Как нам уничтожить фашизм и коммунизм?

Автор: Виктор Ткаченко (Киев), журналист, кандидат исторических наук

06.11.06 16:56

39371

Усяка тяжка й смертельно небезпечна хвороба — завжди трагедія. А особливо небезпечна соціальна хвороба. Безліччю таких хвороб уже перехворіло людство і, на щастя, вижило. Проте залишилося дві найнебезпечніші коричнево-червоні пошесті — фашистська й комуністична ідеологія, які ще досі так і не вдалося викорінити чи бодай подолати світовій спільноті. Друга світова війна так і не справилася з коричневою бацилою, хоча й зламала було їй хребет, проте вона ще не здохла й намагається з усіх сил відродитися. Інша бацила — червона — також навдивовижу живуча... Кінець XX сторіччя так і не ознаменувався остаточною перемогою після розпаду імперії зла — Совєтського Союзу, головного носія цієї найнебезпечнішої хвороби. Є небезпека, що ця хвороба вже мімікрує на благодатному російському ґрунті у бік ...фашизму. Ні для кого не є секрет, що Росія на весь світ нахабно заявила себе правонаступницею імперії зла. Вже й народилися навіть напівфашистські партії, одна з яких навіть намагається диктувати свої ідеї в Російській Думі... Природа ідеологій у багатьох випадках разюче однакова. Тож згадаймо хоча б коротко, як вони зароджувалися та хто їхні хрещені батьки. Отже, звідки взялася комуністична ідеологія? Якщо бути відверто тут щирим і дивитися на її природу дещо спрощено, то не з зовсім тверезих (проте не безталанних; он яку неймовірну кашу заварили своїми “вченнями”!..) голів Маркса і Енгельса. Перший полюбляв червоне вино і писав свої небезпечні політичні “новелки”, ліплячи їх наче вареники чи пельмені. Проте, коли тверезів, завжди не забував нагадувати нам, безталанним, щоб усе, що він там написав у збудженому маренні, обов’язково піддавали сумніву. Другий також любив випити і вмів гарно правити здебільшого малозрозумілі для пересічного читача опуси свого приятеля. Так з’явився небезпечний “Маніфест комуністичної партії” — катехізис комуністів усього світу, який на щире здивування Енгельса дружно підхопили російські політичні авантюристи чи збоченці на кшталт нігілістів або Ульянова-Леніна, ображеного на весь світ і остаточно схибленого через страту царатом рідного брата... Німецький та польський філософ Фрідріх Ніцше передвіщав великі драматичні зрушення на політичному ґрунті світу в умовах, “які і не снились утопістам”: “Наступає час боротьби за панування над земною кулею — вона буде вестися заради основних філософських учень”. І далі: “Поняття політики абсолютно розчиниться в духовній війні; всі форми влади старого суспільства вибухнуть у повітря; будуть війни, яких ще ніколи не було на землі...” Натомість і Ніцше як один із предтеч філософської течії — екзистенціалізму, помилявся щодо Росії, наївно мріючи про “зрощення німецької і слов’янської раси”: “Я проміняв би все щастя Заходу на російський лад бути печальним”. В одному він можливо мав би рацію — з’явлення фашизму і комунізму, що поширилися наче ракова пухлина на всю земну кулю в XX сторіччі і які виявилися нічим іншим, як двома боками однієї й тієї ж медалі. На щастя, він не дожив до цього “зрощення”, бо перевертався б тепер у своєму фамільному склепі, нещасний... Запровадження нової економічної політики в большевицько-імперській Росії на початку 20-х рр. минулого сторіччя через короткочасне просвітління у смертельно враженому мозку Леніна, що давала надію на перемогу здорового глузду, не врятували світ від комуністичної бацили. Вона поступово й безперешкодно розповзалася, як пошесть, як небезпечна епідемія, завдячуючи сухорукому тирану Росії Сталіну, а особливо його диявольському дітищу — такому собі “розсадникові” комунізму Комінтерну у вигляді тотального колективного пропагандиста “світової пожежі революції”, заражаючи інші території планети. Ось як стисло й точно охарактеризував російський большевизм, порівнюючи його з “добою російського життя часів Петра І”, один з провідних представників київської екзистенціально-гуманістичної філософської школи Микола Бердяєв, наголошуючи при цьому (й небезпідставно!) не на ленінському чи комуністичному “винаході”, а визначивши його як специфічний “феномен” російської політичної і світоглядної культури: “брутальність, насильство, нав’язування зверху народові певних відомих принципів, та ж перервність органічного розвитку, заперечення традицій, той же етатизм, гіпертрофія держави, те ж створення привілейованого бюрократичного прошарку, той же централізм, те ж бажання різко і радикально змінити тип цивілізації”. Така в основному природа російської комуністичної ідеології, що зазнала було відчутної поразки в Совєтському Союзі, але так до кінця і не знищена. Комуністичні отруйні “зерна” продовжують проростати і на постсовєтському просторі, зокрема в Україні. Фашистська ідеологія базується на абсолютному пануванні однієї нації (арійської) над іншими, що особливо зближує її з комуністичною. Ідеологами і втілювачами у практику життя світового фашизму були колишній соціаліст Беніто Мусоліні та особливо Адольф Гітлер, що “обґрунтував” основні тези цієї людиноненависницької ідеології в своїй книженції “Майн кампф” (“Моя боротьба”). Хоч і ця ідеологія потерпіла відчутну поразку під час Другої світової війни, проте її різновиди рясно “проросли” на ґрунті багатьох континентів планети. Це і традиційний американський “ку-клукс-клан”, і неоєвропейські паростки фашизму в деяких демократичних країнах, і особливо міцніючий ісламський фундаменталізм, на озброєнні якого небезпечний тотальний терор, і радикальний сіонізм... Отож старі та нові соціальні болячки, породжені традиційним фашизмом і комунізмом, ще міцно вкорінені на досить широкому світовому просторі. На жаль, світова спільнота поки що не знайшла надійних рецептів протидії.