов намагання роздерти, розшарпати нас як зсередини, так і ззовні... На днях Володимир Путін — президент Росії, нахабно заявив усьому світові, мовляв, ми не потерпимо світу однополярного, ми не ликом таки шиті й ми хочемо заправляти світом. Він мав на увазі Сполучені Штати Америки — імперська політика якої всім відома. Зізнаюсь, цілком імовірно, що не так він казав, але зміст я передаю правильно. Ось така може й не вельми сумна, але невесела казочка-придибенція, а мо’ й ніяка це не казочка зовсім...