Злейший враг Украины
Здається, ми живемо начебто в своїй незалежній Україні, про яку так мріяли віками й за яку боролися сотні тисяч наших співвітчизників-українців, поклавши свої голови за волю й незалежність. Бог нас наділив унікальною плодючою землею — чорноземами. Маємо й унікальні корисні копалини — уран, золото, молібден, алмази, мідь, залізо, нафту, газ, вугілля — всього й не перелічити! — запаси яких достатні, щоб гідно й заможно жити. А головне, маємо надзвичайно працьовитий і кмітливий народ, представники якого в усіх кінцях світу прославили інші народи й держави своїми досягненнями (тільки не свою землю, тож нам тут нічим особливо пишатися) і які й досі цінуються на вагу золота. А які унікальні й багатющі культурні цінності, на щастя, ще оточують нас, створені руками талановитого й працьовитого українського люду! І ще багато чого унікального й неповторного маємо ми. Але... Але вже не одне століття ми живемо бідно на своїй чудовій і водночас “чужій” землі та й продовжуємо оте жалюгідне жебрацьке життя вже у добу нібито й справді незалежної держави. Тож хто справжній господар у нашій Хаті — вже де-юре незалежній Україні? На перший погляд, абсурдне питання. Проте це лише, на перший погляд. А якщо глянути на нього з дещо іншого — несподіваного боку?.. Колись ще давно в імперські часи відомий український романіст-сатирик Олег Чорногуз написав чудовий і щемливо-ліричний, як на мене, маленький роман “Я хочу до моря”, власне, роман-протест, де йшлося не про якесь там пересічне кохання між двома суб’єктами, а насправді про любов до України. Вже з першого абзацу, з його перших речень, майже неприховано випливає справжній зміст роману: “...Я сидів за любов. А може, я сидів не за любов? Може, я взагалі не сидів? Може, то мені тільки здалося? Може, то мені зараз так здається: “Я сидів за любов”. Але мені здається, що я і тепер сиджу. Мені здається, що я сиджу усе своє життя. Може, й не у в’язниці, але й не на волі. Мені здається, що я все життя в камері попереднього ув’язнення...” Але чого варті лише оці дві передостанні фрази: “Мені здається, що я сиджу усе своє життя. Може, й не у в’язниці, але й не на волі”?.. Це справжня бомба у підмурівок тодішньої імперії! Такого пропустити комуністична цензура, звичайно ж, не могла. Роман заборонили до друку. Наразі сам автор роману потрапляє в “чорні списки” неблагонадійних та особливо небезпечних, які негайно розсилались усім редакторам республіканських та обласних видань чи регіональних видавництв. Його щастя, що за таку “крамолу” не відправили в мордовські табори, де вже томилися побратими по перу... Минуло тридцять вісім років з дня написання роману. Вже нема, здається, й сліду від імперії “Совєтський Союз”, а натомість таке відчуття, що нас забули й досі випустити з імперської в’язниці, хоч надворі вже понад п’ятнадцять літ сяє сонце свободи. Але чому так сталося?.. Отож нам слід якнайскоріше знайти потрібну й рятівну відповідь на поставлене питання руба, щоб зрештою покласти край своїй невизначеності та бідності, бо наш український народ не заслужив на таке жалюгідне існування. І ще одне питання мимохідь постає перед нами: чому наші найближчі сусіди або давні партнери — поляки, словаки, чехи, угорці, румуни, болгари, не кажучи вже про маленькі народи колишніх прибалтійських совєтських республік, які своєю працьовитістю особливо не вирізняються чи в чомусь там, не дай Боже, значно талановитіші — залишили нас далеко позаду? А колись же ми всі були в одному списку на старті. Щоб дати єдино правильну відповідь на нього, проаналізуємо таку важливу деталь, на яку чомусь ніхто досі не зважав чи на якій не акцентував нашу з вами увагу, а саме: в чиїх руках там владні важелі. Завважимо тільки, що нас не цікавлять їхні партії та якісь там особливі ідеологічні постулати. Хоч і тут є певні суттєві нюанси і серйозні відмінності, які відкинути ніяк не можна. Адже там партії національні. А проте нас повинні цікавити насамперед люди, яких той чи той народ наділив владними повноваженнями та найняв у якості виконавців суто для виконання урядових функцій. Виявляється, відповідь на це питання надзвичайно проста! Там уже давно правлять власні національно-патріотичні сили, тобто націоналістичні уряди... Там проведена вибірково й розумно люстрація, а головне, вчасно. Там давно почили в бозі ортодоксальні комуністичні партії, спеціально створені, тут ніде правди діти, на замовлення російських большевиків, що мріяли за всяку ціну розпалити світову революцію. Там давно вже багато такого, чого в нас нема. В цьому їхні основні успіхи й досягнення, яких у нас також досі нема тільки з цієї причини. Ось тут і закладена правильна відповідь на наше головне питання, яке ми поставили спочатку в цих нотатках та яка так і рветься на поверхню. А що ж у нас? До сьогодні на нашій землі вкраїнській продовжують правити представники ...