Обманутое украинство

Автор: Виктор Ткаченко (Киев), журналист, кандидат исторических наук

21.01.07 12:47

84630

Що спонукало мене написати оці рядки? По-перше, нинішня вельми неприваблива ситуація з україномовними засобами масової інформації, які ще, на диво, існують, а по-друге, жалюгідне існування державної української мови в нашій незалежній країні — мови однієї з найдавніших титульних націй Старого Світу, мови, яка визнана однією з наймелодійніших мов людства, мови, якою думають, розмовляють, співають, пишуть десятки й десятки мільйонів громадян усього світу, де б вони не мешкали — в Європі, Америці, Азії, Австралії, Африці і навіть в Антарктиді... Пишу, а серце моє крається від власного безсилля. Від безпросвітної безпорадності. А найголовніше, від прикрого усвідомлення, що від мене абсолютно нічого не залежить, адже за нас, українців — справжніх хазяїв української землі, вже вершать долю істинного і стражденного українського Слова високопоставлені невігласи-чиновники (всупереч усякому здоровому глуздові!) — відверті україножери — на кшталт нікчемних і жалюгідних табачників, азарових, добкіних, толстоухових, шуфричів, сімонєнків, голубів тощо, які здебільшого не належать до представників нашої титульної нації або, якщо й маючи якусь частку українського єства чи вповні українські корені, відмежовуються від них, як чорт від ладану. Особливо обурила і навіть стала останньою краплею, яка переповнила мою ще незачерствілу, на щастя, душу, парадоксальна і вкрай ганебна ситуація, що трапилася з колись найавторитетнішим літературно-художнім виданням “Сучасність”, де я з ласки Божої колись також друкувався і який відзначив свій сорокап’ятирічний ювілей минулого року. Це чи не єдиний журнал зі справжнім українським демократичним обличчям, що існував за кордоном, а не на батьківщині (про щось подібне в тодішній Україні годі було й мріяти!) і який надавав свої сторінки для кращих представників світового письменства, суворо заборонених у нас існуючим окупаційним тоталітарним режимом. Здавалося, з приходом незалежності журнал, повернувшись до нас в Україну, врешті-решт розквітне буйним цвітом глибоко національних творів самобутніх митців і продовжить славні традиції, започатковані на далекій німецькій землі ще в 1961 році. Але... Але щось не так пішло в нашому “королівстві”... Перші роки свого існування в Україні часопис “Сучасність” і справді швидко утверджувався як видання загальнонаціонального значення. До слова, наша держава з часу своєї незалежності жодною копійкою не підтримувала й не підтримує видання (як не підтримує інші патріотичні журнали чи газети, такі як “Березіль”, “Дніпро”, “Вітчизна”, “Київ”, “Літературна Україна” тощо, які навіть під час панування брутального совєтського тоталітаризму отримували відчутні кошти від республіканських відповідних відомств), тож невідомо для чого в нас ще продовжує існувати міністерство культури і туризму, хіба що за інерцією, а також віце-прем’єри, що відповідають за гуманітарний блок питань у державі. А куди поділися колись надзвичайно потужні державні видавництва (“Дніпро”, “Молодь”, “Веселка” та ін.), що видавали на-гора українську інтелектуальну продукцію багатомільйонними накладами?.. Щоправда, та продукція була за своїм змістом майже виключно пропагандистська й партійна, тобто прокомуністична. Проте торували ж собі дорогу крізь щільні цензурні кордони й видання світової та української класики, а також друкували свої твори окремі талановиті письменники з виразною громадянською позицією та без найменшого нальоту тенденційності, за що нерідко жорстоко каралися тодішнім комуністичним режимом. Отже, й далі йтиметься про “Сучасність”. Донедавна левову частку коштів надавала журналові Координаційна рада Світового Конгресу українців, коли її очолював Михайло Горинь. Почасти якісь кошти надавали приватні жертводавці здебільшого з-за кордону. Частка коштів надходила й від передплатників журналу. Та в минулому році змінилося керівництво Координаційної ради і фінансування раптово припинилося. Тож останні числа часопису за минулий рік через недофінансування так і не побачили вчасно світ. І це не зважаючи на те, що Координаційну раду Конгресу очолив відомий поет і громадський діяч Дмитро Павличко — лауреат Національної Шевченківської премії та ще й Герой України, який колись чи не єдиний з-посеред старших письменників-побратимів, що творили здебільшого в добу комуністичного тоталітаризму, почасти прославляючи тиранів та правлячу компартію, бо треба ж якось було убезпечити свою шкуру, публічно через свої “Покаянні псалми” покаявся на сторінках часопису “Сучасність”. Але на шпальтах “Літературної України” чомусь заявив про себе нещодавно раптом хвалебним панегіриком на адресу ...