Пауки в политической банке

Автор: Виктор Сиверянин, археолог, музеевед, журналист, кандидат исторических наук (Киев)

06.09.06 19:25

19138

Ви спостерігали, як поводяться звичайні павуки в банці? Не бачили? Вони згодом поїдають один одного... Таку жахливу картину я спостерігав у дитинстві, коли ми, малеча, збирали нещасних павучків у банку і затамувавши подих очікували на якесь цікаве диво, досі невідоме нам. Я не пам’ятаю чи збирав особисто тих маленьких і надзвичайно корисних комах, щоб отак зі звичайнісінької дитячої й жорстокої цікавості просто познущатися з них, але й до сьогодні мені жаль навіть мураху, на яку ненароком наступала моя нога. Коли був маленьким мій син Ілько, я навіть карав його за навмисне розчавлену якусь мурашинку... Смішно, правда? Але якщо поміркувати... Єдине, чого я не терплю, так це комарів чи мух, хоч і розумію, що все в світі взаємопов’язане. Одначе й ви їх не шануєте. Тут я не можу помилитися. Та мова в нас піде не про справжніх павуків, а про наших доморощених... політиків. Спершу повернімося в далеке минуле. У всі часи, окрім хіба-що Києворуської доби, коли всі гризлись між собою, нагадуючи павуків, ми надіялись на те, що знайдеться добрий дядечко, який нам таки допоможе. Отоді, мовляв, заживемо як люди. Та не так сталося, як гадалося. А кому тільки-но не продавались та не дарували свої землі: і ляхам, і литовцям, і туркам-османам, і австро-угорцям, і москалям, і навіть румунам... Ось і тепер на п’ятнадцятому році своєї незалежності стоїмо на роздоріжжі та розмірковуємо, розгублено чухаючи свої потилиці, до кого ж його нам, сіромахам, урешті-решт прихилитись та якомога швидше продатися. Отримавши вкотре унікальний шанс і маючи приблизно однакові можливості з тодішніми партнерами, ми ще на старті втратили свій біг, залишившись далеко позаду від постсовєтської Прибалтики та низки центральноєвропейських держав, з якими розпочинали колись на початку дев’яностих такий обнадійливий розгін. Що ж спричинило до такого ганебного стану як тупцювання на місці і чому так сталося? А може то був фальшстарт? Отож спробуємо розібратись, не вдаючись до скороспілих відповідей. По-перше, ми легко відмовилися від правонаступництва на користь Росії, не отримавши нічого суттєвого взамін, бездумно позбулися ядерної зброї, не поторгувавшись як слід, віддали в довгострокове користування військово-морські бази в Криму майже за безцінь, а головне злочинно й жорстоко ошукали мільйони трудящих, обезцінивши їхні заощадження, чим суттєво й надовго підірвали довіру до устоїв держави тощо. По-друге, ми не зламали хребет старій совєтській системі державного управління, завуалювавши її фальшивими провінційними управлінськими декораціями, залишили при владі здебільшого колишніх республіканських партійних та совєтських функціонерів (до речі найгірших, бо кращих завжди відбирала в нас щоразу Москва), які ретельно та ґрунтовно готувались до управлінських функцій за імперських умов, тож ніколи не були навчені та налаштовані бодай на якісь там щонайменші дії, які нагадували нам принаймні хоча б у віддаленій перспективі потуги до самостійництва, натомість завше майже зачудовано дивилися в рот своєму російському хазяїнові, буквально в усьому кумедно й по-мавп’ячому копіюючи кроки москалів – і це чи не найогидніше в нашому невтішному щоденному житті. А проте апогей драматичного буття припав на наш теперішній час, і як з тієї найвищої мертвої точки орбіти зійти, ніхто допуття не знає. На жаль, і Майдан нікого з можновладців не навчив. Хіба що тільки декого легенько налякав... А тепер про дещо інше. Мова йтиме про зраду. Звісна річ, не про звичайну. Про політичну. Отож згадаймо “канівську четвірку”. До неї входили такі політики як Олійник, Ткаченко, Марчук і Мороз. Так от, останній тоді зрадив попередніх і “четвірка” розпалася. Нині сталося так само. Три місяці відбувалася незрозуміла метушня навколо “помаранчевої” коаліції. Найбільше звинувачували “нашоукраїнців” — Порошенка, Безсмертного та декого з інших — у навмисному затягуванні питання про створення коаліції. Йшлося начебто про таємні перемовини з “регіоналами”, які відверто після виборів заявили про своє бажання створити широку коаліцію. Окремі депутати апелювали до Президента, проте він залишався непохитним, казав, щоб вони між собою знайшли порозуміння й створювали коаліцію на принципах Майдану. Розповзалися чутки про широку коаліцію з “регіоналів”, “нашоукраїнців”, соціалістів і навіть комуністів. “Бютівці” були рішуче “проти” й погрожували перейти в опозицію. Численні прес-конференції як з одного боку, так і з іншого... “Регіонали” ж відверто кепкували, принизливо глузували й відкрито подейкували, що з “помаранчевої” (демократичної) коаліції вийде пшик. Паралельно роздмухувалося мовне питання. В Харківській, Луганській, Дніпропетровській, Запорізькій областях та в Севастополі, Миколаєві ввели російську мову регіональною. В суспільстві відчувалася тривога за державні устої України. Осміліла, якщо не знахабніла, від