“п’ятої колони”, що вірою й правдою несамовито, як люті хорти, стоять на службі Росії — спадкоємиці совєтської імперії. Чи не правда — унікальна й здебільшого парадоксальна ситуація? Де, в якій ще унітарній і мононаціональній країні правлять зайди та найманці чужої країни? Ніде! Хіба що в Бєларусі. Але там набагато складніша ситуація. Може, ми живемо не в унітарній державі? Також ні. А те, що ми унітарна й загалом мононаціональна держава — ні в кого особливих сумнівів не викликає. І ось чому. За законом — Конституцією, в нас єдина державна мова — українська. Бо основною і визначальною складовою держави є етнічні українці, які значно переважають за своєю кількістю. Представники інших народів налічують принаймні чверть від усього населення (я даю цілком свідомо явно завищену цифру) і належать, що також закономірно, до національних меншин, надійно захищених згідно нашої Конституції та виходячи з існуючої загальносвітової практики. І що цікаво — багато хто з представників нацменшин підтримують особливий статус нашої мови — української, чудово розуміючи на якій вони землі живуть. Тож тут нема ніякої проблеми. Вона в іншій площині. Українська мова, відтепер як державна мова, так і продовжує перебувати в образі своєрідної Попелюшки чи пасербиці (як не парадоксально!), тобто ледь жевріє, аніскільки не розвиваючись і не маючи належної державної підтримки, ба! — навіть більше — опинилася перед реальною загрозою відмирання. Це ще один убивчий доказ на користь мого твердження, що нами правлять зайди та найманці чужої держави, які свідомо довели до такого стану нашу багатостраждальну мову та продовжують нахабно й безсоромно спекулювати на мовному питанні. Я ще раз наголошую, що нікого тут не звинувачую, а тим паче повчаю чи нав’язую свою думку. Я історик і звик до того, що факти — вперта річ. Тож мушу наводити лише факти. І мені абсолютно однаково чи вони комусь подобаються, чи не подобаються. Ось вам ще один факт. Неспростовний. Ще понад сім років тому відомий історик Юрій Шаповал, даючи інтерв’ю газеті “День”, констатував одну цікаву річ: “...коли запитують, чи можлива знову диктатура, й відповідають, що неможлива, — це неправда. Диктатура можлива. ...Кравчук якось недавно розповідав, що ліві сили активізуються і хтось у цьому винен... Винен в першу чергу він — тому що він як перший всенародно обраний президент повинен був тоді з минулим розрахуватися. Я не говорю, що він повинен був організувати Нюрнберг-2 чи він повинен був когось переслідувати, але моральний осуд насильства, через яке загинули мільйони людей, особливо українців, повинен був відбутися”. А якщо вже бути відвертим до кінця, то не тільки винен Кравчук, якому довірились тоді люди. Винні насамперед ми, що не розгледіли вчасно в ньому хитрого лиса чи хамелеона. Власне, він і не змінився тоді анітрохи. Як був наймитом Кремля, так ним і лишився... Недавні події, пов’язані з останнім правлінням Кучми, показали, як легко можна прийти до диктатури. На щастя, вони вже в минулому. Це вже історія. Але сьогодні знов проявляються метастази диктатури, хоч природа їхня дещо й інша. Тішить лише те, що на шістнадцятому році нашої незалежності спромоглися засудити сталінізм як диявольське явище, що призвело до Голодомору 1932-33 рр. і визнали його геноцидом проти українського народу, проте так і не засудили діяння комуністів — головних винуватців трагедії. А чи не є сатанинською наругою над пам’яттю загиблих за власну свободу, коли досі не визнають вояків ОУН-УПА справжніми українськими патріотами? Де ми живемо тоді? У власній хаті, чи зайди досі хазяйнують у ній, а ми як були безправні, так ними й лишилися? Мабуть, хазяї — таки зайди. Тут проти фактів не попреш, як не крути... Що ж його робити? Є один тільки вихід. І він цілком реальний. Нам треба покінчити якомога швидше з усіма чварами в національно-демократичному русі та вигнати звідти засланих “козачків”. Врешті-решт потрібно зібрати всі національно-демократичні сили в один великий і грізний кулак, щоб дати гідну відсіч нашим найнебезпечнішим внутрішнім ворогам — “п’ятій колоні”. З’яві цього виразу ми завдячуємо комуністичним тлумачам тридцятих років минулого сторіччя. І як накаркали! Тепер цей негативний сталий вираз намертво прилип як реп’ях до українських ...комуністів, давніх, вірних і таємних служок Кремля. Як і до багатьох колишніх комуністів, здебільшого етнічних росіян, що утворили Партію регіонів чи Соціалістичну партію. Щоправда, є там і наші яничари. Я вже не кажу про дрібні партійки на кшталт “Руського блока” чи “прогресивної” Вітренко-Марченка тощо, які за нашою Конституцією слід давно заборонити... Всевишній знов дав нам унікальний шанс побудувати міцну соборну й по-справжньому незалежну державу — українську Україну, де будуть процвітати в майбутньому всі люди, котрі шануватимуть нашу споконвічну українську землю, незалежно від національності, расової приналежності чи релігійних уподобань. А не так, як нині зневажають усе українське... Тож невже ми, українці, здатні й на цей раз втратити найдорожче — свою єдину Вітчизну?