Кучми, провідника тоталітаризму вже в чисто українському варіанті. Проте начебто давно призабутий як жанр (а особливо за ленінсько-сталінсько-хрущовсько-брежнєвської доби то був чи не найпопулярніший жанр!) панегірик той не поетичний, а у прозі. Отакі несподівані метаморфози відбуваються з нашими живими класиками... Пояснити таке вкрай важко. Хіба що суто своїми вузькоегоїстичними намірами, адже в руках Леоніда Даниловича — громадський фонд з чималенькими коштами невідомого й вельми сумнівного походження. Тож наш патріарх-поет і зметикував було: а що як раптом клюне колишній його патрон на закинутий ним гачок... І вдячна відповідь не забарилися! Подейкують, що Дмитро Васильович добився таки свого! Отримав щедрий куш від колишнього патрона в кількасот тисяч гривень, що, як ми вже давно всі усвідомили, не пахнуть... А от куди вони підуть, нікому також достеменно невідомо. Було б чудово, якби ще й на фінансування та підтримку журналу “Сучасність”. Тоді можна й пробачити досить недоречну витівку нашого шановного поета. Та найбільше мене лякають небезпечні потуги деяких одіозних високих чиновників, які давно себе скомпрометували, одначе дивним чином повернулися з небуття й знов тепер активно намагаються вплинути на хід розвитку нашої молодої держави та поховати в зародку кволі паростки українського новітнього Відродження. Йдеться про такого собі пана Табачника — віце-прем’єр-міністра з гуманітарних питань, що “оголосив війну українській інтелігенції”, а також який зухвало заявив, що сучасна українська держава є не що інше, як багато в дечому “історична випадковість, породжена розломом цивілізацій”. Отакої! І це стверджує історик за фахом. Наче й невідома йому прописна істина, що розпад імперій — цілком закономірне явище. Навіть добалакався до того, що україномовна інтелігенція — це жменька непотреба, “духовні карлики”, яким, бачте, так і кортить отримати на тарілочці свою націоналістичну “країну з готовою нацією”, аніскільки не попрацювавши і ігноруючи “справжню (!) інтелігенцію” (так, це саме він, наш самовпевнений панок, себе вважає за справжнього інтелігента. — В.Т.), яка не покладаючи своїх сил “щоденно працює на створення держав, а не вимагає...”. Тож слід, мовляв, якнайскоріше вивчити багатий і напрочуд дієвий досвід “російських національних проектів, які не вбачають різниці між чукчею і великоросом...”. Отака маячня зародилася в голові нашого державного мужа, який спить і марить про якнайскорішу асиміляцію етнічних українців за надійно апробованими шаблонами найближчого сусіда — Росії, де вже розчинилися назавжди малі й самобутні народи, поглинені великоросами... Йому б почитати й повчитися в надзвичайно розумного Жаботинського (Зеєва) — свого брата по крові, який застерігав від подібних нерозважливих дій, а він взявся, нещасний, нас повчати — українців. Інший, не менш одіозний віце-прем’єр-міністр з економічного блоку питань і міністр фінансів Азаров, аніскільки не соромлячись поки що посилає нас у стінах рідного парламенту: “Да пошлі ви...”. А далі що? Може, вже й саджати в табори чи відстрілювати нас почнуть потроху? Отже, денаціоналізація і русифікація українців — найзаповітніша мрія надзвичайно потужної “п’ятої колони” Росії в Україні, що, на превеликий жаль, на шістнадцятому році нашої незалежності міцно вкоренилася ледь не в усі пори суспільства, а її затятим ідейним провідником виступає не хто інший, як високий державний чиновник і найзапекліший україножер Табачник, якого навіть Кучма викинув було на смітник. Та знайшлися добродії — підібрали... Напрошується просте й далеко не риторичне питання: “Допоки ми змушені терпіти чужинську владу?” Чи не пора засукати рукави й негайно виправляти грубу помилку, допущену нами, українцями-патріотами, понад п’ятнадцять років тому, не викорінивши безжально й рішуче, як чортополох, прокомуністичні й проросійські управлінські кадри, досі орієнтовані на сумнозвісний імперський російський досвід? Давно пора, наслідуючи наших найближчих сусідів — поляків, угорців, словаків, болгар, румунів, які вчасно позбулися свого лихого минулого й обігнали нас (соромно зізнаватися в цьому!) у своєму розвиткові вже на кільканадцять років. Чи й наздоженемо тепер? Натомість краще пізно, ніж ніколи...