бездіяльності демократичної влади “п’ята колона” починає свій наступ по всіх фронтах. “Помаранчева” влада ганебно здає свої позиції одну за одною. В нашого Президента сковані руки, бо нема належного інструмента стримування через неповний склад Конституційного суду, тож він неспроможний чимось зарадити... Нарешті “помаранчеві” сили (демократичні) об’являють про створення коаліції. Збирається нова Верховна Рада на свою першу сесію. “Регіонали” активно блокують трибуну через незгоду про розподіл парламентських комітетів та комісій. Вони також рішуче “проти” пакетного голосування під час виборів спікера та прем’єр-міністра. А час невблаганно йде до визначеного терміну, коли Президент буде мати законне право розпуску бездіяльного парламенту. Та ось начебто вдалося дійти домовленості по основних спірних питаннях. Оголошуються вибори спікера. Висуваються кандидатури Порошенка, Януковича і ...Мороза. Окремі члени коаліції вимагають зняти кандидатуру Мороза, проте останній стійко тримається й не думає про самовідвід. Компромісу, на який надіялись тверезо мислячі депутати, не вийшло. Фактично коаліція розпадається, так і не розпочавши свою роботу. Порошенко знімає свою кандидатуру. Обирають спікером Мороза, який набирає конституційну більшість голосів. Депутат-соціаліст Вінський на знак протесту виходить з фракції соціалістів. “Бютівці” заявляють про те, що вони створюють опозицію. “Нашоукраїнці” певний час очікують і водночас ведуть активні перемовини з “регіоналами”. Президент Ющенко називає останній термін — 2 серпня, коли буде за ним останнє слово — залишиться новообраний парламент чи його розпустять і знову ми постанемо перед виснажливими виборами. Країна мляво очікує, що ж буде далі. А в цей час повзуть нагору ціни... Щоправда, уряд Єханурова працює без серйозних помилок і бюджет потроху наповнюється. Парламент обирає без ускладнень нового прем’єр-міністра. Ним стає ...Віктор Янукович. Фракція БЮТ не голосує й демонстративно покидає залу засідань Верховної Ради... Президент затверджує повноваження Януковича. Натомість збирається загальнонаціональний “круглий стіл”, на який запрошено представників усіх політичних сил та широкої громадськості. Перше засідання ні до чого не привело. 3 серпня на друге засідання вже запрошено тільки представників партій і блоків, які пройшли в парламент. На розгляд запропоновано проект Універсалу, розроблений робочою групою “круглого столу”. Президент у своєму виступі закликає підписати Універсал, у якому, на його думку, закладені шляхи виходу з політичної кризи України й подолання розколу країни на два табори. Документ підписують “регіонали”, “нашоукраїнці”, соціалісти і навіть комуністи, правда, з певними застереженнями. Юлія Тимошенко відмовляється підписати і оголошує, що її фракція переходить в опозицію... Отже, сформовано так звану широку коаліцію, яку настійно обстоювали “регіонали”. Верховна Рада продовжує свою роботу. Розподіляються не без ускладнень комітети й комісії Верховної Ради (деякі робочі органи не вдалося отримати опозиції, що, на наш погляд, несправедливо по відношенню до опозиції, яка фактично позбавлена повноцінно контролювати роботу новоствореної коаліції). Формується новий кабінет уряду. До нового складу ввійшли й деякі одіозні фігури — Табачник, Клюєв, Азаров, Толстоухов, що зайняли ключові посади. Кілька міністрів зі старого уряду залишаються на своїх місцях (це представники "нашоукраїнців" та соціалістів). Виступаючи на IV Всесвітньому форумі українців Президент України Віктор Ющенко наголосив на тому, що Україна буде йти незмінним курсом, а саме: зміцнюватиме відносини на рівноправних партнерських засадах зі своїм стратегічним сусідом — Росією та продовжуватиме крок за кроком свій рух до європейської спільноти й інтегруватися в північноатлантичні структури, а також тісніше будуватиме свої відносини з іншим стратегічним партнером — США. Наостанок він закликав нас перестати нарешті скиглити, що найбільше мені сподобалося в словах Президента. Це було й моїм щирим бажанням... Проте в українському суспільстві нема однозначного сприймання того, що відбулося після Майдану. Величезна українська діаспора також по-різному сприймає події, що відбуваються в Україні: хто стримано, а хто й з незадоволенням чи з певним розчаруванням. Багато хто з так званих пересічних українців звинувачують Президента в бездіяльності та відсутності “твердої руки”, в зраді Майдану. Але як на мене краще солом’яна згода, ніж золота звада... Україну сьогоднішню можна порівняти хіба що з танцівницею, що падає з однойменної поезії Василя Голобородька — мого талановитого земляка-поета з Луганщини й лауреата Шевченківської премії: На нерівній вуличній бруківці ти танцюєш, ти танцюєш під музичний супровід із плеєра. Та так вигадливо танцюєш, робиш якісь карколомні рухи ногами, що врешті губиш рівновагу і падаєш... Отож нам залишається лише терпляче очікувати, що ж буде далі. Чи вдасться новій владі утримати ситуацію стабільною — поживемо-побачимо...