Тэги:

Комментарии

Выбор редакции
Почему нам не дают возможности выбрать самим: вакцинироваться русской вакциной или нет?
Почему нам не дают возможности выбрать самим: вакцинироваться русской вакциной или нет?
Почему нам не дают возможности выбрать самим: вакцинироваться русской вакциной или нет?
Почему нам не дают возможности выбрать самим: вакцинироваться русской вакциной или нет?
Педофил из Львова насиловал девочек под прикрытием католической церкви
Педофил из Львова насиловал девочек под прикрытием католической церкви
Шариковское восхождение Тихановской
Шариковское восхождение Тихановской
Русскоязычных книг в Украине станет больше. Читатели требуют
Русскоязычных книг в Украине станет больше. Читатели требуют
Дискриминационный закон о языке можно смело не выполнять
Дискриминационный закон о языке можно смело не выполнять
ТОП 8 сериалов про тайные общества
ТОП 8 сериалов про тайные общества
fraza.com
Ночью в Киеве произошел курьезный пьяный инцидент
Ночью в Киеве произошел курьезный пьяный инцидент
Ночью в Киеве произошел курьезный пьяный инцидент
Ночью в Киеве произошел курьезный пьяный инцидент
В центре Киева гражданин Казахстана зарезал гражданина Грузии
В центре Киева гражданин Казахстана зарезал гражданина Грузии
Появилось видео, как киевский велосипедист влетел в остановку
Появилось видео, как киевский велосипедист влетел в остановку
Трамп намекнул, что Байден – прислужник дьявола
Трамп намекнул, что Байден – прислужник дьявола
Появилось видео, как в центре Москвы избили популярного актера
Появилось видео, как в центре Москвы избили популярного актера
Трое киевлян устроили «охоту» на бездомных в самом центре города
Трое киевлян устроили «охоту» на бездомных в самом центре города
Полицейский устроил на избирательном участке маленький концерт
Полицейский устроил на избирательном участке маленький концерт
В день выборов на некоторых участках были зафиксированы весьма странные нарушения
В день выборов на некоторых участках были зафиксированы весьма странные нарушения
В Беларуси началась общенациональная забастовка
В Беларуси началась общенациональная забастовка
В день выборов с Зеленским произошел пикантный инцидент
В день выборов с Зеленским произошел пикантный инцидент
fraza.com

Опрос

За какую партию вы проголосуете на местных выборах?